Перевальські: династія на роздоріжжях Європи

Киянам і гостям столиці добре знайомий пам’ятний знак «Голодомор 1932—1933» на Михайлівський площі в Києві. Саме сюди в знаменні дні приходять із квітами президент України Віктор Ющенко, парламентарії, політичні та громадські діячі, прості громадяни...

Проте далеко не всім відомо, що автор проекту пам’ятного знака кревно причетний до трагічної віхи в житті українського народу — дід художника Василя Перевальського помер від голоду 1933 року. Не оминули сім’ю й інші драматичні події української історії: батька Василя Євдокимовича було репресовано 1938 року, і тільки 1956-го його реабілітували посмертно. Рідне стародавнє село Бубнов (нині Золотоніського району Черкаської області) — також не вціліло. Під час будівництва Канівської ГЕС усі його жителі стали відселенцями, а будинки пішли під воду. Поклонитися рідним могилам художнику просто ніде.

Та, попри штормові вітри, що дмуть над Україною, з відрубаних коренів проросло міцне дерево. Нині династія художників Перевальських добре відома не тільки на батьківщині, а й у Європі. Картини Євдокима та Мирослави Перевальських мають попит на арт-ринках Іспанії, США, Канади, Ізраїлю, Англії, Франції та інших країн...

Глава династії Василь Перевальський за основною спеціалізацією — книжковий графік. Про це й не тільки — наша розмова.

— Василю Євдокимовичу, чи затребувана сьогодні ваша професія?

— Книжкова графіка в Україні нині зайшла в глухий кут — державні видавництва занепали, майже знищені, а підтримка держави просто мізерна. Наприклад, видавництво «Дніпро», яке було одним із найбільших у світі, нині випускає буквально десяток книжок на рік, що вже тут казати про ілюстровані видання...

Українська книжкова графіка мала величезну популярність в усьому світі, наші художники удостоювалися різноманітних нагород, одержували гранти, а сьогодні про українську книжку за кордоном майже не чутно. І особливої турботи про те, щоб нас краще знали у світі, я не відчуваю.

Давно шукаю хоча б якусь книжку з історії України іноземною мовою — мої знайомі за кордоном хочуть побільше довідатися про нашу країну. Та подарувати нічого: не видаються книжки для зарубіжжя з вітчизняної історії. Водночас художники-ілюстратори у нас і дотепер найвищого класу!

Свого часу (хоча я зовсім не шанувальник минулого режиму) держава турбувалася про те, щоб ілюстрованих книжок для дітей і дорослих було багато. Сьогодні ілюстрована лише дитяча література, та й то в обмеженому обсязі, для старшого віку вже нічого не знайдеш. Дорослі ж видання повністю перейшли на комп’ютер і мінімальне забезпечення — ілюстровану обкладинку й титульний лист. Якщо сьогодні ризикнути зробити в Спілці художників виставку української книжкової графіки за останнє десятиріччя, вона буде небагатою.

Художники змушені переходити в інші жанри, займатися живописом, розписувати приватні дачі та котеджі. Внаслідок цього держава втрачає свій імідж, вагому ділянку культури, яка вже була завойована. Ми поступаємося позиціями...

— Останнім часом на українському ринку з’явилося чимало розкішно ілюстрованих, комерційних видань. Ціна на них — не для пересічного покупця. Це продукт праці наших художників?

— Здебільшого ні. Переважна частина комерційних видань — російськомовні. Трапляються перекладні, але Україна причетна до них мало, вони не цілком зорієнтовані на нашого читача, зокрема і навчальна література. Більшість приватних видавництв використовують уже готові видання, перекладаючи їх і отримуючи готові ілюстрації. Руками українських художників зроблені ті книжки, які формуються українськими видавництвами, такими, як «Веселка», «Українська Енциклопедія», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Малковича та деякі інші.

У пошуках шматка хліба й відчуття задоволення від своєї праці українські художники працюють для Японії, Росії та інших країн, оскільки підготовка наших художників-графіків просто блискуча.

Мабуть, єдина світла пляма — державна програма з видання соціально-значущих видань. Останнім часом вона набрала обертів й набула широкого резонансу, а серйозна комісія постійно працює над формуванням списку цих видань. Шкода, що ці книжки не бачать ринку, вони йдуть тільки до бібліотек.

За моєї пам’яті найбільші українські видавництва працювали за «зустрічною темою», коли художники пропонували щось своє. Тепер про це уже не чутно. Серйозному художнику-графіку у світі «дешевої» літератури робити нема чого. Випускаються жахливі комп’ютерні ілюстрації, обкладинки-колажі з використанням якихось фотографій... Якби їх побачили автори книжок, яких уже немає в живих, перевернулися б у труні!

Відбувається падіння загальної культури видань. Дотепер проводять конкурси на найкращу книжку, правда, не в такому обсязі, як колись. Серед номінантів мало художньої літератури — іноді трапляються товсті гросбухи, як, наприклад, «Україна — козацька держава», що скрізь завоювала всі призи. Шкода, що не як твір книжкового мистецтва, а як епохальне видання, де зібрано колосальний матеріал про Україну ХVII—XVIII ст. Тепер нею користуватимуться як енциклопедією художники, історики, мистецтвознавці. Та з погляду книжкового мистецтва — це звичайний твір.

Ми не боїмося комп’ютера, це такий самий інструмент, як пензель чи олівець, тобто продовження рук художника. Проте в руках бездарного художника він поглиблює занепад в українській культурі як у цілісному понятті.

— Мабуть, талановита молодь сьогодні обходить цю професію десятою дорогою?

— Навпаки, до нас біжать щосили. Нинішнього року в нашій Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури конкурс чотири чоловіки на місце. І хоча художник у нашій державі змушений виживати, я кажу студентам: «Ви живете в золотий час, хто знає, як довго це триватиме, користуйтеся!» Кращого часу для художників, ніж нині, важко уявити. За такої свободи, без обмежень, перепон, потрібно лишень, щоб вони були затребувані.

Молоді художники часто їдуть за кордон. З одного боку, шкода, з другого — нехай їдуть, чогось навчаться, щось привезуть сюди. Вони утверджуються там як представники нашої держави.

Випускники наших вузів чудово володіють комп’ютерними технологіями, графікою, малюнком, живописом. Наприклад, наш випускник нинішнього року Олексій Штамко прекрасно проілюстрував збірку казок, працює над «Вечорами на хуторі біля Диканьки». Мої учні Василь Шпак і Анатолій Павленко вже самі викладають у художніх вузах.

— Чим відрізняється оформлення книжок в Україні від європейських зразків? Які ноу-хау виникли останнім часом?

— Особливої різниці немає, крім національної своєрідності. Наша школа відрізняється бездоганним володінням малюнком, живописом і всіма технічними способами — офортом, гравюрою, літографією. Імена наших художників Георгія Якутовича, Олександра Данченка, Володимира Голозубова й багатьох інших гриміли на всіх міжнародних виставках. Представники нашої школи добре орієнтуються в сучасних напрямах, віяннях і стилях — відставання від світової графіки в нас немає. Головне ноу-хау — це розкутість художників, вона виявляється сильніше, ніж раніше. Використовується більше асоціативних моментів, ніж у графіці минулих років, що була більш конкретною. Своїми художніми знахідками виділяється видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», але, попри чудові за поліграфічним виконанням книжки, у них проявляється якась солодка однотипність, що трохи небезпечно...

— Як ви самі визначаєте свій стиль серед різноманітних напрямів у книжковій графіці?

— Мабуть, як поетично-романтичний напрям з урахуванням досягнень не тільки сучасного мистецтва (українського, європейського), а й мистецтва великих епох — античності, ренесансу, середньовіччя. Це величезний шар матеріалу для вивчення та дослідження, така висока культура, що сприймається як відкриття. Михайло Бойчук, глава школи художників-бойчукістів (усі вони в 30-х рр. були розстріляні за буржуазний націоналізм), привчав студентів робити замальовки, щоб вони вивчали цю культуру…

— Розкажіть про творчий процес оформлення книжки. Як відбувається спілкування з авторами?

— Я ілюстрував твори багатьох поетів і письменників, це висококультурні люди, які відчувають суть графіки. Працював над книжками Бориса Олійника, Івана Драча, Петра Перебийноса, Леоніда Череватенка. Добрі стосунки були з Олесем Гончаром, Василем Земляком, Євгеном Гуцалом і Дмитром Бедзиком...

Були ситуації, коли дружини письменників (саме вони найсуворіші критики) були незадоволені тією чи іншою ілюстрацією, але письменник із видавцем усе-таки перемагали. Це не закономірність — наприклад, із Валентиною Гончар я був у прекрасних стосунках.

Завжди намагаюся враховувати всі нюанси творчості письменника, його смаки, стильові особливості. Та, гадаю, іноді потрібно бути більш сміливим. У юності мені «підрізали крила» — на виставці в Москві 1968 року мої ілюстрації народних пісень про любов зняли з конкурсу за «формалізм». Після цього протягом десяти років мені не давали ілюструвати ніяких видань, пов’язаних із фольклором.

Багато років тому я розпочав ілюструвати поезію. Нині закінчив роботу над ювілейним виданням Бориса Олійника до його 70-ліття, воно вже побачило світ. Щойно мені передали ілюструвати вибрані твори Івана Драча, які видаватимуться за програмою соціально значущих видань.

— Діти пішли по ваших стопах, і в результаті народилася династія художників. Чи задоволені ви їхнім вибором?

— У кожному разі, не шкодую про це. Вони причетні до того світу, до якого бути причетним — щастя, хоча ступити на цей шлях дуже ризиковано. Крім того, вони підтвердили народну мудрість: якщо батько швець, то й син — швець. До речі, мій батько справді був шевцем, а я от ні...

Євдоким і Мирослава змалку займалися живописом — спочатку в студії, потім у художній школі та художньому інституті. Нині вони вилетіли з батьківського гнізда, їхні шляхи розійшлися. Євдоким із 1997 року працює в Барселоні (Каталонія) в Іспанії. Його дипломну роботу «Демонологія» помітили ще в Україні — того самого 1997 року він став членом Національної спілки художників України. Нині, завдяки персональним виставкам в іспанських галереях і виставкових залах, каталогам і публікаціям у місцевій пресі, його знають за кордоном як українського художника. Його дружина каталонка, в Іспанії народилася онука Софія, яку ми їздили хрестити.

Дочка Мирослава працює в Україні. Нині в її житті сталися дві радісні події — вона народила дитину й отримала грант президента, призначений для підтримки творчої молоді. Створює серію робіт про жінку-матір, берегиню та творця. Її картини виставляються в наших галереях і здобули велику популярність. У нашу династію влився і чоловік Мирослави, талановитий художник Юрій Пшеничний...

— Де ж у сучасному світі художник більше затребуваний — у нас чи за кордоном?

— У більшості європейських країн із їхньою стабільною економікою художній ринок дуже розвинений. Люди купують картини в галереях, а не десь із рук, щоб не платити державі податки. Це справа честі, престижу — купити в галереї картини художника, якого ти шануєш. У Євдокима є коло людей в Іспанії — у Барселоні, Камбрадоні, Жероні, — які визнають його спроможності. У сина своя майстерня, і знайшовся менеджер, котрий сказав: «Працюй, я купуватиму всі твої картини».

В Іспанії немає спілки художників, творчі люди там вільні птахи. Та Євдоким знає, чого варта його праця, і поки що забезпечений більш стабільно, ніж Мирослава. Він може жити в будь-якій європейській країні, але як романтик хоче жити в «місті на воді», тому вибрав Іспанію.

Я гадаю, й у нас через певний час буде така сама ситуація, що й в інших цивілізованих країнах, з’явиться розвинений арт-ринок.

Син часто приїжджає до Києва й подовгу тут працює, він зберіг українське громадянство, хоча йому пропонували іспанське. Ми віримо в майбутнє...