Підручні ковалів

"Кожен сам коваль свого щастя".

Гай Саллюцій Крісп,
давньоримський історик, ловелас і хабарник

Ми хочемо того, цього й ще отого. Але саме ось так і отак. Ми віримо, що знаємо, як улаштований світ навколо нас. Нам відомі причини зла й негайні способи його усунення. Ми віримо, що досягнення щастя, миру й благоденства сповільнюється лише через дрібні, прикрі, але легкопереборні омани й помилки. "Бо абсурдно", додав би Тертулліан.

Якщо безліч людей вірить у те, що щось є реальністю, чи стане це в результаті реальністю? Адже на цьому ґрунтується релігійна віра. У пошуках біблійного гірчичного зернятка, за допомогою якого нібито можна зрушувати гори, люди марнують земне життя, гірко на нього нарікаючи, але нічого в ньому не міняючи. Вони чекають дива з тією ж лицемірною сором'язливістю, як шахрай - повернення ПДВ.

У романі Болеслава Пруса "Фараон" описується видіння, як молитви про конкурентну перевагу, що їх посилають у височінь силою істинної віри, подібно до стріл, стинаються одна з одною, ламаються і ніколи не досягають цілі. Нині десятки мільйонів українців вірять у те, що очевидна сила їхнього духу не просто змінить реальність, а створить її за образом і подобою Євросоюзу. Але точно так само десятки мільйонів людей по той бік північного кордону накликають всі кари небесні на голови "майданутих виплодків бандерівського пекла".

Ці зустрічні сподівання навряд чи досягають небесних високостей, навіть якщо ті існують. Але щось вони все-таки створюють.

У щоденних реакціях суспільства градус віри й переконаності зростає тим сильніше, чим менше очевидних матеріальних підтверджень того, що світ найближчим часом зміниться на краще. Надія, що ґрунтується на вірі, - одна з найбільш непорушних оман людства. І невичерпне джерело для зловживань влади, яка цю віру й надію дуже любить і вміє вселяти. Що люди простіші, то вони вселяєміші. Благо, що це недорого й позабюджетно.

Проте причинно-наслідковий зв'язок, за якого солідарна переконаність набуває рис реальності, існує. Деякі стійкі очікування рано чи пізно стають реальністю. Але це стосується лише тривожних і аналітично нескладних ситуацій.

Наприклад, якщо вкладники банку вірять у те, що банк на межі краху, то банк невдовзі справді опиниться на межі краху. Таким чином ми вважаємо, що створюємо свою реальність. Але насправді колективне несвідоме помічає найменші зміни в актуальній ситуації і видає це індивідуальним свідомостям як усвідомлений, хоча й формально невмотивований прогноз. Люди, що переживають одне й те саме, вважають, що здатні "накликати лихо". При цьому вони зовсім не вважають, що здатні "накликати радість". Найвдаліше реалізуються наші страхи.

Які реальності створюють українці зараз? З цілком очікуваного й того, про що я писав раніше, - це квазіполітична реальність, яку можна умовно назвати "тупий і ще тупіший". Прогнавши з влади неприторенних негідників, українці негайно очікували побачити на їхніх місцях лицарів у сяючому обладунку. Оскільки патріотизм і посередність зовсім не гарантують компетентності й не заміняють досвіду, активісти громадянського суспільства, що зароджується, повсюдно почали бачити в нових призначеннях виключно кадровий маразм. Ну й не без цього - реальність (а це, насамперед, сприйняття) почала вигинатися в бік негативних очікувань.

Друга реальність - це образ ворога. Критикуючи й обговорюючи путінську пропаганду, безмежно гіпертрофуючи її мракобісся, ми розширюємо потенціал ворога до 144 мільйонів, які населяють РФ. Але в країні, де 13% живе за межею бідності, а 86% - у європейській частині, безповоротно з'їхала з глузду не така вже й велика частина населення. Причому масовий психоз різко зменшується пропорційно віддаленню від Москви.

Це одне з завдань ворожої військової пропаганди - представити нам свої "п'ятихвилинки ненависті" як консолідовану думку переважної більшості. Але ми відповідаємо цим очікуванням, підкреслюючи свою стійкість і водночас силу ворога. Якщо ворога масштабувати, то й стійкість буде безпрецедентною. Це відбувається несвідомо, але, на жаль, для славних постатей потрібне не менш, а більш драматичне емоційне тло. Тому ми вважаємо, що проти нас воює вся Росія, а на нашому боці - весь інший світ. Світ якось увесь час натякає, що він з нами доти, доки не йдеться про гроші, і це у свідомість уже проникає, ілюзія єдиного й неподільного ЄС пропадає. А от його російський антипод - ні. І ми множимо інформаційну пітьму, щоб гостріше почуватися "воїнами світла". Найдраматичніше в смерті Валерії Іллівни Новодворської те, що всі ми абсолютно впевнені - в Росії таких людей більше немає.

Третя реальність - це масовий, системоутворюючий запит на героїзм індивідуальної поведінки. Зі зворотним зв'язком, за якого величезна народна любов до героїв (мабуть, уперше в новітній історії) може згадуватися без лапок. Це продовження Майдану, розвитку почуття власної гідності і справжньої, не книжкової й позаетнічної національної самосвідомості.

Порівняно з першими двома реальностями цей сегмент значно вужчий, оскільки його формують люди із зовсім новим, європейським політичним мисленням. І що важливіше - це люди не рефлексій, а прямої дії. Їх не так багато, і всі вони так чи інакше на війні. Або як воїни, або як політики. Тому тут ментальний зазор між уявлюваним і зробленим власноруч дуже короткий, і вести мову про силу колективної думки можна лише з певною натяжкою.

Проте все це можна віднести до категорії "самозбутніх пророцтв". Прикметно, що цей термін з'явився 1948 року, тоді ж, коли писався знаменитий роман-антиутопія Джорджа Орвелла. Це була назва статті футуролога Роберта Мертона. Хоча схожий термін "самовбивче пророцтво" пропонував іще в XIX столітті філософ Джон Венн. До речі, останній, будучи блискучим логіком, добровільно залишив священство у церкві, констатувавши, що не може повноцінно дотримуватися її правил.

Українське суспільство, десятиліттями перебуваючи в стані усвідомленої галюцинації, свято вірило в силу художнього слова, наділяло гуманітаріїв і просто красномовців магічними функціями, самовбивчо приводячи в політику утішників зі звичками вампірів. У міру того як гуманітарії початку 1990-х дискредитували себе угодовством, ця функція деперсоналізувалася, люди самі вирішували, в якій саме казці їм жити. Нарікали лише з приводу найголовніших казкарів: той - базіка, цей - п'яниця, у цього - глечики, а цей - узагалі дебіл.

Сюжет уявної реальності конструюється свідомістю за принципом тесту Роршаха. У цьому тесті пропонується дати інтерпретацію десяти симетричним щодо вертикальної осі чорнильним плямам. Кожна фігура слугує стимулом для вільних асоціацій. Випробовуваний має назвати будь-яке виникле в нього слово, образ або ідею. Тест ґрунтується на припущенні, відповідно до якого те, що індивід "бачить" у плямі, визначається особливостями його власної особистості. Оскільки "плям" у нас в інформаційному просторі досхочу, то очікування, переважно тривожні, легко формують образ. Індуктивно він нав'язується оточенню, і все - люди поводяться згідно з нововідкритими обставинами. Самі кують, так би мовити, своє щастя.

Ні, ми не ковалі. Ми - підручні невидимих ковалів. Роздуваємо міхи, підносимо вугілля й тішимося суб'єктністю участі у світових процесах.

Але ж автора цього відомого оптимістичного афоризму, винесеного в епіграф, замолоду шмагали різками за перелюб, потім він став ревним консерватором і суворим моралістом, невдало втихомирював військовий бунт, став чиновником в африканській провінції, де досхочу хабарничав і грабував місцевих "по беспределу". Уник люстрації і суду, бо поділився награбованим із Цезарем, а вже потім став істориком, спічрайтером і власником розкішного парку, де полюбляли відпочивати наступні імператори. Нічого нового для нас.

Та ми в конструювання своєї реальності неодмінно вносимо мораль як якусь базову стіну, опорну колону всієї цієї фантастичної світобудови імені себе. Але ковальська справа - доволі брудна, як усяке реальне ремесло. Молот, яким ми маємо викувати нашу нову реальність, - це чомусь має бути винятково чистоплотний інструмент, такий собі ковальський Ескалібур. А поки його немає, ми чекаємо і просто роздуваємо міхи. Буцім теж щось створюємо. Але це підміна дії вірою в неї. Як молитва. Нагорода за це, безперечно, теж має бути.

Та тільки не в цьому житті.