Під лежачий камінь...

До маленького селища Підкамінь на Львівщині історія була вельми прихильною. Великий комплекс будівель Хрестопроісхожденського монастиря, споруджений у середньовіччя, завжди збирав тисячі паломників. За часів Польщі ця Божа обитель була другою за масштабністю прощ після Ченстоховської. Перерва — півстолітній радянський період боротьби з «релігійним мракобіссям». Тепер монастир відновлюється. Подивитися на нього йдуть мандрівники в основному з професійного інтересу. Масовий туризм — мрія як ченців, так і місцевої влади.

Назва селища Підкамінь має справді природну основу: на горі височить величезний камінь заввишки 17 метрів. Етнографи стверджують, що в дохристиянські часи наші предки поклонялися йому як ідолу. А вже у ХІІ—ХІІІ століттях, у часи Галицько-Волинського князівства, на камені була забудова. В підніжжі оселялися люди, що засвідчили результати археологічних розкопок. Науковці досі сперечаються: споруда на камені була оборонна чи сакральна? Її оточував оборонний вал, який сигналізаційною системою був пов’язаний із іншими важливими пунктами на важкодоступних вершинах — Холм, Львів, Кам’янець, Данилів, Стіжок та інші. А поруч, у горі, містилися печери, штучно розширені, пристосовані під житло. Саме в них, за припущеннями, могли поселитися перші монахи.

У ХV столітті традицію чернечого життя давньоруських часів у Підкамені продовжив римо-католицький орден домініканців. Вони збудували тут дерев’яний монастир. А вже на початку XVII століття він перебудовується — з каменю і цегли – й набуває зигзагоподібної форми.

Завдяки непоодиноким зціленням прочан, які приходили до монастиря, монастирську гору назвали святою. На ній збудували житлові споруди і каплиці. Одні з найкращих творінь архітектури бароко — каплиця Стіп Богородиці та каплиця Святого Роха.

Коли на західноукраїнських землях утвердилася радянська влада, монастир вмер. Десять років тут містився пересильний пункт для політв’язнів. Його створили взимку 1946-го, і невільники, рятуючись від холоду, спалили всі дерев’яні речі з храму і келій монастиря — вівтар та ікони. Збереглося лише Чудотворне Розп’яття ХVII століття. А в другій половині 1950-х років на святому місці розмістили психоневрологічний інтернат. До речі, частину приміщень монастиря він займає ще й тепер. Головний храм визволителі перетворили на конюшню, згодом пристосувавши його під гараж для сільськогосподарської техніки.

— Півстоліття терпів монастир варварську наругу. І лише 1997 року сакральні споруди та частину келій передали в користування монахам-студитам УГКЦ. Тоді ж розпочалися роботи з відновлення святині, — розповідає брат Юліан, один із п’яти ченців, які оселилися в Божій обителі.

Сувої століть залишили в Підкамені неповторні сліди. Але стрижневе запитання: як використати історичні набутки в інтересах місцевої громади? У місцевої влади, ніде правди діти, дійшли руки і до відновлення історичних пам’яток — відремонтовано каплицю Стіп Богородиці, розпочали відновлення каплиці Святого Роха. Наступна проблема – вічна біда не лише царської Росії, дороги. Селищна рада тільки планує зробити асфальтове покриття під’їзної дороги (завдовжки майже кілометр) до монастиря: понад один мільйон гривень — така сума місцевому бюджетові не під силу. Потрібні кошти з державного бюджету.

Щодо туристичної інфраструктури, то вона в селищі ще й не ночувала. Хоча «пагінці» пустила. Місцевий підприємець Роман Щирба будує готель на десять місць, є люди, готові приймати туристів у своїх садибах. Розпочалося виготовлення сувенірної продукції: ченці видали путівник, у якому висвітлюється історія монастиря, створюються картини з історичними краєвидами Підкаменя. Проте до комплексної туристично орієнтованої роботи тут ще ой як далеко. І тому не дивно, що туристи, яких привозять у Підкамінь турфірми з Тернополя, Львова, Києва чи Одеси, затримуються в цій мальовничій і священній місцевості не більше двох-трьох годин. А дуже не хотілося б, щоб відновлені історичні пам’ятки розмовляли тільки з небом...