Пароксизм брехні

Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду,

І не стане на путь злого,

І з лютим не сяде.

Т.Шевченко, "Давидові псалми"

В обговореннях попередньої статті мій давній товариш, політолог Віктор Небоженко, запитав, чи доречно я вживаю слово "пароксизм", описуючи симптоми українського суспільства/політикуму. Може, краще використати слово "агонія"?

Це дуже цікаве запитання, оскільки в рамках політичного й навколополітичного дискурсу мем "агонія режиму" є своєрідним магічним заклинанням. Покликаним, на думку сучасних політчарівників, надихнути той або інший опозиційний електорат формулою: "Підтримай - або здохни разом із ним (режимом)". Агонія - боротьба, що веде до необоротної поразки, якщо дослівно. Під необоротністю слід розуміти невідновне припинення усіх функцій життєдіяльності.

А ось "пароксизм" - це посилення наявних симптомів. Наприклад, якщо у вас різко посилюється серцебиття - це пароксизм. Якщо взагалі припиняється - то агонія.

В соціальному організмі, навіть якщо він іде врознос, будь-які загострення, навіть найдраматичніші, - це пароксизм, тому що агонія соціуму (як ми бачимо на прикладах вимираючих малих народів) відбувається впродовж дуже тривалого часу, нецікавого суб'єктам, які мислять, максимум, рамками покоління.

Пароксизм соціуму може викликати драматичні зміни, мутації, що їх людина може побачити й оцінити впродовж свого життя (якщо, звісно, виживе при цьому сама). Але мутації не є самі по собі негативним явищем, вони лише показник пристосованості.

Тому політична естетика дає їм оцінку, залежно від того, яким типом мутагенного вірусу є той чи інший політик. І наскільки йому корисне (чи ні) для власного політичного розмноження підвищення температури всього організму.

Ось один із таких пароксизмів.

Суспільство голосно стогне від повсюдного наростання брехні. І ще голосніше прагне істини й правди. Але є в усіх цих стогонах щось трохи еротичне. Таке "ні-ні!", щоб "так-так!" і "ось-ось!".

Скажи таке середньостатистичному правдолюбу, і він щиро образиться, й теж матиме рацію. Бо будь-яка особиста поведінка завжди розумніша. Групові реакції, навпаки, дурніші. (У цьому місці зазвичай ображаються лідери груп, але тільки публічно. А на практичному рівні їм завжди цікаво, як зробити свою групу ще тупішою, щоб зменшити витрати на управління.)

У кожному позитивному узагальненні криється недомовленість. Що підсвідомо напружує шановану публіку, коли їй безперестанку говорять про необхідність і неминучість реформ? Загроза ще більшої особистої нестабільності, бо будь-яка державна стабілізація завжди здійснюється за рахунок індивідуумів. Їх ніби публічно попереджають, але так, щоб не злякати остаточно. А вони все одно лякаються, але не показують цього.

Сказати, що ти проти змін на краще, неможливо, якщо слово "реформа" офіційно має лише позитивну конотацію. При вживанні такого терміна неможливо запитати, що це коштуватиме вам особисто, оскільки відповідь у заданому форматі передбачає лише посилення пафосу та зменшення смислу. Тому у "ватників" і "порохоботів" один мотив виправдання системи (хоча й політично різний): віддавати перевагу існуючому соціальному, політичному й економічному ладу і заперечувати системні зміни, навіть ціною жертвування індивідуальними та колективними інтересами.

Одна з моїх улюблених соціальних помилок - "влучний стрілець із Техасу", який спочатку стріляє в стіну, а потім малює навколо дірки мішень. Це підлаштування поведінки під ситуацію з метою надати поведінці респектабельного і глибокодумного вигляду.

Тепер перейдімо до власне інформаційної складової. А точно ж такі самі справи з боротьбою з фейками.

Чому брехню (хоч і в жахливих запоребриківських масштабах) дедалі частіше називають цим милим іноземним словом? (Винятки є, але в них свій формат. Я колись запитував американських колег, чому чудові виступи Саманти Пауер не мають чітких аналогів у вашингтонському істеблішменті, і відповідь спантеличила: "Таж їй можна, вона журналістка!")

Іномовлення використовується з тих самих причин, із яких крадіжки й хабарництво називають "корупцією". Боротьбу з нею перетворено на нескінченний і цілком уже респектабельний процес. Серед антикорупціонерів, із лібералізацією явища (ніяких сміттєвих баків, поїздок під стіни маєтків та загроз позасудової розправи), помічається дедалі менше незаможних.

Чим більш загальний термін, яким описується явище, тим легше уникнути запитань, які можуть поставити по суті. Оскільки кремлівська пропаганда бреше нестримно і в геометричній прогресії, якість цієї брехні неухильно знижується. Тому для того, аби просто вказати на брехню, особливої кваліфікації вже не треба.

Тим більше що ніякими політичними, а тим паче організаційними висновками такі викриття не кінчаються. Усі осуди й санкції на кшталт покійної Ліги Націй - порожні звуки для кремлівських та інших світових хижаків.

Однак згаданий "техаський стрілець" усе-таки стріляє не в повітря, а в стіну комори, мішень малюється потім. Брехня завжди ґрунтується на чомусь матеріальному. У даному випадку - це соціальний запит на обман.

Узагалі, раціональність людської комунікації і є найперший самообман, покликаний із часів французьких просвітителів підкріплювати ілюзорну віру в лінійний прогрес суспільства. Звичайна комунікація складається з десятків різного роду когнітивних спотворень. Наукова комунікація тому придумала природничонаукову парадигму та правила наукових дискусій, незрозумілих нікому, крім самих вчених. Але ці спотворення й роблять людину людиною, породжують релігію та мистецтво, різноманітні пристрасті, драми, падіння і злети.

Чим приваблива для масової свідомості брехня?

По-перше, своєю ярмарковою драматургією, розрахованою на ідіотів або недоростків. Це так якби наперсточник користувався напівпрозорими стаканчиками. За бажання ви легко стаєте героєм-угадувачем і підвищуєте свій статус в очах оточення.

По-друге, брехня - це процес, що самопосилюється, впродовж нього колективна віра у щось стає переконливішою за рахунок наростаючого повторення в публічному дискурсі. Систематична брехня викликає ефект, схожий на гіпнотичний, коли людина зачаровано дивиться на наближення стихійного лиха, не рухаючись із місця. Завжди тягне подивитися, як світ обвалиться, хоча зазвичай усе повертається до своїх середніх значень, за Гаусовою кривою.

Які саме сили породжують у нас прихований запит на обман?

Інформація запам'ятовується краще, якщо вона згенерована самим індивідом, а не прочитана чи отримана в будь-який інший спосіб ззовні. Брехня завжди емоційна і тому сприймається індивідуально. Це нейтралізує критичне сприйняття, оскільки емоції викликають приємний гормональний сплеск.

Брехня розповідає про "інших" людей, часто вигаданих, зазвичай - поганих. І тут включається "фундаментальна помилка атрибуції", тенденція пояснювати поведінку інших їхніми особистісними якостями (а в брехні вони завжди перебільшені), недооцінюючи ситуаційні чинники.

Сприймаючи брехню, людина каже: "Ну зі мною цього точно не станеться, я ж хороша", - і таким чином перетворює вигадану ситуацію на правдиву. Оскільки вона сама реальна й вірить у причинно-наслідкові зв'язки, тобто в долю.

Брехня часто йде в парі з загрозою насильства, і люди схильні поступатися й погоджуватися з малопривабливою інформацією, якщо вона їм пропонується як рецепт безпеки. Цей тип політичного угодовства дедалі частіше трапляється в Євросоюзі при оцінці дій Росії.

Подивіться на українську реальність. Кожні вибори вже чверть століття не просто побудовані на брехливих обіцянках - їх алгоритм створений маніакальними претензіями старіючого й деградуючого суспільства до обставин, які воно саме й породило. Вимога справедливості - це всього лише вимога зробити реальність менш реалістичною і більш фантастичною, бо так хочеться. Пропозиції будь-якого "нового курсу" - це пропозиції прокласти його по глобусу України з допомогою компаса з намальованими стрілками.

Брехня має свої цільові аудиторії, що змінюються залежно від завдань. Наприклад, російський тренд цього місяця - орієнтація на журналістів. Їм пропонується набір брехливих моделей: заперечення факту, обвинувачення в упередженості, у психічному розладі, вимога незалежного розслідування, зарахування себе до жертв, розмивання теми (про це було на початку), пошук під ліжком фашистів (або євреїв).

Ми читаємо якусь несосвітенну маячню про російськомовного Трампа, про звірства солдатів НАТО у країнах Балтії, про близький розпад ЄС, і наша власна брехня здається нам, порівняно з цим, на загал прийнятною.

Пароксизм брехні навколо нас буде посилюватися, один із варіантів перекладу цього грецького слова - "подразнення". Періодичні загострення хвороби, аж до нападу, яким у нас заслужено можна вважати будь-які вибори.

Брехня завжди говорить від імені миролюбців і обіцяє мир, дружбу, зручні й полегшені кайданки, трудодні у криптовалюті та заміну батога майбутнього хазяїна сучаснішим електрошокером, надрукованим на 3D-принтері.

Правда дуже неприємна, бо вона закликає до війни. Війни за цінності, а не до розмов про них. Вона виходить із таліону, принципу призначення покарання за злочин, згідно з яким міра покарання має буквально відповідати шкоді, заподіяній злочином: "...і коли хтось позбавить життя будь-яку людину, то він повинен бути покараний на смерть". Тут немає місця торгу й бартеру, можливості заробити на інтерпретаціях і тлумаченнях, правда залишає без роботи гігантську кількість людей.

З огляду на когнітивні спотворення, про які я казав вище, людина не може "прийняти" або "не прийняти" правду, це просто фігура мови. Але вона може згенерувати всередині себе правду як стрижень, як принцип і як міру. І не ходити на "раду нечестивих".