ПАРИЗЬКЕ ІНТЕРВ’Ю ЗІ СТОЛИПІНИМ

У історії Російської імперії, мабуть, важко знайти постать, яку оцінювали б більш суперечливо, аніж Петра Столипіна. 15 квітня 2002 р. у Москві відзначили 140-річчя з дня народження Великого Реформатора, як називають його в Росії. У Саратові знайшлися гроші на відкриття багатофігурного пам’ятника Столипіну, який чимось перегукується з київським, знесеним 16 березня 1917 року.

У нашій країні цей ювілей, як і 90-річчя його смерті, ніхто не помітив. Може виникнути цілком закономірне запитання: «Навіщо нам Столипін? Що він зробив для України? Нехай у Росії ним і займаються». У цьому, безумовно, відбивається негативна оцінка і ярлики, навішені на Столипіна ще його антиподом — Леніним. Про крах «столипінської політики» написано не один десяток монографій. Як і раніше, мусуються теми від «столипінських краваток» до «столипінських вагонів». Він то «гонитель євреїв», то «кат українського народу» (цей напис протягом десятиліть був присутній на його могилі в Лаврі). Та й сьогодні захоплюватися Столипіним — все одно, що розписуватися в шовінізмі.

Переважаючому загалу читачів більше відомі подробиці смерті Столипіна, аніж його діяльність на державному посту. До сили-силенної свідчень обставин його загибелі, наведених у десятках книг і сотнях статей, додам свої міркування. Для мене, киянина, незбагненно, чому, визнавши стан пораненого надзвичайно небезпечним, його повезли в НЕ НАЙБЛИЖЧУ клініку Маковського, до того ж розташовану на вулиці, вимощеній нерівним кругляком? Щоб сильніше розтрясти рану? Клініка св. Володимира була ближчою, а Анатомічний театр зовсім поруч. Гадаю, у даному разі була застосована та ж модель політичного убивства, що згодом і в убивствах Кірова, Кеннеді. Убивці вручають зброю, дають можливість наблизитися до жертви, щоб після замаху протягом кількох днів прибрати виконавця. Досі немає відповіді на запитання: хто був замовником цього найтрагічнішого за наслідками для Росії убивства?

Дивно й те, що з кількаразових замахів на сім’ю Столипіних вдавалися лише ті, що відбувалися в Україні. Про смерть своєї тітки Ольги розповів мені в Парижі онук Великого Реформатора — журналіст Дмитро Аркадійович Столипін.

Онук не любить зустрічатися з нашими співвітчизниками-журналістами. Для мене Д.Столипін зробив виняток лише тому, що я був безпосереднім ініціатором відновлення могили його діда.

Коротенько про це. Прем’єр-міністра поховали біля Успенського собору Києво-Печерської лаври. Навесні 1961 року, уранці, коли на території заповідника нікого не було, приїхав кран, надгробні хрест і плиту викорчували й кудись відтягли. Через 28 років на місці поховання П.Столипіна зустрілися І.Глазунов, С.Грабар і я. Ілля Сергійович звернувся до нас, киян, із проханням знайти надгробок і вжити заходів з відновлення могили. Ми знали, що знос меморіального поховання робили поквапом, до приходу відвідувачів і працівників. Плита й могильний хрест були неймовірно важкі, далеко їх перемістити не могли, швидше за все, вони знаходяться на найближчому смітнику. Таким місцем виявився перший ярус Великої дзвіниці. Там під мотлохом, засипані тридцятирічною пилюкою, і валялися плита з хрестом. Ілля Глазунов звернувся тоді до першого секретаря ЦК Компартії України С.Гуренка, і той дав вказівку адміністрації Києво-Печерського заповідника повернути надгробок на могилу. Багатотонну плиту притягли на початкове місце, а невдовзі поставили й кам’яний хрест.

Дмитру Аркадійовичу ці обставини були відомі, тому й відбулася наша зустріч. Внук П.Столипіна розповів про те, що сталося з дітьми Петра Аркадійовича після фатального пострілу в Київському міському театрі:

— Мій дід, Петро Аркадійович Столипін, ще студентом одружився із Ольгою Борисівною Нейдгарт: до речі, вона нащадок О.Суворова по прямій лінії. У них було п’ять дочок і один син, мій батько. Моя старша тітка Марія Бок (народилася 1885 р. і прожила майже сто років) опублікувала спогади про свого батька, де багато уваги приділила замахам на нього. Вона й сама постраждала в результаті вибуху 12 серпня 1906 р. на Аптекарському острові в Санкт-Петербурзі. Тоді загинуло 23 чоловіки, 35 були поранені. Постраждалих дітей перевезли в покої Зимового палацу, де вони прожили три роки. Сестра батька Наталя, за чоловіком Волконська, була покалічена і залишилася інвалідом на все життя. Однак і вона, і її сестра Ольга, ставши сестрами милосердя, вирушили на фронт, де брали участь у боях на території нинішньої України.

Ольга Петрівна Столипіна знайшла свою смерть в Україні. Хочу докладно про це розповісти. Її сестра Олена (померла 90-річною 1985 р. у Франції), була заміжня за Володимиром Щербатовим. Його сестра й мати дали притулок удові Столипіна Ользі Борисівні з дітьми у своєму Немирівському палаці (зараз Вінницька область). Враховуючи симпатії місцевих жителів до Марії Григорівні Щербатової та її благодійну діяльність, голова Раднаркому України Христиан Раковський дав указівку ревкому про недоторканність сім’ї, їхнього палацу і парку. Під це заступництво потрапляла невістка Олена, уроджена Столипіна, і її родичі. Але в січні 1920 р. у Немирів увійшов підрозділ Червоної Армії, в лави якої затесався такий собі Андрій Лєсовий, ледар і п’яниця, котрий люто ненавидів Щербатових. Разом із трьома червоноармійцями, напившись до безпам’ятства, Лєсовий уночі 20 січня розстріляв у парку біля палацу трьох жінок — саму графиню, її дочку Олександру та їхню подругу Марію Гудим-Левкович. Потім вирушили на пошуки Столипіних. Знайшли 23-річну Ольгу і смертельно її поранили — кілька днів вона перебувала в агонії. Біля її ліжка постійно перебувала молодша сестра. Не зумівши заступитися за жінок, місцеві жителі розстріляли убивць. Щербатових і Ольгу Столипіну поховали в монастирі.

Мій батько Аркадій, єдиний син П.Столипіна, народився 2 серпня 1903 р. у сімейному маєтку Колноберже, що в Литві. У дитинстві він виховувався разом із селянськими дітьми, тож у Немирові за короткий час потоваришував із місцевими хлопцями. Вони й провели його разом із матір’ю та сестрами повз бандитів, які очей не спускали з палацу. Щоправда, довелося всю ніч провести в канаві. Немирівці п’ять місяців ховали Столипіних. Виручило їх коротке перебування на Вінниччині українських і польських військ, які воювали проти більшовиків. У червні 1920 р. члени сімейства Столипіних, які залишилися живі, на поїзді Червоного Хреста вирушили до Варшави. Опинившись за кордоном, розсіялися хто куди.

Через Варшаву, Тіроль і Рим батько потрапив у Францію. Оселився в Парижі. 1924 р. Аркадій Петрович вступив у знамениту офіцерську школу Сен-Сір, але навчання довелося залишити за станом здоров’я. 1929 р. він зустрів Грасілу Луї, дочку посла Франції в Росії. Вони обвінчалися, і через два роки у них народився мій брат Петро, досить здібний художник. Я народився 1934 р. Батько вступив у НТС (Народно-трудовий союз), організацію, що з гуманістичних позицій виступала проти комуністичної ідеології класової боротьби. 1944 р. його заарештували гестапівці, він дивом залишився живий. 1946 р. Аркадій Петрович брав участь у виданні журналу еміграції «Голос Свободи», а з 1949 р. працював в агентстві «Франс Пресс».

Все своє життя Аркадій Столипін був на боці тих, хто виступає проти комуністичної тиранії, товаришував він і з українськими дисидентами. За ним постійно стежило КДБ. Аркадій Петрович не прийняв французького підданства, залишившись до останнього дня політичним емігрантом. Помер 13 грудня 1990 р. Поховали ми його на російському православному цвинтарі в Сент-Женев’єв де Буа біля бабусі Ольги Борисівни, котра померла 1944 р.

Я багато співробітничав із батьком, разом ми випустили три книги французькою мовою, надрукували багато статей. 1957 р. я вступив в агентство «Франс Пресс», де і працював до пенсії. Але, на відміну від батька, мене більше цікавили мистецтво й література, аніж політика. 1971 р. вийшла книга «Літературне життя в СРСР», котру я написав разом із М.Славинським. Особливою своєю заслугою вважаю те, що разом із Франсуа Моріаком зробив усе для представлення до Нобелівської премії друга батька Олександра Солженіцина. Я тривалий час є одним із трьох віце-президентів французького Пен-клубу.

Від шлюбу з Анною Дюфур де Новіль у мене народилося троє дітей: Аркадій — юрист, працює в автомобільній фірмі; Софія присвятила своє життя навчанню та вихованню підростаючого покоління, навіть провела шість місяців в Індії; Олександр — художник і декоратор. Всі діти носять знамените прізвище Столипін. Моя гордість — це онуки, їх шестеро, а хлопчик лише один — Микола. Зовнішньо, на відміну від мене, він успадкував столипінські риси, високу сухорляву фігуру. У ньому все, навіть нігті, свідчать про дворянське походження!

Коли сталися демократичні зміни на батьківщині мого батька й діда, я намагався відвідати місця, пов’язані з їхньою діяльністю, передусім — Саратов, де П.Столипін був губернатором. Побував і в Москві, і в Києві — на могилі діда. Це чудово, що ви з Грабарем і Глазуновим поставили на місце надгробок і хрест. Велике прохання нічого не змінювати і підтримувати могилу в пристойному стані. Шкода, що стан здоров’я не дає мені можливості брати участь у всіх заходах, які проводяться в Москві, Саратові та Києві на честь мого діда.