ПІОНЕРИ — ОЗНАЧАЄ ПЕРШОВІДКРИВАЧІ, А ЗОВСІМ НЕ МАЛЕНЬКІ КОМУНІСТИ

Напевне, багато хто з читачів чув про фестиваль дитячої творчості «Повір у себе» за участю інвалідів, гру-іспит «Котигорошко», дитячий фестиваль мистецтв «Слов’янський базарчик», гуморину- фестиваль шкільних команд КВН, збори голів дитячих організацій «Лідер». Але не всі знають, що організатор цих захоплюючих, розвиваючих і виховних заходів — Федерація дитячих організацій (Союз піонерських організацій) України, очолювана колишнім секретарем ЦК комсомолу України по роботі зі шкільною молоддю Тетяною Гончаровою.

Голова Національної ради дитячих і піонерських організацій України, головна вожата країни Тетяна ГОНЧАРОВА має чималий досвід роботи з дітьми в позашкільний, позаурочний час.

— Тетяно Валентинівно, ви апологет піонерського руху, людина, яка щиро вірить у необхідність дитячих, зокрема, піонерських організацій. Цікаво, коли і як народилося це ваше переконання?

— Воно з мого піонерського дитинства. Я виросла в звичайній сім’ї: мама — вчителька, батько — робітник. Якось мені, відмінниці й голові ради дружини Дніпропетровської середньої школи №37, вручили путівку в «Артек». Мабуть, тому, що я потрапила на зимову зміну, менш престижну, ніж літня, в «Артеці» не було розбещених дітей високих чиновників. А були справжні піонерські активісти, талановиті особистості. У нашій дружині «Діамантова» все будувалося на засадах самоврядування. Я бачила людські стосунки чисті й святі, без фальшу — такі не часто зустрінеш. Словом, «Артек» став для мене яскравим спалахом, що осяяв і минуле, і майбутнє життя. Це найсильніше враження дитинства назавжди заразило мене ідеєю піонерства.

— Чи можна сказати, що ви зробили кар’єру?

— Якщо кар’єра — це зручне крісло, то в мене його ніколи не було й зараз немає. Я не полюбляю засиджуватися в кабінеті — моє життя проходить у постійних поїздках, зустрічах із дітьми й дорослими, котрі з ними працюють. Мабуть, я не зробила кар’єру — зате знайшла справу до душі. Наче крутиться карусель, яка складається з дитячих доль, захоплюючих справ, і я постійно розкручую її, стежу, аби вона не зупинялася, щоб не зникла радість у дитячих очах.

— Відомо, що в радянський час з роками піонерія дедалі більше трансформувалася в організацію політичну. Як ви ставитеся до поширеної думки, що вона морально калічила дітей, калічила їхні душі, образно кажучи, штампувала павликів морозових?

— Мені за останні десять років випало вислухати чимало гидких відгуків і звинувачень. Скажу відразу, що в існування павликів морозових я не дуже вірю, у реальному житті це протиприродно. Насправді заполітизувати маленьку дитину до такої міри просто неможливо, для неї любов до батьків завжди буде сильнішою, ніж відданість політичному режиму. Зрадити рідного батька може, скоріше, дорослий із затуманеними мізками. А свідомість дитини чиста і від народження спрямована до загальнолюдських цінностей, а не до сьогохвилинних політичних гасел. Недарма в народі кажуть, що дитина завжди ближча до Бога, ніж доросла людина.

А коли міркувати без емоцій, то очевидно: усі, кому нині більше 25-ти, у дитинстві були піонерами. Якщо запитати в них про піонерське дитинство, найчастіше можна почути не скарги за покалічену душу, а добрі, радісні спогади. Думаю, все пояснюється тим, що серед вожатих, вихователів і методистів за будь-якого режиму було чимало людей, котрі працювали за покликанням.

— Як саме відбувалося народження неполітичної піонерської організації?

— У листопаді 1990 року ми практично створили новий дитячий союз, але зробили це не революційним, а еволюційним шляхом. Нам гуманно дозволили вивести з-під даху ЦК комсомолу його дитячий підрозділ — піонерську організацію України. Зрозуміло, довелося вислухати й різку критику з боку радикальної демократичної громадськості, яка в ті роки особливо голосно закликала «скинути з корабля сучасності» будь-яке нагадування про радянське минуле. Навіть слово «піонер» наповнювали тоді суто негативним змістом. Довелося доводити, що піонери — це зовсім не маленькі комуністи, як цілком серйозно дехто вважає досі. Піонер у перекладі з англійської означає першопрохідець, розвідник, дослідник, той, хто йде попереду. Скоріш за все, це слово прийшло до нас із оповідань і романів кумирів усіх хлопчаків Фенімора Купера й Майна Ріда, котрі захоплююче писали про мужніх людей-піонерів, які прокладають нові шляхи.

Ставши самостійною організацією, ми мусили наповнити його новим змістом, звільнити від політиканства. Фактично для нас почалося випробування на право існування в Україні. Вижили ми завдяки своїм високопрофесійним кадрам, правильно обраній ідеології, яка втілилася в гасло: «За Батьківщину, добро та справедливість!»

21 листопада 1990 року відбувся XI зліт піонерів України. Він проходив дуже бурхливо. Діти копіювали дорослих. Цілодобово точилися дискусії про вибір символіки, назви, перспектив дитячої організації України. Діти з Західної України пропонували негайно перейти на українську мову, діти Донбасу на всі засідання приходили з червоно-синім прапором. І всі разом діти вимагали від дорослих вийти з залу. Тільки зважена, розумна поведінка дорослих не дозволила зльоту скотитися до конфліктів і чвар. Пропонувалося назвати дитячу організацію аморфно — типу «Мрія», але зупинилися на най- оптимальнішому — Союз піонерських організацій України — СПОУ. Після зльоту в нашому Союзі з’явилися: дитяча організація «Добросвіт» на Івано-Франківщині, «Райдуга Буковини», «Союз дитячих організацій Закарпаття», «Союз дитячих і юнацьких організацій Черкащини», «Союз дитячих і юнацьких організацій Києва».

Усіх учасників зльоту хвилювало: якою буде символіка й атрибути, зокрема як виглядатиме галстук нових українських піонерів? Одні хотіли бачити його жовто-блакитним, інші — червоно-синім, треті — неодмінно з українським орнаментом. У розпалі дискусії піднялася одна дівчинка. «Наша суперечка схожа на грозу, — сказала вона, — а після грому та блискавки на небі з’являється веселка. Тож давайте завершимо дискусію рішенням про те, що наш галстук убере в себе всі веселкові кольори. Нехай він буде радісним і багатобарвним, як саме дитинство!» Пропозиція всім сподобалася, тож її ухвалили майже одностайно.

— Якщо нові українські піонери носять галстуки кольорів веселки, то хто ж ті червоногал- стучні діти, які крокують попереду колон лівих демонстрантів?

— Дитячий союз не підтримує зв’язку з політичними партіями й рухами. Ми вважаємо, що відправляти дітей на демонстрації — це те саме, що водити їх строєм у церкву. Дитина за своїми природними особливостями ще не може розібратися ні в політичних, ні в релігійних постулатах і догмах. Коли ж вона підросте, набереться суспільного громадянського досвіду, вона сама собі вибере шлях у політиці, у релігії, у житті.

— Як ви відповіли б на незрозуміле для багатьох запитання: навіщо дітям потрібен власний союз?

— Коли дуже коротко, то щоб змістовно й цікаво проводити час до й після уроків. До речі, часто саме позашкільна робота захоплює дитину всю, цілком, тут формується й виявляється характер, стосунки з людьми, громадянська позиція.

Відомо, що дітям і підліткам завжди необхідна своя компанія, де можна зустрічатися поза школою та батьківською опікою. Досвід багатьох зарубіжних країн також свідчить про важливість дитячого колективу, де підростаюча людина вперше усвідомить себе членом суспільства, громадянином.

До речі, у багатьох країнах діти, котрі вступають у дитячі союзи, теж називають себе піонерами.

— Нині в нашій країні є кілька дитячих союзів. Чи є принципова відмінність між ними й новими українськими піонерами?

— Справді, після зникнення піонерської монополії в дитячому русі, в Україні з’явилися різноманітні дитячі організації. У більшості вони схожі одна на одну. Відрізняються своїми ідеологіями, програмами, соціальною базою, ритуалами. А форми роботи дуже схожі: ігри, збори, дискусії, свята, соціально значимі акції.

— Випадало чути, що лави української піонерії за останні роки порідшали, чисельність її вже не вимірюється мільйонами, як раніше. Як ви, Тетяно Валентинівно, до цього ставитеся?

— Ставлюся як до нормального, об’єктивного процесу. Так, у 90—91 роках наша організація нараховувала близько двох мільйонів чоловік, тепер у ній понад 700 тисяч дітей і дорослих, але й сьогодні вона є наймасовішою дитячою організацією країни. До складу ФДО (СПО) України входять дитячі громадські об’єднання з усіх регіонів України, Всеукраїнські дитячі союзи «КРОКС» і «Школа безпеки».

Вступ до нашої організації — справа добровільна, потрібна лише згода батьків. Вийти з неї дуже просто, і цим завжди можуть скористатися ті, кому в союзі не цікаво з якихось причин.

— Пам’ятається, довго не припинялися спроби відняти у ваших піонерів Дитячий центр «Молода гвардія» в Одесі...

— «Молода гвардія» — єдина власність нашого дитячого союзу, яку ми одержали на законних підставах ще 1990 року від ЦК ЛКСМ України. Але вже з 1991 року, коли розпався Радянський Союз і почався бурхливий розподіл майна, хто тільки не претендував на «Молоду гвардію»! Особливо настирливо діяли комерційні структури Одеси, загальнодержавні формування, що робили не одну спробу прибрати до рук наше майно. Справа дійшла навіть до Генеральної прокуратури, яка всі претензії до нас визнала необгрунтованими. Таким чином, українські піонери залишилися повноправними господарями дитячого містечка в Лузанівці, на березі Чорного моря.

— Усі, хто побував у «Молодій гвардії», відзначають особливу атмосферу милосердя й гуманізму...

— У нас на кожній зміні оздоровлюються та беруть участь у всіх розважально-виховних програмах не менше ста дітей-інвалідів. Цього літа їх було понад сімсот. У майстер-класі займалися сліпі діти-музиканти, глухонімі танцюристи брали участь у фестивалі дитячої хореографії, а діти- церебрали — у фестивалі «Жива іграшка». Ці дітлахи, багато з яких дуже талановиті, тимчасово забули про свої хвороби. У «Молодій гвардії» дітей з особливими потребами демонстративно не жаліють — тут їм ненав’язливо допомагають. А навчають дітей такої цивілізованої поведінки наші вожаті, котрі проходять спеціальну підготовку. Вожаті о восьмій ранку разом із дітьми-інвалідами роблять зарядку на березі моря, грають з ними в ігри, що розвивають дитину, щовечора перед сном готують «вогники» і разом з дітлахами викреслюють «графіки настрою», а коли треба, у буквальному розумінні носять дітвору на руках. Це і є виховання людських рис без красивих гасел і закликів.

— Розкажіть, будь ласка, про джерела фінансування ФДО (СПО) України.

— Передусім — це батьківська підтримка програм, це спонсорські відрахування, спільні програми та проекти з різними організаціями, установами. З держбюджету ми одержуємо дотацію на утримання Дитячого центру «Молода гвардія», приблизно 30 відсотків від необхідних коштів. Щороку на цю суму (2,7 млн. грн.) ДЦ «Молода гвардія» видає безкоштовні путівки дітям-сиротам, дітям-інвалідам, дітям із зон екологічного лиха, переможцям конкурсів, творчим дитячим колективам з усіх регіонів України.

Після ухвалення закону України «Про молодіжні й дитячі громадські організації» державна підтримка наших програм стала неможливою. Закон цей передбачає держпідтримку винятково для членів УНКМО (Українського національного комітету молодіжних організацій). Ми в цю структуру не входимо і, думаю, не ввійдемо.

Навіщо майже мільйонному дитячому союзу надбудова у вигляді «парасольки» молодіжних організацій? Наш керівний орган — Національна рада дитячих і піонерських організацій — також має національний статус. За десять років ми навчилися самостійно представляти себе в державі, організовувати свої справи, формувати програми, брати участь у міжнародних дитячих об’єднаннях, іншими словами, виживати... і діяти...

— Наостанок — сумне запитання: багато людей живуть нині без віри й надії, вважаючи, що наш світ деградує, а життя втрачає сенс. А що думаєте з цього приводу ви, Тетяно Валентинівно?

— Я переконана, що наш світ зовсім не деградує, він лише змінюється, стає інакшим. І думаю, що зміни ці — у кращий бік. Адже очевидно, що наші діти набагато кращі від нас.