Перша вчителька

— До дошки піде... — ручка вчительки повільно ковзає по списку. Клас примовк, аж зіщулився в очікуванні — вчора дотемна хлопці грали у футбол, а дівчата за них уболівали, разом раділи, коли виграли, хто там згадував про ту алгебру. — Це рівняння розв’яже Ковтун, — математичка нарешті ставить крапку проти прізвища в журналі.

Клас полегшено зітхає. Едуард упевнено пише, постукуючи крейдою по дошці, і раптом завмирає.

— Так швидко розв’язав чи збився? — повертається до нього вчителька і, не закінчивши фрази, зривається на крик. За мить верещать усі дівчата, а хлопець здивовано дивиться на свою руку — з рукава визирнула миша, трохи огледілася і помандрувала на плече. Урок алгебри було зірвано. Комусь це минулося б кількахвилинною нагінкою класного керівника або записом у щоденнику, та тільки не Едуардові. Учора на стадіоні він підібрав мишу — вона, певно, була недужа, бо навіть не втікала, — засунув її у спідню кишеню піджачка і зовсім забув про неї. А на уроці миша раптом очуняла і вибралася через рукав. Та хто тепер повірить, що він зробив це не навмисне, що був готовий до уроку і легко б упорався із завданням. А особливо мама, яка завжди повторює, що син учительки повинен поводитися бездоганно, не підривати її авторитет. Інакше батьки не довірятимуть своїх дітей педагогу, який не може виховати свого власного сина...

Лідія Василівна Ковтун була аж надто вимоглива до свого єдиного (такого довгожданого, вистражданого) сина, з онуками вже — набагато толерантніша і спокійніша. Та й те сказати — коли стала бабусею, вже мала чималий педагогічний і життєвий досвід. Швидко, як на вороних конях, промчали молоді роки, не встигла й озирнутися, а вже 50 літ минуло відтоді, як уперше переступила поріг Троєщинської сільської школи, що у Броварському районі на Київщині. Це сьогодні від села залишився тільки невеличкий острівець, який територіально давно вже ввійшов до Деснянського району столиці, а раніше на цих землях був великий радгосп.

«Приїхала я сюди після закінчення Переяславського педагогічного училища зовсім дівчам, мені ще й вісімнадцяти не було, — згадує Лідія Василівна. — Школа була початкова, розташовувалася у двох побудованих солдатами маленьких дерев’яних хатинках. Навчалися у дві зміни — дітей же багато. Дали мені перший клас — ніхто тоді не готував дітлахів до школи, не вміли ні читати, ні писати. Батькам було не до того, бо в кожному дворі спаленого німцями села будували, точніше, ліпили собі хатки. Привозили шлак, цемент, діставали хто що міг і самотужки зводили «хороми». Наша хата теж так збудована — стовпи зі старої цегли змурували, стіни зі шлаку. Вдень троєщинці працювали в радгоспі, увечері поралися на городі чи на будівництві, займатися з дітьми не було коли. У мій клас привели 35 діток, познайомилася з мамами, почала перший у своєму житті урок. А мами вийшли й гомонять на подвір’ї: «Як воно буде — віддали своїх дітей чужій дитині...»

Було так важко, що думала, більше місяця не витримаю, втечу. Але доля розпорядилася по-своєму. Витримала перший місяць, вирішила — втечу трохи пізніше. А тут наближається одне з найголовніших тодішніх свят — 7 листопада, річниця Жовтневої революції. Щоб якось організувати і зацікавити дітей, почала готувати з ними концерт — сама вигадала сценарій, вчила з ними вірші, пісні. Повеселішали мої діти, а разом з ними і я. Знаєте, вони мене вчили, мабуть, більше, ніж я їх. Настав день концерту. Як я тоді хвилювалася, пам’ятаю і досі. Одна стіна в нас була розсувна, тож із двох класів зробили актову залу. Народу набилося повно — прийшли не тільки мами, а всі, хто зміг, — татусі, бабусі з дідусями. Вони ж помічали, що діти щось там учать, бігають на репетиції — цікаво було побачити, чого їх навчила така юна вчителька. Я на все життя запам’ятала оплески, які лунали на нашому концерті, і слова вдячності від батьків. Тоді, мені здається, вони повірили в мене. Та і я сама повірила в себе. А коли згодом зайшлося про новорічне свято, від «артистів» уже не було відбою...

Учора в гостях у Євгенії Іванівни Гордієнко, яка була тоді директором школи, згадували ті роки. Хто зміг, прийшов привітати її з днем народження — нашій порадниці і наставниці пішов уже 90-й рік».

Певно, немає в Троєщині такої родини, яка б не шанувала Лідію Василівну Ковтун як першу вчительку. Є такі сім’ї, в яких і дід, і батько, і внук училися читати й писати у неї. Власне, знають її не лише в селі, а й в усьому Деснянському районі: створений за ініціативи Лідії Василівни дитячий фольклорний гурт «Криничка» не раз виборював призові місця на конкурсах і фестивалях. До пізнього вечора Лідія Василівна пропадала у школі, а вдома ж родина, господарство. Коли що встигала — лише Богу відомо.

Вона довіку вдячна своїм рідним — чоловікові Миколі Федоровичу, синові, невістці Каті, які підтримували її, з розумінням ставилися до театрально-концертної діяльності, без якої вона просто не уявляла свого життя. Усе село знало, що саме Микола Федорович готує до виступу одну з найголовніших «артисток» — чорну курку. Щоразу перед концертом він ловив її у дворі, мив лапки, вив’язував на шиї пишний бант. Цю незвичайну «артистку» бачила вся Україна: театр української народної пісні «Тещі та свекрухи», який організувала Лідія Василівна, не лише показував свої вистави в Києві та довколишніх районах, а й неодноразово виступав у програмі «Надвечір’я» на УТ-1. Троєщинська середня школа стала вирізнятися з-поміж інших саме завдяки фольклорному театру, який навперейми запрошували на концерти і свята.

— Чому так назвали? — усміхається Лідія Василівна, гортаючи альбом із фотографіями. — Бо все — і добре, і недобре — у житті відбувається за участі тещ і свекрух. Хіба не так?! Сценарії я сама писала, не вигадувала, а брала історії з життя троєщинців. У селі ж нічого не приховаєш, усе рано чи пізно виходить на поверхню, коли — смішним, коли повчальним. Запросять було мене на весілля, то я не поспішаю до столу, а десь біля бабусь примощуся та й розпитую про обряди, про те, що коли казали, що кому співали, то ж, дивись, нову пісню за той час і вивчу. Показували ми свої вистави і в своєму будинку культури, і в сусідніх селах. А після виступу у прямому ефірі українського радіо ми отримали повний мішок листів — запрошували виступити, питали поради, як організувати такий колектив, який потрібен реквізит, костюми.

— А яку роль грала чорна курка у ваших виставах?

— Головну! (Сміється.) Принаймні у спектаклі про весілля. Згадайте традиційне українське весілля: гості, наряджені циганами, ходять вулицями, співають і крадуть усе, що під руку попаде, — від курки до сулії з горілкою. Наша курка вчена була — на сцені почувалася спокійно, а коли ми співали, теж «підспівувала» — кудкудакала. Через неї якось потрапила я в халепу. В один кошик склали реквізит — сулію, закорковану качаном кукурудзи, паляницю, хустку, взуття, а в другу посадили чорну курку. Зібралися всі «тещі і свекрухи», під’їхав автобус, рушили. Раптом я згадала, що кошик із реквізитом залишився на зупинці. Як же ми без нього вийдемо на сцену?! Зупиняємо автобус, вискакуємо на дорогу, ловимо машину, страшенно переживаємо, щоб ніхто не вкрав нашого кошика (раптом хтось подумає, що в сулії горілка, а не забілена вода). Стою край дороги, піднімаю руку, машини одна за одною гальмують, під’їжджають ближче і обережно мене обминають. Я мало не плачу, а подруга помирає зо сміху: «Бачила б ти себе, Лідо, збоку! Голова закутана великою квітчастою хусткою, з-під пальта біліє поділ сорочки, а в руках кошик, з якого виглядає чорна курка з фіолетовим бантом. Через твою курку, боюся, ніхто не ризикне нас підвозити». Шкода, курка не довго виступала — пропала, очевидно, стреси вкоротили їй віку. Вона й дорослим глядачам подобалася, а діти взагалі були у захваті, справжні овації влаштовували, коли вона поважно походжала по сцені та ще й «підспівувала».

Коли тепер згадую ті концерти, розумію, яку велику роль вони відігравали в нашому шкільному житті. Кажуть, у багатьох педагогічних колективах виникають суперечки і навіть сварки — за години, за розклад тощо. У нас цього не було. Можливо, часи були інші, хоча, я думаю, нас дуже здружили репетиції і виступи. Нам ніколи було сваритися і заздрити — оплески ділили порівну...

Уроки, додаткові заняття з відстаючими, стоси зошитів з дитячими кривулями, плани — це щоденні клопоти вчительки молодших класів. А були ж іще громадські навантаження. Лідія Василівна не один рік була депутатом сільської ради. Це зовсім не той статус, що нині, окрім клопоту він нічого не додавав. Де яка сварка між сусідами за межу, де який скандал у родині, голова сільської ради посилав депутата — розберись і помири. А хто краще впорається із цією роботою, як не вчителька. Її син напівжартома каже, що він зростав, як дитя вулиці, — мама приходила, коли вже спав, і бігла на уроки, коли ще не прокинувся. Доглядала, як могла, старенька бабуся. Маму частіше став бачити аж тоді, коли потрапив до неї в перший клас. Але це й ускладнило життя хлопчика — його поведінка завжди була під прицілом, мама надзвичайно суворо й вимогливо ставилася до сина. Вчительським дітям, безперечно, знайома така ситуація. Коли настав час обирати фах, не було жодного сумніву, що Едуард десятою дорогою обійде школу. Однак артистична мамина натура і тут дала про себе знати — юнак подався до театрального. Проте хоч і вступав не на акторське відділення, де був величезний конкурс, а на факультет, де готують організаторів, по-сучасному — продюсерів, все одно провалився. Перший іспит склав на «відмінно», а на другому якийсь непоказний чоловічок у сірому тихо запитав: «Як ви ставитеся до бойових дій в Афганістані?». Едуард знав, що кілька його однокласників повернулися з тієї війни у цинкових домовинах, тому не роздумуючи відповів: «Це агресія». Йому повернули документи і порадили більше ніколи не переступати порога приймальної комісії цього інституту.

Хай там як, але Едуард згодом все одно прийшов працювати в театр — не міг відмовитися від своєї мрії. З особливим теплом згадує період, коли створювався театр «КІН», який очолював талановитий режисер Віталій Семенцов. Лідія Василівна ще й досі трохи сумує за іконами і народними костюмами, які він відніс до театру — реквізит збирали з миру по нитці. Спектаклі були настільки яскраві, що надійшло запрошення від діаспори приїхати з гастролями в Канаду. Едуард з головою поринув у роботу, додому приходив пізно, і врешті-решт маленький син одного разу його не впізнав, злякався. Мама, як ніхто, розуміла сина, але тримала сторону невістки, бо родину треба берегти. Тому коли нечисті на руку банкіри поцупили гроші, які були на рахунку театру, і той збанкрутував, мама зітхнула з полегшенням — нарешті син більше часу проводитиме вдома. Вибір життєвої дороги закінчився тим, що Едуард вступив у педагогічний інститут, а потім прийшов працювати в рідну школу. Йому, як молодому та енергійному, дали класне керівництво. Дирекція правильно врахувала, що яблучко від яблуньки недалеко котиться. Едуард Миколайович щодня пропадав у школі після уроків, на канікулах водив дітей у походи, возив на екскурсії, знав про кожного свого учня більше, ніж його батьки. Цікаво, що й Катя, його дружина, включилася в цей процес, допомагала готуватися до походів, стала надійним помічником своєму чоловікові.

Та хоч би яким було моральне задоволення від роботи з дітьми, глава сім’ї повинен дбати про матеріальне забезпечення родини. Коли в сім’ї підростає двоє дітей, на вчительську платню не проживеш. Довелося думати про підробітки. Старший син, названий на честь діда Миколою, добре знав, як живеться вчителям, але так само обрав саме цю професію. Успішно закінчив історичний факультет університету і вже встиг два роки попрацювати у школі. Коли старшокласниці вперше побачили нового вчителя історії, оніміли: високий, вродливий, стильно, зі смаком одягнений, та ще й голосу ні на кого не підвищує.

— Чи не найскладніше було тримати дистанцію, — усміхається Микола Едуардович. — Іноді поводився аж занадто суворо, аби учні не сприймали мене як свого ровесника. Коли був студентом, завжди казав, що не працюватиму в школі: фінансова складова професії, на жаль, не залишає жодних ілюзій — особливо для чоловіка, глави сім’ї. Але почав працювати з дітьми і про все забув. Стало цікаво, кожен день приносить щось нове. Мої ровесники вважають, що у школі працюють лише пенсіонери, а я їм довів, що є там і молоді. Хоча це дуже непросто, коли не маєш досвіду. В університеті дають багато знань, але не дають відповіді на всі ті запитання, які виникають на уроках і після них. Історія імперій і королівств — це не лише політика, а й інтриги, лабіринти кохання. Старшокласники такі запитання ставлять, що не відразу й збагнеш, як відповісти.

— А якби платили не тисячу гривень, а тисячу євро, як у західних країнах, ви б згодилися працювати вчителем усе життя? Чи школа не дає можливості робити кар’єру, нищить усі амбіції в зародку?

— Мабуть, було б достатньо навіть половини цієї суми. Але обов’язково потрібне сучасне забезпечення і колектив однодумців. До нової людини у школі ставляться не надто доброзичливо. Особливо коли ти викладаєшся і твої учні показують добру підготовку — успішно пишуть контрольні, перемагають на районних чи міських олімпіадах. Далеко не всі готові радіти тому, що в молодого колеги такі вдалі перші кроки.

За півстоліття змінилася не лише наша держава, не лише школа, а й людські стосунки. Такого доброзичливого колективу, про який і досі згадує Лідія Василівна, вже мало де знайдеш. Кардинально змінилося і ставлення людей — як до вчителів, так і одне до одного. Старше покоління пам’ятає, як швидко, всього за одне літо була побудована нова школа в Троєщині. За три місяці будівельники звели стіни, а решту доробляли батьки разом з учнями — фарбували, стелили підлогу, склили вікна. Можливо, хтось і обурювався, але переважна більшість щиро раділа, що діти навчатимуться у просторій світлій школі. Щоправда, територія довкола неї — суцільні піски. За кілька днів батьки викопали ями, завезли землю, посадили дерева і квіти. Кожен клас мав свою територію відповідальності і двічі на день — уранці і увечері — носили воду з озера, щоб поливати. Свято першого дзвоника відбувалося серед квітів, і всім здавалося, що гарнішої школи немає на всьому білому світі.

Відтоді школа змаліла — вже не 800 учнів набираються знань, а лише двісті, і люди не шанують ні школу, ні вчителя, бо знайшли собі інші цінності. Кажуть, москвичів зіпсувало квартирне питання, а троєщинців — земельне. Після того як село ввійшло до складу столиці, земля тут стала незрівнянно привабливішою. Продаж — законний і незаконний — пересварив між собою чи не всеньке село. Спочатку людям відмовлялися видавати державні акти на землю, яку вони обробляли з діда-прадіда. Так склалося, що вчителі утворили ініціативну групу, яка домагалися справедливості. Зрештою вдалося зламати опір чиновників: тодішній мер прийняв делегацію, питання зрушило з мертвої точки. І тут знайшлися люди, які спритно відсторонили сільську інтелігенцію від земельних питань, бо зрозуміли, як можна це перетворити на золоту жилу. Багато вчителів втратили свої городи — на їхньому місці виросли котеджі. А ті, хто забрав собі право виступати від імені всієї громади, дуже швидко оформили акти на землю для кожного члена своєї родини, не забули і про далеких родичів. Коли не стало чого ділити, чиєсь несите око помітило, що й довкола школи гуляє чимала територія. Прикинули — якщо перенести межу далі від шкільних стін і ближче до людських осель, можна продати це під забудову. Погосподарювали вони і на городі Ковтунів — забили кілки майже під вікнами. З великими труднощами вдалося відстояти клаптик землі, який обробляли споконвіку. Але від пережитого в Лідії Василівни дуже здало здоров’я, без милиць вона вже й двору не перейде. На відеокасеті збереглися кадри, коли неформальні лідери села показують, де буде межа, ображають людей, одну стареньку жінку збивають з ніг, не даючи можливості піднятися. З Лідією Василівною тоді розмовляв колишній її учень, точніше показував, хто тут хазяїн. Хіба тут уникнеш стресів?!

— Приватизацією землі ми займаємося з 2003 року, — показує документи Е.Ковтун. — Із 24 соток, які з давніх-давен належали нашій сім’ї, залишилося 19, на яких і хата на дві сім’ї, і господарські будівлі, і садок, і квітник, і міні-город — наш годувальник. Половину — 10 соток (те, що під хатою та будівлями) дозволили приватизувати, а решту погрожують забрати, бо з’явився невідомий інвестор, якому до вподоби територія школи та городи, які межують із нею. Не раз приходили обміряти землю, пересуваючи уявну межу аж до нашої хати. Кажуть, мають право, бо ця ділянка саду-городу не приватизована. Але ж у нас є всі погодження і висновки — управління архітектури, СЕС, землевідведення — усіх служб, які тільки можна вигадати, аби поморочити голову селянам. На той час за всі квитанції і плани ми виклали чималеньку суму — понад п’ять тисяч гривень, що дорівнювало тоді тисячі доларів. У 2004 році все було готове, але нам відмовили. Аналогічну проблему мають і наші сусіди.

Я знайшов в архіві матеріали, де чітко вказано, що на потреби нової школи у нас забирають 6 соток, а нам залишають 24. І ніхто їх у нас не відрізав законним шляхом, так вони й числяться за нами, хоча насправді залишилося тільки 19. І в сільраду ми зверталися, і в райвиконком, але ніхто цим займатися не хоче. Щоб поставити останню крапку, з нас вимагають іще письмове погодження з усіма сусідами. З ними все гаразд, а від імені школи ніхто не хоче чи не може поставити підпис. Уже троє директорів змінилося з того часу, і чи не кожен скаржився на той пресинг, якого зазнає через земельні питання. Чималий шматок шкільної землі вже продали якійсь пані С., і ні в кого з тих, хто сусідить з ділянкою, жодного дозволу не питали. Згодом ту ділянку перепродали, і знову без погодження з нами...

Лідія Василівна віддала школі все своє життя — 50 найкращих років. Держава так «щедро» нарахувала їй пенсію, що навіть по 20 гривень за рік не виходить. Замолоду вона дуже переймалася, що її чоловік — сільський водій приносить додому зарплатню в чотири рази більшу, ніж вона, вчителька, якій довірили виховувати молоде покоління. Певною компенсацією слугували тоді концерти, оплески, квіти, шанобливе ставлення односельців. Лідію Василівну завжди бачили енергійною, активною, доброзичливою. Здавалося, все їй дається легко. Нещодавно її провідували дві колишні учениці, які зізналися, що саме завдяки їй пішли в педагогічний і працюють у школі. Вони жартома дорікнули улюбленій вчительці: «Ви завжди були впевненою у собі, щиро нам усміхалися, чому ж ви нам тоді не сказали, якою дорогою ціною дається вчительська усмішка?!».

Зараз, коли вона не може без милиць кроку ступити, зустрічі з колегами і колишніми учнями — як дарунок долі. Якось побачили її у дворі біля квітів два Володимири — її колишні учні, зайшли на хвилину, а проговорили дотемна. Обидва вже онуків мають, а її, як і колись, учителькою називають: «Від вас віє нашим дитинством. Ви для нас, Лідіє Василівно, є і завжди будете першою вчителькою. Бо перша вчителька в кожного — одна-єдина...»