Ареал творчості й любові

...Усе починалося зі слів учительки Галини Ягенської:

— Сьогодні — незвичайний урок. Навіть дзвінок у нас власний: під його передзвін починаємо й закінчимо тільки тоді, коли ви розкажете й покажете все, що підготували. Ми вислухаємо всіх, скільки б це не тривало, сьогодні в нас ніяких обмежень. Творіть для себе, для своїх друзів!

Здавалося б, більш ніж звичайнісінька тема уроку: «Походження, різноманітність, значення та охорона голонасінних», і раптом — феєрверк дитячої творчості! Урок неймовірним чином перетворився на захоплюючу подорож в просторі й часі, де заговорили людськими голосами доісторичні дерева, зазвучали чудернацькі рецепти страв, яких не знайдете в жодному журналі... У театралізованому дійстві взяли участь Лепідодендрон та Бурштин, капітан Грант та Жак Паганель, Лісотехнолог, лікар Айболить, Незнайко, Мама й навіть Марія — фармацевт із телереклами... Що відбувалося на уроці — треба було бачити!

Як навчити вчитися

Як сучасний учитель, зневажений владою, поставлений нею на один із найнижчих щаблів соціального статусу, все-таки знаходить у собі сили, щоб виконувати своє одвічне покликання — віддавати серце дітям? На це та інші питання я шукала відповідь, спілкуючись із заслуженим учителем України, переможцем всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-2004» (номінація «Біологія»), викладачем Луцької школи-гімназії №21 Галиною Ягенською.

Галина Василівна не вкладається в рамки стандартних уявлень про типового вчителя. Зайшовши до класу, ви навіть не відразу знайдете поглядом її тендітну постать серед старшокласників. Вона схожа на своїх учнів не тільки статурою та короткою хлоп’ячою зачіскою, а й виразом обличчя — то заповзятим, то по-дитячому щиро усміхненим.

Головна ідея педагогіки пані Ягенської напрочуд проста та справді актуальна: в сучасній школі треба не просто давати учневі знання, а формувати в нього внутрішню потребу вчитися, навички дослідництва та здатність до самонавчання.

Не секрет, що в наш час на фоні соціальних негараздів та зневіри в моральних цінностях інтерес до навчання в дітей стрімко падає. Яким же чином Галина Василівна розкриває природні здібностей дітей, про що свідчать успіхи її вихованців на олімпіадах обласного та всеукраїнського рівнів, у конкурсах-захистах наукових робіт, на екологічних фестивалях та конференціях, на турнірах юних біологів?

Кожен із нас у свій час був учнем і, певно, пам’ятає, що типовий шкільний урок, коли вчитель читає лекцію, а клас покірно слухає — нелегке випробування для дітей. Зазвичай вони в цей час найчастіше не вчаться, а нудьгують. Враховуючи психофізичні особливості хлопчиків та дівчаток, Галина Василівна часто проводить уроки нестандартно — уроки-подорожі, прес-конференції й навіть дидактичний театр. Програма та підручники з біології, які маємо сьогодні, настільки перевантажені науковою термінологією, що діти втрачають інтерес до однієї з найцікавіших природничих наук. А от ті ж театралізовані уроки багатьох учнів здатні зацікавити біологією.

— Як ви організовуєте урок-театр з погляду методології? Яких правил та принципів дотримуєтеся? — запитую Галину Василівну.

— Їх досить багато, тому назву кілька основних, — говорить учителька. — Насамперед, клас ділиться на групи (екіпажі) по принципу добровільності. Групи готують завдання, тримаючи їх у секреті, — інакше не буде інтриги. Учитель чітко визначає для кожної групи дидактичну мету, напрям, можливо, ключові слова. Також допомагає знайти науково-пізнавальну літературу, зробити найпростіші декорації. Прагне по можливості залучити до творчої праці всіх учнів класу, особливу увагу звертає на «непомітних» дітей — зазвичай активна участь у театралізованому дійстві підвищує їхній рівень самооцінки. Добре на такий незвичайний урок запросити класного керівника, інших учителів, батьків. Мій досвід показує, що варто організувати самооцінювання в групах та не скупитися на високі бали за творчу працю, адже це — урок-свято.

Але щоб пробудити в сучасних дітей жагу до знань, переконана Галина Василівна, навіть нестандартних яскравих уроків у наш час замало. Потрібна ще й змістовна позакласна робота. Тому Г.Ягенська проводить додаткові індивідуальні заняття; працює з групами на факультативних заняттях, спецкурсах, гуртках, секціях шкільного наукового товариства; готує учнів до олімпіад, турнірів юних біологів. Звичайно, неможливо в газетному матеріалі детально зупинитися на кожній із цих форм. Тому зосереджуся на розповіді про одну з них.

От уже сім років Галина Василівна займається організацією науково-дослідницької роботи учнів, результати якої щороку представляють на секціях біології, медицини та екології шкільного наукового товариства «Мрія». Учителька — прихильник наукових робіт експериментального плану. Бажання досліджувати, проникати в таємниці природи та людського організму виникає в її учнів ще під час підготовки до нестандартних уроків. Тому писати наукові роботи, зазвичай, хочуть усі хлопчики та дівчатка. Але чи можна називати такі роботи науковими? Чи це знову лише гра, але цього разу вже не в театр, а в науку?

— Якщо це й гра, то досить серйозна — вважає Галина Василівна. — Наші діти досягають цікавих результатів, іноді навіть роблять певною мірою наукові відкриття. На жаль, не всі учнівські наукові роботи, які народжуються в стінах нашої гімназії та заслуговують на увагу, належно оцінені на конкурсах. Тут ми маємо навіть своєрідну проблему: наприклад, лише одна робота-переможець із секції на міському конкурсі може потрапити на обласний конкурс-захист наукових робіт. Чи виправданий такий ліміт? Чи завжди решта досліджень не варті високої оцінки? Тому навчаю юних дослідників переживати невдачі, знаходити успіх у самому процесі дослідження, у власних відкриттях. Виручає й те, що учні нашої гімназії мають можливість виступити з повідомленням на шкільних конференціях, проводять нестандартні уроки в інших класах.

Слід зауважити, що теми наукових досліджень найчастіше підказує саме життя. Так, якось діти принесли Галині Василівні рекламний проспект однієї західної фірми, в якому стверджувалося, що нібито її миючі засоби екологічно безпечні, оскільки швидко розщеплюються у воді до простих нешкідливих сполук. У старшокласниці Марійки Сінькевич виникла ідея перевірити, чи можна довіряти такій рекламі. Разом з учителькою продумали методику постановки експерименту. Об’єктом дослідження обрали нижчих ракоподібних — ципріусів (придонних мешканців водойм) та циклопів (планктонні організми). Виявилося, що реклама фірми — ще один обман. Ципріуси та циклопи не змогли більше 30 хвилин прожити навіть у низьких концентраціях розхваленого прального порошку! Таким чином, рекламні заклики було спростовано, а також виявлено екологічно безпечніші миючі засоби. Отож дитяча наука не така вже й дитяча!

Конкурс учителів: змагаючись, залишатися собою

Цьогорічний конкурс тривав для Галини Василівни аж... вісім місяців! Наймаруднішою була підготовка численних матеріалів, які мали бути виконані за певним стандартом і з найстрогішим дотриманням заданого формату. Проте згодом вона знайшла сенс навіть у тій копіткій паперовій роботі, адже вона якоюсь мірою допомагала осмислити та узагальнити все напрацьоване за шістнадцять років роботи в рідній школі.

Якось Ягенська звернулася до колег, мовляв, допоможіть сформулювати творчу ідею для захисту. Їй порадили: ви ж біолог, тому оберіть ідею підготовки дітей до виживання в сучасному жорстокому соціумі. Дуже актуально!

— І тут я відчула, що проти такої постановки питання протестує все моє єство, — пригадує Галина Василівна. — Бо якщо змалку націлювати дітей на виживання, то чи можна дивуватися, що світ знає лише один образ українця — понурої людини, яка тяжко зітхає та плаче? Чи не пора ламати цей стереотип? Та й все своє педагогічне життя я чиню якраз навпаки, тобто налаштовую дітей на щасливе, успішне життя, а не на похмуре, виснажливе виживання. Словом, я розробила творчу ідею на тему «Створення креативного поля діяльності гімназистів шляхом технологізації пошуково-дослідницької роботи» (з основними напрямками креативної парадигми шкільної освіти я мала можливість ознайомитися у Саксаганському ліцеї на авторських курсах А.Сологуба). Висловлюючись популярною мовою, робота, яку я представила на конкурс, про створення в школі найкращих умов для творчої, успішної самореалізації кожної дитини.

— Пані Галино, а як ви розумієте поняття «успішна людина»? Наприклад, дехто вважає, що найуспішнішими в нас нині є так звані грошові мішки...

— Переконана, успішна людина не обов’язково багата. Насамперед, вона має бути задоволена життям, жити в духовній рівновазі, бо вміє реалізувати свої таланти та здібності не лише собі на користь, але й на благо суспільству.

— Виходить, ви, людина непрестижної, низькооплачуваної професії, насправді успішна?

—Так, і в цьому переконані мої учні. Нещодавно ми бесідували з старшокласниками про успішних людей і невдах. Я відверто сказала: можливо, хтось і мене вважає невдахою? Адже я свого часу закінчила інститут з червоним дипломом, проте стала всього-на-всього звичайним учителем... І тут весь клас майже обурено запротестував: «Ні, ви незвичайний учитель!..» У цих словах — не тільки визнання мого педагогічного доробку, а й усвідомлення того, що перед ними самореалізована й успішна людина.

...Галина Ягенська успішно подолала міський та обласний етапи конкурсу. У Тернополі, де проходив його всеукраїнський етап, «суворому та справедливому» журі нудьгувати не довелося. Коли на суперфіналі конкурсантам запропонували показати, як вони розвивають творчість на уроках, Галина Василівна не вдалася до монотонного зачитування пунктів зробленого, а поставила два стільці, взяла шкільний дзвоник і сказала: «Запрошую присутніх до театру! Не лялькового чи драматичного, а дидактичного». Акторами в цьому театрі зголосилися стати колеги-суперники. І так захопилися грою, що переживали за успіх Ягенської, здається, більше, ніж за свій.

Останнє завдання конкурсу пройшло під девізом «Десять хвилин — ні слова про роботу!». Що ж, якщо говорити про школу заборонили, то Галина Василівна вдалася до мови душі й тіла. Вона звично взяла гітару й заспівала романс волинських авторів. Далі професійно станцювала запальний рок-н-рол — тут згодилося вміння, набуте свого часу студіюванням бальних танців. А насамкінець навіть влаштувала для журі щось схоже на маленький... стриптиз — зняла черевички, курточку, а коли поважні пани, вкрай заінтриговані, завмерли в чеканні, виконала достоту цирковий номер — широко змахнувши руками, пройшлась перед журі колесом та сіла на шпагат!

Так, як і учні

Є в біології термін «ареал», який словники тлумачать як простір, площина чи просто область природного поширення певного виду рослин або тварин. Схоже, що Галина Василівна створила власний ареал — ареал любові, який займає чималий простір від рідної гімназії до її домівки.

Галина Василівна — не лише талановитий учитель, а й щаслива дружина та матір. Її чоловік Андрій Володимирович, відомий у Луцьку лікар, людина теж неординарна. Паралельно з основною роботою у звичайній міській лікарні він останні десять років серйозно займається наукою, нещодавно захистив докторську дисертацію. А як Андрій Володимирович ставиться до професії дружини?

— Зазвичай мало втручаюсь у педагогіку, хоча маю надію, що в злеті Галі я також відіграв якусь роль, — каже він. — Детально описати її педагогічні здібності не можу — не розуміюся на тому. Знаю лише, що й чужих, і своїх дітей Галина Василівна вчить бути щасливими творцями власного життя, а не прохачами. Й не заглядати заздрісно в чужу тарілку. Думаю, в основі її педагогіки — бажання зрозуміти кожну окрему дитину, дитячий колектив загалом і відкрити їм захоплюючий вир здобуття знань.

...Переглядаю фотографії з сімейного альбому. Ось Галина Василівна серед волинського лісу, куди вона часто водить на екскурсії своїх учнів та синів, самозабутньо обняла кремезне дерево... А ось вона, зачохливши гітару, поспішає на конкурс учителів... Ніжно пригортає своїх синів, з безмежною довірою дивлячись на чоловіка... У класі, на уроці, де абсолютно немає жодної нещирості та напруги, посміхається по-дитячому ясно й щиро. Точнісінько так, як і її учні.