Передозування нерозумінням

Тема наркоманії, СНІДу й алкоголізму так часто експлуатується ЗМІ, політиками та різного роду фондами, що перестала брати за живе обивателя, стала чимось повсякденним. Після чергової передачі або статті в голові промайне: «Жах який!» або «Бідолашний!», а далі думки плавно переключаються на більш звичні теми: вечеря, уроки, прибирання, кредит... Здається, це може статися з ким завгодно, тільки не зі мною, не з моєю дитиною. Попри бурхливі обговорення, умовляння, просвітницьку роботу тощо, українські підлітки не перестають вживати наркотики. Чому? Щоб відповісти на це запитання, інколи досить розгорнути пергамент сімейних хронік.

Багато років тому мама одного хлопчика вийшла заміж за заможного швейцарця. На сімейній раді дитину вирішили віддати в католицьку школу при чоловічому монастирі. Час ішов. Здавалося, все в цій сім’ї гаразд. Але ілюзії благополуччя розвіялися в один день — коли мама зрозуміла, що її син уже давно став наркоманом. Розмови, сльози, методики, лікарі, найкращі приватні клініки Європи — жодного ефекту. Дивувало й тішило тільки те, що хлопець, гостюючи у родичів в Україні, про свою пристрасть чомусь забував, хоча можливості для допінгу були. Невдовзі талановитому психологу і близькому другові сім’ї вдалося не тільки розгадати загадку такого благотворного впливу, а й з’ясувати, чому цей хлопець став наркозалежним. Як виявилося, у школі при монастирі хлопчик став жертвою педофілії. І коли, долаючи внутрішній страх та сором, він розповів про це своєму вітчиму, той його побив. Реакція чоловіка виявилася неадекватною. Саме так наркотики увійшли в життя «улюбленця долі», а насправді — глибоко пораненого хлопчика.

Ми розповіли цю історію тільки для того, щоб показати справжні причини молодіжної наркоманії, яка в 90% випадків починається в сім’ї — точніше, у тих стосунках, що її імітують. За словами психологів, різні підліткові залежності виникають тоді, коли або діти почуваються зайвими сім’ї, або їм приділяють гіпертрофовану увагу. Ці істини здаються протертими до дір, що, однак, не заважає українським татам-мамам із покоління в покоління їх не помічати. Відчуженість, нерозуміння, лицемірство і брехня, бажання батьків здаватися кращими, ніж вони є насправді, — все це призводить до того, що в 13—14 років рідний дім остаточно втрачає статус спокійного, затишного пристановища.

«Втомилася. Хочу його (її) передозування»

Кажуть, у наркології випадкових людей немає — ніхто зі спеціалістів, пов’язаних із цією проблемою, ніколи не приходить туди спонтанно. Психолог Наталя ДОБРОВА, яка трудилася соціальним працівником у київській міській наркологічній клініці «Соціотерапія» протягом чотирьох років, опинилася там теж далеко не випадково. Причиною стала смерть близької подруги, котра не дожила одного тижня до підтвердження свого кандидатського ступеня. Як потім з’ясувалося, ця освічена й цілеспрямована жінка в певний момент теж підсіла на наркотики.

Сьогодні Наталя Миколаївна — психолог Центру медико-соціальної реабілітації КМКПНЛ №1, але свій професійний шлях вона починала з допомоги родичам тих, хто лікувався від наркозалежності. «Коли я працювала в наркології, мені завжди страшно було почути від мам відповідь на запитання «Ваше найбільше бажання на сьогодні?» Чому? Деякі з них казали: «Втомилася. Хочу його (її) передозування». Коли я це чула, у мене самої опускалися руки. Я дуже хотіла допомогти цим людям. Для кожного з тих, хто звертався до мене, підбирала індивідуальні методи роботи.

Як свідчить досвід, скільки часу ми в проблему входимо — стільки часу з неї доведеться виходити. Якщо дитина почала вживати наркотики у 12-річному віці і прийшла до спеціаліста 27-річною, то попереду — 15 років роботи над собою. Тому якщо вам кажуть, що з цією проблемою можна швидко розпрощатися, — не вірте. Більше того, можу сказати, що за 14 років моєї роботи тільки три особи зуміли по-справжньому звільнитися від залежності. Першим був 18-річний хлопець, якого до мене привела мама. Усе почалося з того, що його батько почав зраджувати його матір, а вона, знаючи це, стала випивати. Хлопчик був упевнений, що саме він — винуватець негараздів у сім’ї, і підсів на наркотики. Я почала працювати з мамою. Дала їй усі популярні на той час книжки про те, що означає любити себе. Нас цього ніхто не вчив, але це дуже важливо. Адже якщо ми не звинувачуємо й не картаємо себе, ми не можемо картати і звинувачувати інших людей, якщо ми шанобливо ставимося до себе, то, відповідно, шанобливо ставитимемося й до інших людей...

Мама цього хлопчика зуміла не лише відмовитися від алкоголю, а й багато що переглянути у своєму житті. «Я хочу, щоб у моїх дітей був батько, — сказала вона чоловікові. — І якщо у тебе є можливість не йти — не йди. Якщо ти не можеш залишитися з нами — ти вільний». Своєму сину вона сказала: «Я тебе дуже люблю. Якщо хочеш, можеш продовжувати займатися тим, чим займався. Усе, що я можу зробити для тебе, — це ходити до церкви». Пропонуючи вибір, ми вирішуємо багато питань. Саме завдяки вибору чоловік цієї жінки залишився в сім’ї, а хлопчик, хоча й інфікованим, проте досить швидко вийшов із проблеми.

У цьому випадку рівень свідомості мами дозволив багато що переглянути, а ось у другому — мамі, яка тягнула всю сім’ю, багато речей зрозуміти було дуже складно. Її дочка входила в проблему п’ять років, причому захопилася наркотиками завдяки своєму хлопцеві. Перші два з половиною роки цій дівчинці було дуже тяжко: місяць-два вона могла не вживати, а потім зривалася. Проте згодом усе ж таки впоралася. У третьому випадку хлопцеві, котрий входив у проблему дуже довго, вдалося вийти з неї за рекордно стислий термін — п’ять місяців. Як? Йому допомагала вся родина. Зараз у них усе просто чудово! Вони живуть теперішнім і навіть не згадують про те, що в них була ця проблема.

— А чому вона все ж таки виникла?

— Батько цього хлопчика — талановитий, він пройшов шлях від простого робітника до великого начальника і хотів, аби син продовжив його справу. Проте хлопчик бачив себе в іншому. У школі в сина почала знижуватися самооцінка: учителі порівнювали його з батьком, і це порівняння було не на його користь. Коли хлопець вступив до вузу і поїхав із дому, почалися наркотики. Тільки завдяки по-справжньому люблячій сім’ї йому вдалося так швидко позбутися залежності. Щоб усі були разом, батько навіть купив поруч зі своїм будинком ділянку землі, на якій збирається споруджувати будинок синові.

— Наталю Миколаївно, якою має бути правильна реакція батьків, котрі підозрюють, що в житті їхнього сина чи доньки з’явилися наркотики?

— Вони повинні звернутися до психолога.

— Може, спочатку варто з ним або з нею поговорити?

— Якщо ця проблема вже є, то насамперед психолог може допомогти побачити ситуацію повністю, підказати, з чого почати розмову, як правильно її побудувати тощо. Дуже часто батьки насамперед починають шукати докази. Це груба помилка! Шукають вони для чого? Щоб остаточно дитину добити, сказати: «Я тобі й так не довіряла, а тепер узагалі перестану!» На консультаціях батьки не розповідають, як вони ображають і принижують своїх дітей. А діти, залишившись із психологом сам на сам, усе це розказують. І ти стоїш перед дилемою: повірити наркоманові чи його батькам... Більшість нас живе за принципом «що скажуть люди». Саме це не дає татам і мамам приймати своїх дітей такими, якими вони є. Вони починають порівнювати, ставити дуже високі планки тощо. Але дітям байдуже, що скажуть люди, — їм важливо, що скажуть батьки.

— Частіше до психологів ідуть мами, правильно?

— Так, тати приходять дуже рідко. Щоб прийшли обоє зразу — такого практично не буває.

— Але чому? Якщо мама розуміє, що проблема є і її треба якось вирішувати, — то більшість тат стоять осторонь і нічого не роблять?

— Чоловік — зароджує життя, а жінка — його оберігає. Чоловік — це зерно, а жінка — ґрунт, у який воно було кинуте. Як-то чоловікові бачити, що його зерно погане? Для нього це жахливо. Тому якщо в сім’ї з’являється та чи інша проблема, пов’язана з дитиною, багато чоловіків намагаються просто втекти від її вирішення.

Ейфорія...

Хоча підлітків та й більш дорослу молодь і можна зустріти в наркологічних приймальнях, групах взаємодопомоги, консультаційних кабінетах, вони там з’являються лише завдяки своїм мамам-татам, тіткам і, звісно ж, бабусям. Найчастіше молоді люди перебувають у стадії ейфорії, вони ще не зіштовхнулися з жодною темною стороною багатоликого наркотику. Буйство барв, адреналін, несподівані прожекти і драйвові відчуття не можуть не подобатися тим, для кого реальне життя з якихось причин втратило свої яскраві кольори, приглушило соковиті барви. Говорити про те, що хлопець або дівчина з ейфорійним сприйняттям, навіть пройшовши реабілітаційну програму, стануть усвідомлено тверезими, — не доводиться.

На сьогодні у Києві є п’ять професійних реабілітаційних центрів, які працюють відповідно до стандартів надання реабілітаційної допомоги. Їхня щомісячна пропускна здатність — близько 100 осіб, ціна — від 10 до 18 тисяч гривень на місяць. Тривалість лікування — у межах півроку. Про інші центри, яких у Києві та Київській області сьогодні загалом близько 70, класичні наркологи воліють не говорити, називаючи їх терапевтичними спільнотами. Чому? На щастя чи на жаль, у нашій державі для надання реабілітаційних послуг виходжувати відповідну ліцензію не треба. А це означає, що директором реабілітаційного центру може стати наркозалежна людина, котра має невеличкий термін тверезості, або «професіонали», котрі орієнтуються на кодування, в основі якого лежить страх, а в стані страху жодна людина довго перебувати не може.

Є така хвороба — співзалежність...

Не багато батьків наважаться погодитися, що наркоманія їхніх дітей неможлива без того, що фахівці вже давно охрестили співзалежністю. Що це? Теж хвороба, яка буває тяжчою від самої залежності. Серед ознак співзалежної сім’ї називають і заперечення самої проблеми в одного з її членів, і прагнення будь-що зберегти «обличчя», наявність сімейних таємниць, заборону на вільне вираження почуттів... Саме тому в Київському міському центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, поряд із групами взаємодопомоги та наркологічною приймальнею, сьогодні діє і «Школа для батьків». Її модульний курс розрахований на півтора місяця, а заняття відбуваються чотири рази на тиждень із 19-ї
по 23-тю. Цікаво, що цю школу ведуть не лише професійні психологи, консультанти реабілітаційних програм, а й ті, хто сам колись був наркозалежним.

Аби більше дізнатися про цю школу, ми звернулися до Дмитра АЛЬТМАНА — головного спеціаліста КМЦ соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, координатора програм роботи з алко/наркозалежними та членами їхніх родин.

— «Школа для батьків», — розповідає він, — це, фактично, реабілітаційна програма для родичів. Співзалежність — така ж хвороба, як і залежність. Остання без першої неможлива, тому співзалежному дуже важливо показати, як він день у день живе, що робить тощо. «Школа для батьків» і схожі на неї програми саме й дають таке «віддзеркалення» подій. Співзалежность, як і залежність, має чотири складові: соціальну — адже співзалежний перестає думати про роботу, друзів і живе життям залежної людини; фізіологічну — оскільки співзалежний тривалий час перебуває у стані стресу, то цей стрес здатен спровокувати психосоматичні захворювання; психологічну — як правило, співзалежний живе в постійному страху і зациклений на певних почуттях та переживаннях; духовну — найчастіше співзалежний не розуміє, що близька йому людина має право на власний спосіб життя і свою точку зору.

Є три основні типи поведінки співзалежних: «контролер», «жертва» і «рятувальник». Жоден із них не сприяє одужанню залежної людини. «Контролер» намагається тримати все під контролем, пильно стежить, куди, коли, з ким і в яких справах залежний пішов. «Жертва» сидить і постійно плаче. А «рятувальник» буквально горить бажанням врятувати і тому тягає залежну людину на власних плечах. І виходить, що «контролер» тільки посилює агресію з боку залежного, «рятувальник» — відбиває найменше бажання щось робити самому, а «жертва» позбавляє останньої надії.

— А яким має бути правильний тип поведінки співзалежної людини?

— Контроль треба перетворити на повагу; жертовність має стати дієвістю, тобто співзалежному слід перестати ридати і, наприклад, піти в ту ж таки школу для батьків, а «рятувальник» повинен дати можливість залежній людині діяти самостійно. Але — найголовніше — залежного треба поважати, без цього змінити ситуацію просто неможливо.

— Сьогодні в нас дедалі частіше можна чути про групи взаємодопомоги, хоча, коли порівнювати з країнами Західної Європи та Америкою, де групи анонімних алко/наркозалежних уже десятки років проходять на ура, — у нас вони поширені значно менше. Чому? Це особливості українського менталітету?

— Гадаю, річ не в менталітеті, а в браку інформації. У Києві таких груп дуже багато, але в цілому по Україні люди справді не розуміють, про що мова. Коли кажеш «група анонімних алкоголіків» — наші люди уявляють собі алкоголіків, які збираються разом, щоб випити анонімно. Це теж треба змінювати: групи взаємодопомоги — один із найважливіших моментів повноцінного одужання залежних.

Із останнім твердженням можна, звісно, й посперечатися. Дуже часто в групах взаємодопомоги члени співзалежних сімей замість того, щоб самим змінюватися і тим самим сприяти зміні своїх наркозалежних, смакують деталі, переливаючи з пустого в порожнє. Якщо це є, психологи радять одразу йти з групи. Родичі залежних людей повинні завжди залишатися гнучкими. Як каже своїм пацієнтам Наталя Доброва: «Ви мусите бути не дубами, а вербами». Чому? У верби хоч яку гілочку зірви і хоч куди її посади — вона скрізь прийметься, а дубову гілку хоч скільки в землю сади — ні листя, ні коріння не пустить. Навіть східна мудрість каже: хвиля накотилася — нагнулися, хвиля відкотилася — піднялися...

Соціально-наркологічна приймальня Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді — вул. Довженка, 2, кабінет 14б, тел. 456-11-28. Всі консультації та прийоми — безкоштовні.