Перша світова війна: початок XX століття, що закінчилося… 1991 року

У радянську добу вожді додавали до ювілейних промов «теоретичні» родзинки. Їм хотілося вдихнути життя в суспільно-економічний лад, від якого все сильніше тхнуло несвіжим духом.

Виступаючи у листопаді 1967 року з доповіддю, присвяченою 50-літтю радянського ладу, Леонід Брежнєв заявив, що Жовтнева революція є найвагомішою подією ХХ століття. Охочих посперечатися з ним не знайшлося навіть на Заході. До того, як сперечатися, ще треба було прожити третину століття. Тепер навіть однодумцям Брежнєва слід замислитися, що є вагомішим в історії людства — народження чи загибель радянського ладу?

Постановка питання про головну подію ХХ століття сама по собі цілком природна. Тепер уже можна цю подію назвати: серпень 1914 року, початок Великої війни. Породженням цієї війни стали чотири революції й Друга світова війна. Серед революцій була й та, що змінила обличчя Росії та трьох десятків інших країн.

Кілька слів про теорію історичного процесу

Щоб зрозуміти справжнє місце Великої війни у новітній історії людства, треба відмовитися від винайденого К.Марксом і примітивізованого В.Леніним формаційного підходу до історії у вигляді «п’ятичленки». Маю на увазі поділ історичного часу на формації, які нібито змінюють одна одну, постійно вдосконалюючись у своїх якостях: первісно-общинний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і комунізм. Комунізм вважався останньою формацією, яка уособлювала вінець історії людства. Оскільки радянське суспільство не витримувало порівняння з країнами Заходу, його довелося ідентифікувати з перехідною до комунізму стадією розвитку — соціалізмом.

Відмова від поняття «формації» робить картину історії людства складнішою, але й більш наближеною до реальності. В рамках теорії формацій, наприклад, неможливо пояснити розквіт демократії в Афінах V століття до нової ери або північноамериканське рабство у першій половині ХІХ століття. Поняття, які давали назву формаціям, давно існують в немарксистській науці, але мають інший зміст. Під феодалізмом, наприклад, розуміють систему відносин між сеньйорами і васалами, а під капіталізмом — систему господарювання, яка спирається на розвинутий ринок.

Учені, які не поділяють формаційного підходу до історії, здебільшого розрізняють три самостійні виміри історичного процесу, які співіснують у часі, — технічний, економічний і політичний. Дискутується питання про виділення окремого культурного виміру. Проте культура — багатошарове явище, і її не завжди можна відділити від названих вище вимірів.

Динаміка історичного процесу може бути позитивною або негативною. Коли результат позитивний, говорять про історичний прогрес. Нерідко, однак, динаміка є регресивною. При цьому одні виміри історичного процесу можуть реалізуватися з позитивною, а інші — з негативною динамікою. Тоді й виникають кризи…

Суспільні кризи слід розглядати як важіль, що забезпечує перехід до більш високого ступеня розвитку. Коли країна виявляє безпорадність перед лицем політичної кризи, вона потрапляє у вир війн або революцій. Кризи бувають не тільки в окремих країнах, але й у величезних регіонах. Тоді їх називають цивілізаційними.

Кожний з вимірів історичного процесу має власну періодизацію. За рівнем розвитку техніки історію людства можна поділити на три етапи. Вченим бракувало фантазії, щоб дати їм різні назви: виділяються доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне суспільства. Економічний вимір характеризується передусім ступенем розвитку товарно-грошових відносин і ринку. Політичний вимір визначається рухом від традиційного, побудованого на жорсткій ієрархії суспільства до заснованого на демократії громадянського суспільства.

У традиційному суспільстві сувереном є монарх, у руках якого зосереджується повнота влади. Розпад традиційного суспільства проявляється у частковій або цілковитій втраті суверенності монарха. Влада переходить до державних інститутів, які створюються населенням на демократичних виборах. Перетворення підданих на громадян, які формують владу за власним вибором, є початком трансформації традиційного суспільства у громадянське.

Столітня пауза

У серпні 1914 року великі європейські держави розпочали війну, якої не було з часів наполеонівських воєн. Чим заповнювалася столітня пауза? Головним змістом спокійного століття було змагання за території між переможцями Наполеона — Британською і Російською імперіями. Велика Британія у цьому змаганні лідирувала. По-перше, вона панувала на морях і захоплювала території навіть у недоступних для конкурентів куточках планети. По-друге, британці були найбільш передовою нацією у політичному, економічному і технічному відношеннях. Велика Британія створила імперію, над якою не заходило сонце.

Російська імперія, поглинувши Польщу, припинила рухатися у західному напрямку й активізувалася по південному периметру своїх кордонів. Там знаходилися більш відсталі, тобто більш перспективні для завоювання країни. 1853 року Микола І зробив вирішальну спробу розгромити й поглинути Османську імперію. Це забезпечувало йому вихід до Середземного моря, а за сприятливих обставин — навіть завоювання африканських провінцій султана. Тоді найбільша імперія на суходолі простяглася б на чотири континенти — від Аляски до Алжиру.

Стривожені такою перспективою великі держави Європи вирушили на допомогу турецькому султанові й розгромили Росію у Кримській війні. Тільки тоді в Санкт-Петербурзі зрозуміли, щоб зберегти статус великої держави, потрібні реформи. Новий імператор Олександр ІІ скасував кріпосне право й розпочав-таки ці реформи. Росія виявляла з цього часу гідну подиву динаміку в економічному розвитку. Однак нерішучість у політичних перетвореннях призвела до поразки у війні з Японією 1904—1905 рр. і до революції 1905—1907 рр. Однак, Російська імперія перед 1914 роком залишалася країною з надзвичайно сильним потенціалом агресії.

Тим часом в Європі сформувалася ще одна держава з високим імперіалістичним потенціалом — Німеччина. Другий рейх виник у результаті переможної для Пруссії війни з Францією 1870—1871 рр., перетворився під золотим дощем багатомільярдної французької контрибуції на найпотужнішу в економічному й технічному відношеннях країну континенту і почав готуватися до війни за територіальні здобутки в Європі й у всьому світі.

Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк уклав 1879 року союз з Австро-Угорщиною. 1882 року виник Троїстий союз Німеччини, Австрії та Італії. Так центральні держави Європи захищали себе від можливої агресії з боку Франції, що прагнула реваншу, і Росії.

Франція з наполеонівських часів вороже ставилася до поліцейсько-самодержавної імперії на Сході. Однак її безпосереднім сусідом була ворожа Німеччина. Тому погляди французів звернулися до Росії. Найбільш динамічне у світі зростання російської економіки у 90-х рр. забезпечив у першу чергу французький капітал. 1893 року було укладено франко-російський союз. 1903 року укладенням «Сердечної згоди» Франція залагодила свої колоніальні суперечності з Великою Британією. «Згода» французькою мовою звучить як «антант». Так виникло поняття «антанта», якому судилося довге життя. Двостороння франко-англійська угода стала тристоронньою 1907 року, коли Велика Британія і Росія домовилися про розмежування своїх інтересів у Персії. Троїстому союзу відтепер протистояла Троїста згода.

Конфігурація союзників і противників формувалася 35 років. За цей час Італія встигла змінити вектори своїх інтересів і в серпні 1914 року залишилася нейтральною, а у травні 1915 року вступила у війну на боці держав Троїстої згоди. Воюючим блокам довелося змінювати свої назви. Троїстий союз почали іменувати Центральними державами, а Троїста згода стала Антантою.

Прагнучи захистити себе від поглинення Росією, Османська імперія у жовтні 1914 року втягнулася у війну на боці Німеччини. У жовтні 1915 року до австро-німецького блоку приєдналася Болгарія. Відтоді цей блок дістав ще одну назву — Четверний союз.

Три зрізи причинно-наслідкових зв’язків

28 червня 1914 року спадкоємець австро-угорського трону ерцгерцог Франц Фердинанд і його дружина Софія загинули в столиці анексованої австрійцями Боснії — Сараєво. Вбивцею був 20-річний студент, член сербської націоналістичної організації Гаврило Принцип.

Ця подія викликала зливу інших, серйозніших. Війна, що назрівала 35 років, стала реальністю за місяць. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. 29 липня Росія у відповідь почала загальну мобілізацію. 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня союзниці Росії — Франції. 4 серпня, коли кайзерівські війська, оминаючи укріплення на німецько-французькому кордоні, вторглися на своєму шляху до Парижа в нейтральну Бельгію, Велика Британія оголосила війну Німеччині.

Ланцюг подій, який викликав світову війну, розпочався з пострілів сербського терориста. Чи сталася б ця війна, якби Франц Фердинанд не поїхав у Сараєво або у Гаврила Принципа не знайшлося набоїв? Умовний спосіб не є зброєю історика. Але всім зрозуміло, що для війни, яка так давно назрівала, завжди знайшовся б привід.

Звернімося тепер до другого, глибшого зрізу причин війни — дій політичних лідерів, які мали повноваження вирішувати, що треба робити їхнім державам. У цих лідерів була різна міра відповідальності, яка залежала від масштабу очолюваної ними країни. Австрійці своїм рішенням розв’язували локальну війну, німці — континентальну, англійці — світову. Якби на місці тодішніх лідерів опинилися інші люди, чи вдалося б зберегти мир?

Популярний англійський історик Норман Дейвіс у широковідомій праці «Історія. Європа» справедливо зауважував, що початок війни 1914 року спонукає до роздумів про історичну причинність більше, ніж будь-яка інша подія новітньої історії. Але сам він не вірив у «глибинні причини» і вважав, що війни могло б і не бути за наявності інших людей у керівництві державами.

Чи є у проблеми причинності ще один, глибший зріз, зумовлений об’єктивними обставинами? Чи все-таки все залежить від рішень конкретних історичних осіб, внаслідок яких історія повертається тим або іншим боком?

Це питання необов’язково мусимо розглядати на матеріалі далекої від нас Першої світової війни. Візьмемо інший, ближчий сюжет: розпад СРСР. Чи збереглася б ця країна, якби не рішення керівників Росії, України та Білорусі вважати її неіснуючою? Скільки прокльонів упало на голови так званих біловезьких зубрів з боку тих, хто волів жити в єдиній країні! Але ж ці «зубри» виконували під Мінськом скромну роль реєстраторів загсу, які фіксують смерть небіжчика. Своїм рішенням вони зафіксували смерть Радянського Союзу і домовилися про утворення принципово іншого союзу — Співдружності Незалежних Держав (СНД). Це є очевидним для кожної вдумливої людини, на очах у якої тривала розтягнута на роки агонія наддержави.

Отже, глибинні причини історичних подій усе-таки існують. Велика війна мала спалахнути, хоч не обов’язково за сценарієм, започаткованим пострілами сербського терориста. Місяцем або роком пізніше реально існуючі суперечності між великими державами мали знайти вихід у війні, якщо за столом переговорів політичним лідерам не вдавалося знайти спільну мову. Зупинімося на цьому детальніше.

Цивілізаційна криза

Ще й досі мало хто з істориків сприймає Велику війну як цивілізаційну кризу. Щоб вийти на таке розуміння історичної причинності, треба проаналізувати її події під кутом зору відносин між суспільством і державою.

Без державного устрою цивілізація не існує. Проте відносини між структурами держави і населенням, яке не контролювало їх, не могли бути безхмарними. Владні структури традиційного суспільства тяжіли до зміцнення власних позицій, використовуючи для цього весь потенціал, який могли мобілізувати в країні. Негативний вплив цих мобілізаційних зусиль на людей вважався другорядною справою, важливим був результат.

Можливості держави завжди обмежуються об’єктивно існуючим рівнем продуктивних сил. Однак із другої половини ХІХ століття у передових країнах розпочався якісний стрибок в економічному розвитку. Він зумовлювався поширенням товарно-грошових відносин і ринкового механізму господарювання на всі сфери економічного життя. Суспільство вступало в індустріальну фазу, яка характеризувалася появою високорозвиненого машинного виробництва.

Державні інститути, природа яких не зазнала якісних змін, уперше дістали можливість мобілізовувати колосальні ресурси. Цілком зрозуміло, що нові можливості були якнайповніше використані в першу чергу для реалізації найголовнішої функції держави — силової. Ті, хто мав владу, не забарилися пустити її в хід, щоб силою розв’язати завжди існуючі міждержавні суперечності.

У 1914—1918 рр. якісний стрибок у розвитку продуктивних сил особливо переконливо матеріалізувався на полі бою. Війна втратила характер локальних кампаній, які розв’язувалися окремими битвами, коли зустрічалися між собою ворогуючі армії. Вона стала позиційною: фронт позначився на місцевості суцільною лінією окопів. Зокрема на західних кордонах Російської імперії окопи простягнулися від Балтійського до Чорного морів. Мільйони солдатів у цих окопах треба було обмундирувати, озброїти, навчити володіти зброєю, нагодувати. Треба було постійно відтворювати армії, які знищували одна одну в ході довготривалих воєнних дій. В результаті народне господарство ворогуючих країн зазнало глибокої мілітаризації. Війна перестала бути справою професіоналів і вторглася в кожну оселю.

Тепер підсумуємо. Технічна і економічна складові історичного процесу на початку ХХ століття набагато випередили у своєму розвиткові його політичну складову. Народилося індустріальне суспільство, яке у своєму політичному вимірі (що уособлюється насамперед державними інститутами) ще залишалося традиційним. Неконтрольовані населенням державні інститути кинули свої країни у вир небаченої війни з колосальними людськими і матеріальними жертвами. Не дивно, що держави вийшли з Великої війни у зміненому вигляді. Шляхом реформ або революцій традиційне суспільство почало перетворюватися на громадянське. Однак у деяких випадках процес перетворення зупинився на початковій стадії, і замість громадянського суспільства почала формуватися його тоталітарна мутація. Велика війна поклала початок таким потужним суспільним мутаціям, як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм.

Чи можлива третя світова війна?

Історичний аналіз уроків Великої війни стає у пригоді, коли ми робимо спробу відповісти на запитання, яке хвилює всіх: чи можлива нова світова війна? Кінець кінцем, уже назви цих воєн наштовхують на таке запитання: якщо мала місце перша війна, за нею друга, то чому б не бути й третій?

Як ми бачили, історичною причиною Першої світової війни була нездатність провідних країн євроатлантичної цивілізації на етапі панування в них успадкованих від минулого політичних режимів належним чином контролювати використання породжених економічним прогресом колосальних продуктивних сил. Історичні причини Другої світової війни потребують окремого аналізу. В цій статті можна лише назвати їх, покладаючись на те, що назване не потребує розгорнутої аргументації.

По-перше, треба нагадати про загальновідому конструктивну недосконалість міжвоєнного устрою, тобто версальсько-вашингтонської системи мирних договорів.

По-друге, на міжнародну ситуацію вплинула нерівномірність у розвитку основних складових історичних процесу — цього разу не в політичній, а в економічній сфері. Маю на увазі зовсім не схожу на рутинні економічні кризи Велику депресію 1929—1933 рр. Можливо, що треба вести мову про ту саму цивілізаційну кризу, яка проявилася у вигляді Великої війни. Адже чверть століття в житті цивілізації — це одна мить.

Велика депресія знищила слабкі паростки демократії у веймарській Німеччині й зробила можливим прихід до влади агресивного націонал-соціалістичного режиму — політичної сили, яка народилася одразу після Великої війни в ситуації загальнонаціонального приниження під гаслами реваншу. Напередодні 1939 року в Європі сформувалися три силові центри. Два з них — гітлерівський Третій рейх і сталінський Радянський Союз посилено готувалися до майбутніх битв. Демократичні держави Заходу, як і у Першій світовій війні, відставали від них. Запалювальною свічкою до війни стала змова тоталітарних держав, втілена у пакті Ріббентропа — Молотова. Влітку 1941 року, коли А.Гітлер став господарем в континентальній Європі, він настільки самовпевнено розрахував свої перспективи, що вторгненням в Радянський Союз просто-таки заштовхнув Сталіна в коло демократичних держав Заходу.

Отже, ініціаторами обох світових воєн були режими, не залежні від власного суспільства. Щоб відповісти на запитання, поставлене у цьому підрозділі, залишається проаналізувати історичний досвід «холодної війни».

Повоєнна Європа стала ареною протистояння Організації Північноатлантичного договору (НАТО) і Організації Варшавського договору (ОВД). НАТО спиралася передусім на воєнно-економічний потенціал США. ОВД являла собою розширену після 1945 року на всю Центрально-Східну Європу тоталітарну радянську імперію. Обидві наддержави не розпочали нову світову війну тільки тому, що володіли ракетно-ядерною зброєю, спроможною знищити кожну з них у лічені години незалежно від того, хто вдарить першим. В історії людства виникла ситуація, коли розв’язувати війну стало неможливо через суто технічні причини. Здається, що ці технічні причини заважають відповісти на запитання, які країни можуть бути, і які не можуть бути ініціаторами світової війни. Однак чотири десятиліття «холодної війни» містять у собі події, здатні пролити світло на цю проблему.

Повоєнна історія СРСР наповнена грандіозною боротьбою за мир. Сталінський уряд як перед 1941, так і після 1945 року запевняв усіх, що імперіалісти обов’язково нападуть, але СРСР ніколи не нападе першим, а почекає, коли нападуть на нього, щоб потім розгромити противника на його власній території.

Теза про неминучість ядерної війни у повоєнні роки не піддавалася сумніву. Добре пам’ятаю, як на уроці з «воєнки» у десятому класі (це був 1954 рік) мені пояснювали, чому в новозбудованих районах нема суцільної забудови: будинки споруджувалися на відстані 30—40 метрів один від одного, щоб зменшити втрати населення після вибуху атомної бомби. Кожного разу, коли потрапляв у такий район, я з неприємним почуттям згадував той урок «воєнки». Так тривало до лютого 1956 року, коли відбувся ХХ з’їзд КПРС.

Виступаючи на з’їзді зі звітною доповіддю, М.Хрущов говорив: «Миллионы людей во всем мире спрашивают: неизбежна ли новая война, неужели человечеству, пережившему две кровопролитные мировые войны, предстоит пережить еще и третью? Марксисты должны дать ответ на этот вопрос, приняв во внимание происшедшие за последние десятилетия всемирно-исторические изменения».

Не хочу тут наводити численні висловлювання попередніх вождів КПРС про неминучість війни, їх багато. Вистачить того, що третій вождь КПРС на ХХ з’їзді державної партії заявив: «Фатальной неизбежности войны нет. Теперь имеются мощные общественные и политические силы, которые располагают серьезными средствами для того, чтобы не допустить развязывания войны империалистами».

Що тут скажеш? Микита Сергійович прекрасно орієнтувався в ситуації, яка панувала в країнах, що називалися у нас капіталістичними. Мабуть, термін «громадянське суспільство» був йому невідомий, але він добре відчував, що можуть і чого не можуть зробити лідери країн НАТО. Відчував і враховував це в своїй міжнародній політиці.

Знову доведеться процитувати М.Хрущова, але не вождя, а пенсіонера. Згадуючи створену ним Карибську кризу, він надиктував на магнітофон таке: «Я пришел к выводу, что если мы все сделаем тайно и если американцы узнают про это, когда ракеты уже будут стоять на месте готовыми к бою, то перед тем, как принять решение ликвидировать их военными средствами, они должны будут призадуматься. Эти средства могут быть уничтожены, но не все. Достаточно четверти, даже одной десятой того, что там было поставлено, чтобы бросить на Нью-Йорк одну-две ядерные ракеты, и там мало что останется».

Давайте зіставимо! Там — потужні громадські та політичні сили, там є кому «призадуматься», тому розв’язати війну лідери країн НАТО не наважаться, навіть якщо нахабно виставити перед ними ядерні ракети. Тут — «я пришел к выводу что если мы все сделаем тайно…» Ми — це жменька людей на вершині влади. Можна відчути різницю між громадянським і тоталітарним суспільством у доленосному питанні про війну і мир?

Думаю, що Джон Фіцджеральд Кеннеді витримав іспит Карибською кризою. Переконаний, що йому слід було б поставити пам’ятник у Москві, яка кілька годин тримала планету на межі ядерної війни.

Отже, питання про можливість третьої світової війни після розпаду Радянського Союзу втратило актуальність. Чи зійшло воно остаточно з порядку денного? Слід сподіватися, що така війна тепер виявиться неможливою не тільки з технічних, але й з політичних причин. У багатьох аспектах Росія — спадкоємиця Радянського Союзу. Але вона не успадкувала тоталітарний режим і перетворила успадковану директивну економіку на ринкову. За цих умов відродження тоталітаризму в цій країні з ядерним статусом малоймовірне, хоч і не виключене.

* * *

Історики часто називають ХХ століття «коротким». Відходячи від календарної хроніки, вони це століття з 1914 року і закінчують 1991-м. У цьому є свій глибинний смисл. ХХ століття — трагічне і водночас дуже оптимістичне: у ньому народилося громадянське суспільство. Його народження відбувалося в муках, але це, мабуть, — закон життя.