ПЕРША ЛАСТІВКА СВОБОДИ

Іноді людська пам’ять творить дива. Химерні дежа вю підступно вистрибують у, здавалося б, несподіваних ситуаціях. Проте ім’я Гелія Снєгірьова, хоч як це дивно, нерозривно пов’язане з моїм дитинством. Дивина, але саме з отого радянського чорно-білого світу походить, як мантра, промовлене з милим серцю діаспорним акцентом: «Пропонуємо увазі наших слухачів черговий уривок з роману «Набої для розстрілу» українського письменника Гелія Снєгірьова».

Мій тато — пересічний радянський службовець — щовечора налаштовував стареньку підтоптану «Ріґонду» на західні голоси і, хитро примруживши око, слухав «правду». Я ж тоді сприймав цю інформацію, як музику з невідомого таємного світу. Бо звідки ж мені було знати, що існує альтернатива жовтенятсько-піонерському всесвіту, що десь живуть люди, які не лише не задоволені наявним станом речей, а й мають хоробрість боротися, протистояти «системі». У ті недалекі роки мого дитинства я ще нічого не відав ані про дисидентський рух, ані про генерала Петра Григоренка, ані про академіка Андрія Сахарова, ані про Василя Стуса, ані про Віктора Некрасова, ані про Гельсинкську групу, ані про архіпелаг «ҐУЛАҐ»... Однак усі ці імена і назви записувалися на підкірку мозку, щоби раптом, на початку 90-х, у вже підлітковому віці виринути і посісти потрібне місце в ієрархії молодої свідомості.

Запоєм прочиталися старі-знайомі снєгірьовські «Набої для розстрілу» про так званий процес СВУ, вже зараз — документальний «Роман-Донос». Його «Набої» навіть тоді, на перестроєчно-самостійницькому підйомі, коли вже не дивували ані правда про Ілліча і ОУН-УПА, ані сталінські репресії з голодом 1932—33 рр., здавалися цілковитим донкіхотством, якимось затятим самогубством. Найбільше мене вражало грайливо-трагічне відчуття внутрішньої свободи, свободи людини, котра мала сміливість присвятити свій роман «тим громадянам моєї Батьківщини, хто ще не зовсім забув, що людина має говорити те, що думає».

Насправді, подиву гідний його навісний нонконформізм, який за силою та безоглядністю можна порівняти хіба зі Стусовим. Уявіть-но собі: успішний письменник, член партії, член партбюро, головний редактор студії документальних фільмів, рідний дядько — Вадим Собко — один із найвпливовіших спілчанських лідерів… Здавалося б, чого тобі ще треба, у які дисиденти з таким багажем? Сиди і не рипайся — повзи вгору, будь як усі, пиши собі й далі футбольні й шпигунські повістини. Проте загострене сприйняття радянської дійсності і природне чуття справедливості перетворили його на непримиренного дисидента-антирежимника. Мабуть, аж надто сильно інфікувала його хрущовська «відлига» духом свободи. На все життя.

Гелій Снєгірьов чітко усвідомлював ціну своїх творів, знаючи, чим обернеться його вперте дисидентство для нього самого і для його родини. У листі з тюрми до свого друга Григорія Кіпніса він писав: «Усе, дорогий мій, передвизначено. Однак по-доброму я звідси не втечу… Я все зважив і знаю, на що йду…» Усвідомлював і, хворий, і майже сліпий, продовжував писати. Великого розголосу тоді набули його «Відкритий лист президентові США Картеру» та «Звернення до вождя». А «Набої для розстрілу» буквально перенасичені інвективами режиму: «Країна — хижак, країна — знищувач усього живого», «країна, в якій усі без винятку, знизу догори — говорять не те, що думають», «щоб і далі залишалася наймогутнішою та непереборною тюрмою народів». Вочевидь, після цього система вже не могла терпіти подібного викривальництва. У секретних реляціях КДБ від 1977 року, за підписом Юрія Андропова, скупо, але виразно повідомлялося: «Особливим антисовєтизмом просякнутий пасквіль Снєгірьова «Звернення до вождя»… У ньому Снєгірьов закликає до ревізії марксистсько-ленінського вчення, відродження приватної власності, розпуску колгоспів, ліквідації Радянської Армії».

Зрозуміло, що подібних речей тоді не прощали: невдовзі з’явився «переможний» звіт від 19 вересня 1977 року про його арешт і притягнення до кримінальної відповідальності. Потім було голодування, марудне слідство під наглядом самого Андропова, фабрикування «злочинної діяльності» з чистісінької води інакомислення, жахливий параліч, моральні знущання, «відмова» від «дисидентської єресі» і смерть у столичній Жовтневій лікарні.

Важко читати Гелія Снєгірьова. Тільки тепер розумієш, наскільки потрібними і важливими були його пристрасні слова, слова мужньої і непоступливої людини, слова, що їхній зміст так багато важить для тебе і тепер: «Заради моєї батьківщини, заради нашої з вами батьківщини, громадяни судді і ви, люди в залі. Нехай я стану першою ластівкою, яка сповістить усьому світові, що на нашу батьківщину йде Весна Свободи! Треба ж якось починати — почнемо з мене. Нехай світ побачить, що моя батьківщина готова нарешті скинути з себе тісне ідеологічне рубище, задубіле від сліз, крові й поту!»