Передчуття тотальної війни

16 сiчня, 2015, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 1, 16 сiчня-23 сiчня 2015р.
Відправити
Відправити

Смертельне для кремлівських ляльководів усвідомлення всіма нами цієї війни як тотальної. Загальної. Готовність до неї зовсім не означає фізичних руйнувань. Навпаки - ворог розуміє, що наявність таких руйнувань не просто робить безглуздими його дії, а й прирікає на поразку, бо тоді ніяких хвиль мобілізації оголошувати не буде треба.

Передчуття тотальної війни

Поки що це дуже звичайна війна. Навіть буденна. Всі розмови про її гібридність, якусь небачену підступність ворога, лихий геній ВВХ та інфернальну дурість сепаратистів - не більш ніж колективна спроба утримати відчуття власної гідності на тій винятковій висоті, куди його возніс Майдан-переможець.

Тисячі літ поспіль були військові хитрощі, перевдягання, маскування, одне слово - читайте Сунь-Цзи.

Ні, всі припущення й міркування мають право на життя, як і можуть бути оскаржені. Можливо, за винятком людської дурості, оскільки вона за визначенням безмежна. Але спроба формувати з цих припущень і суджень таку собі споруду, міцне житло для переляканого розуму - це навіть не замок із піску на березі моря, а дитяча пасочка на краю калюжі.

Люди, вражені потугою вулканічного виверження, абсолютизуючи це видовище, не беруть до уваги, що причина цієї видимої сили - у слабкості місця, відносній тонкості земної кори в цьому конкретному місці та в інших супутніх чинниках, які об'єктивно сприяли виходу магми. Україна, як і решта військових вулканів планети, бездумно піддала ерозії свою політичну кору. Лічених одинаків, котрі кричали про наближення небезпеки війни з Росією, ми традиційно вважали реакційними мракобісами, які начиталися Міхновського й Донцова. Ну гаразд. Не всі й не мракобісами, і що з того? Ми кепкували над хештегом "тількибнебуло війни", та водночас не було межі компромісам, на які не пішли б українські політики за останні 20 років. Заради чого? Та заради того самого. Миру, ситості, базових цінностей. І навіть бабло тут вторинне, з усім пафосом його розпилу. Бо кому воно здалося після того, як твій улюблений магазин у змиг ока перетвориться на руїни в диму?

Так, ми всі мудрі по шкоді. Голосіння з серії "як ми докотилися до життя такого" могли б справедливо викликати в читача в цьому місці іронічну посмішку, якби не одна обставина. У сукупному ставленні до питань війни і миру - в суспільства в його критичній масі - нічого не змінилося.

Це означає, що ми зазнаємо поразки в цій війні. Вона, можливо, і буде розтягнута в часі років на 5 або 10, розмазана тонким непомітним лідокаїновим шаром по наших органах відчуттів, пояснена в жанрі "це зовсім не те, що ви подумали". Але, коли так триватиме, - це станеться.

Війна відсепарувала найбільш запеклу й непримиренну частину суспільства і поступово гасить її, перепалює на таке собі політичне вапно. Я маю на увазі сучасну військову міфологію, придатну для використання з політичною метою. У сенсі - підбілити, де треба, на свята.

Волонтерський прошарок між ними й рештою суспільства, з одного боку, структурується й упорядковується - понад сотню організацій, не враховуючи патріотів-одинаків. З іншого - вона теж виснажується. Стримані оплески й похвала влади - вони ж безплатні. Волонтери на це ведуться, бо живі ж люди, жінки переважно. Спасибі, кажуть, владі, що не вбиває, як раніше, а визнає й хвалить. Благодійники, одне слово.

Купив одним те, іншим це, третім із себе зняв, і все. А четвертий із полону повернувся, і що, відмовиш йому? Та шкуру знімеш, тільки б його зігріти.

Між запеклими й волонтерами тим часом товщає прошарок ліберальної української бюрократії. Краще з гіршого? Можливо, але "інших письменників у мене для вас немає", як казав один тиран. Природа влади за визначенням бюрократична, в цьому нічого самого по собі кепського немає, лише з тією різницею, що в ефективних суспільствах бюрократ вузько функціональний. Дуже обмежений у правах публічно розумувати, а зобов'язаний лише сидіти й ефективно лагодити примус, за що його закон і охороняє, як "тварину древню й недоторканну".

Наш бюрократ природжений угодовець. Оскільки ця порода, як пекінес, штучно виведена шляхом політичного схрещування різних пристосуванців. У них не може бути ні бійцівського характеру, ні решти охоронно-сторожових якостей, яких від них настійно вимагає теж не бозна-яке войовниче українське суспільство, чуючи посилення виття кремлівської зграї.

Цей прошарок товщає не тому, що він стає заможнішим і краде, як "папереднікі". Він, узагалі-то, реально трохи кращий, порівняно з попереднім пекельним пеклом. Але цей новий клас, бурхливо формуючись, рекрутує в себе й поглинає частину волонтерства, перетравлюючи без решти частину просто освічених людей, котрі ставлять незручні запитання, і так далі. Це природним чином сформований соціальний ліфт, хай навіть він вантажний. Хай навіть взагалі не ліфт, а підйомник.

Проблема в тому, що він далі нікого нікуди не везе.

Війна воюється собі окремо, політики з полегшенням віддають перевагу приниженню перед війною.

І ось тільки ми з вами отримуємо і приниження, і війну одночасно.

Приниження - бо самолюбивому національному характеру властиво постійно зачаровуватися на рівному або не дуже рівному місці. А розчарування приписувати зовнішнім злобним силам.

У Сирії за 3 роки загинуло понад 130 тис. людей, і ООН просто відмовилася далі рахувати. З тих самих, до речі, причин. Якщо ти констатуєш глобальну катастрофу, з якою не в змозі впоратися, то вся твоя попередня діяльність - дурне й безглузде окозамилювання.

У Нігерії угруповання "Боко Харам" на початку року за 3 дні вбило 2000 людей самому тільки місті Бага.

Кількість жертв вірусу Ебола у світі перевищила 8 тис. людей.

В американських теленовинах - 40-хвилинний прямий репортаж про робітників, які застрягли на стіні хмарочоса в будівельній люльці. Про Україну в цьому ж випуску - секунд сорок.

Це до питання про масштаб. Не будемо лестити собі - ми самотні не тільки тому, що злобний Кремль, як крихітка Цахес, щохвилини відштовхує нас від соковитих грудей матері-Європи, а тому, що в людей у світі є свої біди. Мірятися ними не можна, однак брати до уваги можна й треба.

У нас поки що - локальний військовий конфлікт.

Ми маємо справу з маріонетковим режимом у кількох районах двох областей. Їхні ляльководи сидять у Кремлі. Тим сепаратистам, до кого зрештою дійшло, що їх усіх розвели, як лохів, ляльководи швидко обрізають ниточки і складають їх у дерев'яні ящики.

Є підстави вважати, що це нарешті все-таки перетвориться на справжню визвольну війну.

І водночас - у нас тотальна війна. На всій території України, без винятку. Диверсійна, розвідувальна, терористична, інформаційна.

Це війна не армій, а політичних націй, що б там не співали перелякані ліберали. За ними першими прийде окупант, коли що. Легка здобич.

Отже, щоб перемогти, потрібні, з одного боку, мобілізація всіх ресурсів, з іншого - всебічний вплив на ворожу націю (включно з такими методами, як пропаганда, терор тощо), аби зломити її дух і добитися, щоб вона зажадала від свого уряду припинити опір.

Суспільство ніби готове до цієї мобілізації, але тільки задля перемоги, а не кар'єрного зростання нових політиків і каламутного міжнародного "розводняка", який видається за високу політику. Так одного разу на презентації каламутність одного з сортів колекційного віскі демонстранти незворушно пояснювали спеціальними технологіями для досягнення особливого букету. Але на пиятиці після презентації зізналися, що просто бочку забули помити.

Тотальна війна точиться повсюди й щохвилини, в ній немає тилу, битви у високих кабінетах не менш драматичні. Ми знаємо, що там є свої зрадники, але слід також знати, що там є й наші герої.

Поєднання запеклих фронтовиків із волонтерами - це серйозна загроза для Кремля, бо такому руху немає аналогів, і розкладати його треба довго й поштучно. Що вже робиться, але час не жде, скоро весна. Серйозна, однак не смертельна загроза.

Смертельне для кремлівських ляльководів усвідомлення всіма нами цієї війни як тотальної. Загальної. Готовність до неї зовсім не означає фізичних руйнувань. Навпаки - ворог розуміє, що наявність таких руйнувань не просто робить безглуздими його дії, а й прирікає на поразку, бо тоді ніяких хвиль мобілізації оголошувати не буде треба. Добігли з дерев'яними палицями до Кабміну - добіжимо і з сокирами до Кремля, ще й штовхатимемося.

Наявність локального військового конфлікту при тому, що громадяни самі собі в головах оголошують воєнний стан і поводяться відповідно, тобто дисципліновано, злагоджено, безжально до ворога й гидливо-поблажливо до дурнів, - це і є тотальна війна.

У гарячих розмовах про воєнний стан у нас частіше домінує тема покарання через розстріл, але ніде ще не траплялася готовність вставати о 5 ранку і працювати у три зміни. Ні, мовляв, ви спочатку всіх поганих начальників повбивайте й пересадіть, а потім уже ми підтягнемося. Або: ось прийдуть із фронту (з полону, з НАТО - потрібне підкреслити) - вони їм покажуть.

Та не потрібні ви такі. Воєнний стан не передбачає масовості, полеміки, партійності та іншої цивільної лабуди. А передбачає чітке виконання своїх обов'язків, згідно зі штатним розписом. Можете запроваджувати його прямо тепер у себе вдома або на роботі. Ах, вам смішно? Тоді не стійте на дорозі.

Але тут є супротибіжність соціальних тенденцій. Є втома від війни, похмуре звикання до неї. Адреналін теж колись закінчується, і це дуже сумно. Настає розуміння того, що герой - не вроджена якість або довічний статус, а лише достойна поведінка відносно обставин.

А ось витримка, холоднокровність, знання, досвід, принциповість - треба цього вчитися й набувати.

Окремим рядком годилося б згадати горезвісне "не треба виносити сміття з хати", мовляв, цим скористається ворог. Наш ворог, який, власне кажучи, і походить із цих самих хат, може хоч задихнутися у своєму смітті, що він успішно й робить.

Ми - нація охайна й хазяйновита. Постійне вимітання дрібного політичного, військового й навколовоєнного сміття - це нормальна гігієна приміщення, прибирання спільного українського дому. Знімання балаклав з одних талановитих командорів потрібне зовсім не для того, щоб їх тут-таки багатозначно нап'яли на себе інші. Не менш талановиті. Війна нічого нікому не спише.

Однак відповідати доведеться кожному, хоч перед дітьми, хоч перед Богом.

Тому поки що всміхаємося й махаємо гранатами. Щоб коли що, то, як в анекдоті, - двічі не вставати.

"Брат" уже не під ворітьми. Він у дворі.

Related video

Поки що - у дворі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК