Парламентська бібліотека як підручник історії

3 березня 2006 року виповнилося 140 років із дня заснування першої загальнодоступної київської книгозбірні — Національної парламентської бібліотеки України. Впродовж свого існування вона багато разів змінювала назву й місце розташування, тривалий час була засобом реалізації панівної ідеології — спочатку великодержавної російської, а в ХХ ст. — комуністичної, кілька разів знаходилася на межі закриття.

«Розсадник просвіти в російському дусі»

Перші невдалі спроби створити в Києві публічну бібліотеку для широких мас сягають початку 30-х років XIX ст. Проте міська влада відклала вирішення цього питання до більш слушного часу. Такий час настав у середині 60-х років. Із розвитком капіталізму Київ стає центром Південно-Західного краю імперії. На початок 1860-х років у місті діяло 28 навчальних закладів, зокрема університет, духовна академія, семінарія. Хоча при них функціонували бібліотеки для викладачів та студентів, проте не завжди ними можна було скористатися. Так, бібліотека Київського університету св. Володимира працювала для студентів лише в першій половині дня.

Для задоволення потреб жителів міста в отриманні інформації виникають приватні бібліотеки при книгарнях. До заснування публічної книгозбірні найбільш популярними з них були бібліотеки Павла Должикова (утворена у 1843 році) і Василя Барщевського (1859 р.).

У 60-х роках політика царського уряду в галузі культури зазнала змін — було взято курс на тотальну русифікацію. Однією з причин цього стало Польське повстання 1863—1864 рр., яке охопило не лише Польщу, а й Правобережну Україну. У Києві польський вплив був дуже значним. Український культурний рух також непокоїв владу.

Одним із засобів здійснення русифікаторської політики мали стати публічні бібліотеки, тому уряд із цим питанням не зволікав. У 1864 році Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор Микола Анненков надіслав керівництву трьох губерній циркуляр із наказом віднайти кошти для заснування у губернських містах бібліотек виключно з книг російською мовою. Того ж року було прийнято їх статут. У статуті Київської публічної бібліотеки, прийнятому в новій редакції 1895 року, зазначалося: «Придбання книг і періодичних видань та взагалі ведення справ бібліотеки має відбуватися під контролем уряду відповідно до мети створення російських публічних бібліотек у Південно-Західному краї і в такому напрямі, щоб бібліотека могла бути розсадником просвіти в російському дусі».

Під приміщення бібліотеки предводитель київського дворянства Олександр Горват віддав три кімнати в Дворянському зібранні, протягом кількох місяців удалося зібрати необхідну суму в 5747 рублів, і 19 лютого (за ст. стилем) 1866 року Київську міську публічну бібліотеку урочисто відкрили. Її фонд складався з 667 книг, основою якого стала приватна бібліотека Василя Барщевського.

Установа підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ. Її управління здійснював розпорядчий комітет з п’яти осіб, який призначав бібліотекаря і його помічника — таким був штат новоствореної бібліотеки. Першим бібліотекарем призначили полковника у відставці Олександра Кроткова, який не надто сумлінно ставився до своїх обов’язків: нерегулярно виходив на роботу, брутально спілкувався з читачами, віддавав знайомим книги додому... Повною його протилежністю був його помічник Степан Ярославський, який став бібліотекарем після смерті Кроткова у 1879 році і чимало зробив для популяризації і розвитку бібліотеки. Користування бібліотекою було платним. Переважна більшість читачів — студенти й семінаристи.

Поповнення фондів бібліотеки здійснювалося на підставі «Алфавітних списків творів друку, які не повинні допускатися до користування в публічних бібліотеках і читальнях». Спочатку фонди книгозбірні комплектувалися переважно періодикою й науковою літературою. Пізніше вона почала поповнюватися й творами художньої. Чимало людей дарували книги.

Хоча фонди бібліотеки поповнювалися, відповідно до статуту, російськомовними виданнями, до неї потрапляли й книги іншими мовами, зокрема українською. Серед українських книжок книгозбірня мала перше видання «Енеїди» Івана Котляревського 1798 року, «Оповідання» Марка Вовчка... Але з цензурних міркувань читачам їх не видавали. З 1905—1906 років у зв’язку з певною демократизацією життя після масових заворушень в імперії видання українською мовою з’являлися у бібліотеці частіше, зокрема праці Михайла Грушевського, Івана Стешенка, твори Тараса Шевченка. Але до початку 1917 року українських книг у бібліотеці було лише 200 з понад 56 тисяч томів усього фонду.

Довга дорога до власного приміщення

Основні проблеми в роботі бібліотеки з моменту заснування — недостатнє фінансування та відсутність власного приміщення. У перші три роки роботи уряд, окрім 3000 рублів на відкриття, надавав щороку субсидію в 1000 рублів, а потім книгозбірня мала вишукувати кошти самостійно. Фінансовий стан бібліотеки погіршувався, і хоча 1871 року установі знову призначили щорічну субсидію (800 рублів), надходження і наполовину не покривали витрати на утримання. Неодноразово говорили про закриття бібліотеки.

Дуже гостро стояло і питання розміщення бібліотеки. У Дворянському зібранні вона пробула лише три роки. Щоб мати додаткові джерела прибутку, розпорядчий комітет із 1869 року почав здавати виділене їй приміщення в оренду банку, а сама бібліотека переїхала на Хрещатицьку площу в будинок Рильке. Через три роки установа переїжджає у нове дешевше приміщення на Олександрівській вулиці (у районі сучасного Музейного провулку), через сім років — у садибу Фрідріха Мерінга біля сучасного театру імені Івана Франка, потім знову на Хрещатик і, врешті, у 1891 році після підпорядкування міській управі — до будинку міської Думи. Усі ці «мандри» Києвом негативно позначалися як на книжковому фонді, який швидко псувався, так і на кількості читачів.

Безпосередньо питанням спорудження будинку Київської міської публічної бібліотеки (таку назву вона мала з 1891 року) Дума почала займатися лише у 1902 році. Комісія запропонувала розмістити будівлю на Олександрівській вулиці біля міського парку «Шато де флер», де бібліотека розташовується і донині. Однак деякі гласні (депутати) не схвалювали цього рішення. Суперечки тривали кілька років: бібліотеку планували розмістити і поряд з оперою, і на другому поверсі Бессарабського критого ринку, і на Володимирській гірці, але повернулися до початкового варіанту.

У січні 1909 року було оголошено всеросійський конкурс на кращі проекти будинку бібліотеки з трьома преміями у 500, 300 і 200 рублів. На розгляд журі надіслано 37 проектів, із них відібрали 13. Перша премія дісталася петербурзькому архітектору Миколі Шехоніну, друга — також петербуржцю Павлу Альошину, а третя — киянину Миколі Реутову. Жоден із проектів Дума до реалізації не взяла через дорожнечу їх втілення, натомість за 100 рублів було куплено проект у стилі неоренесансу київського архітектора Збігнева Клаве, поданого на конкурс під девізом «Знак запитання в колі».

За два роки бібліотеку збудували. Вона складалася з великого залу, розрахованого на більш як 18 тис. читачів і названого на честь Олександра ІІ Олександрівським, малого газетного залу на 5060 відвідувачів, книгосховища і квартир для бібліотекаря і його помічника. Великий зал прикрасили срібними вінками тонкої роботи, які перенесли сюди через тиждень після відкриття пам’ятника Олександру ІІ неподалік бібліотеки. Але доля шедеврів ювелірного мистецтва була невтішною — у липні 1917 року їх було викрадено. Злодіїв затримали, але вони пошкодили частину вінків. Пошкоджені вінки здали в банк як лом, а цілі потрапили в ломбард. У великому залі вздовж однієї стіни зробили хори, на яких сиділа людина, що спостерігала за читачами.

Після відкриття книгозбірні у новому приміщенні 19 листопада 1911 р. читачі відразу ж відчули зручність її розташування. Під час Першої світової бібліотека, як і весь Київ, постійно жила в очікуванні можливої евакуації. Руйнівну силу вже нової війни книгозбірня відчула на початку 1918 року, коли більшовицькі загони Михайла Муравйова обстрілювали з Дарниці центр Києва, й один зі снарядів влучив у будівлю бібліотеки.

З приходом до влади Центральної Ради головним напрямом у сфері розвитку бібліотек стало створення Національної бібліотеки України на базі Київської міської публічної бібліотеки. Але цю ідею не реалізували, зокрема й через опір керівництва бібліотеки і міської управи. На період визвольних змагань припадають і перші кроки з українізації бібліотеки: створено відділ українознавства, фонд поповнювався україномовними виданнями.

З іменем партії

Після встановлення радянської влади книгозбірню перейменовують у Київську губернську бібліотеку. З березня 1923 року назва закладу змінюється, як у калейдоскопі. Саме тоді святкувалася 25-та річниця з часу створення Російської комуністичної партії (більшовиків), і на засіданні Київської міськради книгозбірня отримала назву Центральної державної робітничої бібліотеки імені РКП(б). Через рік вона вже мала ім’я ВКП(б), із 1934 року стає Київською державною обласною бібліотекою імені ВКП(б), з 1952 року — імені КПРС, а з 1956 року — Державною республіканською бібліотекою УРСР імені КПРС. Іменем партії бібліотеку було названо не випадково, бо вона стає центром комуністичної пропаганди спочатку на Київщині, а пізніше — по всій УРСР. Книгозбірня проводила активну ідеологічну роботу: створила кабінет марксизму-ленінізму (перший у СРСР); брала участь у бібліотечних походах, під час яких проводилися читання, лекції; перевірялися фонди бібліотек на наявність «правильної» літератури; була учасником агітпоїздів й агітпароплавів; організовувала виставки, літгуртки, зустрічі з письменниками.

Із середини 1920-х років було взято курс на українізацію. Бібліотека поповнює свій фонд книжками українською мовою (на 1928 р. вони становлять 17% фонду), відкриває курси української мови для бібліотекарів, популяризує твори української літератури.

Згортання українізації на початку 1930-х років відбувалося на тлі боротьби з «ідеологічно-шкідливою» літературою. Ще 1929 року вийшла постанова партії «Про поліпшення бібліотечної роботи», у якій наголошувалося: «Протягом 1929/30 року провести перегляд книжкового складу всіх бібліотек і очистити його від ідеологічно-шкідливої, застарілої і непридатної цьому типу бібліотек літератури». Формувалися списки видань, які були заборонені і потрапляли до спецфонду. Те, що з ідеологічних міркувань відміталось і не йшло до спецфонду, розпродавалося по букіністичних книгарнях чи передавалося різним установам. Невдовзі розпочалися і репресії проти працівників бібліотеки. Зокрема, жертвами державної каральної машини стали чотири її керівники.

Але ще важче випробовування очікувало на співробітників бібліотеки з початком Другої світової війни. Під час оборони Києва не вдалося вивезти в глиб країни цінну частину її фондів — пріоритетне право на евакуацію мала бібліотека АН УРСР.

Після захоплення міста нацистами книгозбірні пощастило вціліти під час руйнівної пожежі в центрі Києва. З листопада 1941 року заклад розпочав роботу за нової влади, яка повернула йому стару назву — Київська міська бібліотека. Проте це тривало недовго. Уже влітку 1942 року німці перетворили приміщення бібліотеки на перевалочну базу, куди звозилися з окупованих територій і сортувалися перед відправкою до Німеччини цінні видання. З фондів самої бібліотеки до Німеччини було вивезено 50 тисяч рідкісних і цінних видань.

У ніч із 5 на 6 листопада 1943 року за кілька годин до звільнення Києва окупанти підпалили приміщення бібліотеки. У вогні згоріло все — каталоги, близько 300 тисяч видань з фондів книгозбірні і близько 1 млн. книг з інших бібліотек, які німці не встигли вивезти. Від бібліотеки залишилася цегельна споруда.

У жовтні 1944 року поновили діяльність бібліотеки. Книги надходили з держфонду літератури СРСР. На початок 1946 року фонд книгозбірні налічував близько 57 тисяч видань. Із Німеччини повернули 9 тис. книг. На поновлення споруди пішло вісім років. 1954 року бібліотека запрацювала у своєму старому приміщенні.

* * *

Зі здобуттям незалежності книгозбірня нарешті отримала змогу розвиватися на демократичних засадах. У 1994 році указом президента їй було надано статус Національної. Із середини 1990-х років у своїй діяльності бібліотека починає активно впроваджувати інформаційні технології: створюються електронні бази даних, каталоги, центр національної бібліографії, регіональний портал «Соціум». У найближчих планах — створення нового сучасного приміщення на Подолі.

Не вдається уникнути й проблем: на споруді основного книгосховища, збудованого у кінці 1970-х років на Подолі, з’явилися тріщини, тому філія бібліотеки на Боричевому узвозі закрита на ремонт. Проте працівники книгозбірні намагаються зробити все можливе, щоб читачі не відчували незручностей — книги зі сховища на Подолі на замовлення привозять до центральної філії на вулиці Грушевського. Цієї суворої зими були чималі проблеми з опаленням будівлі бібліотеки. І, як і впродовж своєї тривалої історії, Парламентська бібліотека чекає на фінансову підтримку не лише з боку держави.