ПАРАДОКСИ УОЛЛЕСА: УКРАЇНСЬКІ ПРОЕКЦІЇ

Важко уявити, але ще вчора сторіччя Шевченка, Гете, Дарвіна і Нобеля вважалося минулим. Озираючись на нього, ми пізнавали постаті велетнів філософії, мистецтва, науки, духовні символи кількох поколінь. І лише після вересневих жахів реально відчули, що живемо у двадцять першому, а минулим для нас є двадцяте — сторіччя шевченкіан і гетеінститутів, дарвінізму і Нобелівських премій. Тепер саме у ньому шукаємо моральної підтримки і відповідей на болючі питання сьогодення. Але життєві приклади, що лишаються еталонами творчого подвижництва, наукового сумління, порядності в особистих стосунках знаходимо переважно у далекому минулому. Невже ж тріумф новітніх технологій органічно несумісний з високою моральністю?

Фантастам було ніколи

Тоді ще не ходили поверхнею місяця космонавти, не було вичерпного виміру магнітного поля Землі і панічного поголосу про озонові «дірки». Лютий 1965-го. На схилі хисткої «відлиги» морози могли відновитися будь-якого ранку, з войовничої заяви Політбюро. І хоча дискусії модними не були, дозволялося фантазувати на будь-які теми, крім політичних, і, звісно ж, релігійних. Адже реабілітація генетики і кібернетики зробила авторитет науки беззаперечним: багатьом здавалося, що вчені можуть пояснити всі таємниці буття. За цих умов у Будинку літераторів Спілки письменників України раптом виникає Клуб наукової фантастики.

Починалося все належним чином. Письменники запросили пресу та юних інтелектуалів — студентів. Присутність ідеолога з ЦК та «експертів» у цивільному розумілася як неминучість… Перше засідання вів Володимир Владко, відомий автор науково-фантастичних романів «Аргонавти Всесвіту» і «Нащадки скіфів». Виступали Олесь Бердник та Микола Дашкієв — зрозуміло, теж письменники-фантасти. У їхніх промовах фігурували Тібет і Атлантида, позаземні світи й цивілізації. Сперечалися про миттєвий зв’язок між галактиками за допомогою часток нейтрино. Одна смілива гіпотеза змінювала іншу. Та коли Владко запропонував записуватися до нового клубу, всі раптом заквапилися, поглядаючи на годинники, і зала хутко спорожніла. Напевно, добре пам’ятали сумну долю різних клубів, угруповань і громадських комітетів, навіть антифашистських.

Загалом відбулося лише чотири засідання дивовижного, як на ті часи, клубу; на останньому, в травні 65-го, у залі було повно «незаписаних» студентів і йшлося вже про кібернетику. Вона хоч офіційно і не вважалася вже «буржуазною псевдонаукою», але здавалася тоді ще дуже загадковою, отже — небезпечною. Тим більше, мовляв, що сам Норберт Вінер нібито злякався власного дітища і благає людство не довіряти роботам. А батько лазера доктор Мейман, обмотавши дротом рубіновий стрижень, так би й не здогадався увімкнути струм, якби не начитався «Гіперболоїда інженера Гаріна»… Так чи інакше, але Клуб наукової фантастики, нібито з огляду на студентів, причинили на літні канікули. Та, як виявилося, назавжди.

Але не кібернетика і аж ніяк не лазери налякали тодішню дирекцію Будинку літераторів. Справа у тому, що фантазія деяких письменників почала непередбачено виходити за межі звичного, офіційно визнаного атеїстичного світогляду. А за це можна було дістати жорстокого прочухана від влади сущої.

Особливо запам’ятався виступ Михайла Клокова, всесвітньо визнаного вченого ботаніка. Ще у 1929-му його портрет намалював сам Анатолій Петрицький. Відомий у літературних колах як М.Доленго, писав Михайло Васильович чудові вірші; російською їх віртуозно «озвучив» майстер перекладу Ігор Поступальський. В науці ж він був, без перебільшення, легендарною особою. Адже відкриття бодай однієї-єдиної нової для науки живої істоти увічнює ім’я дослідника. А Михайло Клоков знайшов і описав понад 380 нових видів рослин, і це у двадцятому сторіччі, коли вітчизняні ліси, поля і луки були вже грунтовно досліджені! Зауважмо, що шляхи за кордон радянським ботанікам були перетнуті (за участь в іноземних експедиціях замордували свого часу академіка Миколу Вавілова). Тож Клокову доводилося робити свої відкриття лише у межах «непорушного» Союзу. Сподвижник академіків В.Вернадського і А.Кримського, він був нашим сучасником! Тоді це не так дивувало, як сьогодні, та все одно слухали Михайла Доленго-Клокова, затамувавши подих.

Парадоксальну ідею Уоллеса щиро й глибоко сприйняв учений і поет Доленго-Клоков, хоча й жив за епохи дарвінізму. Кому ж, як не йому, відкривачеві й біографу безлічі рослин, було знати, що являє собою біологічний вид і чим він відрізняється від якогось гібрида. Позбавлений з уже згаданих причин можливості опублікувати свої роздуми у фаховому академічному журналі, він оприлюднив їх у Клубі фантастики. Так відбувся, хоч і трохи химерно, акт духовної спадкоємності сторіч або, якщо бажаєте, епох.

Варто нагадати, що довіра до тогочасної науки у радянському суспільстві була беззастережною. Тому спроби усвідомити і пояснити численні природні феномени з позицій суто матеріалістичних підштовхували до визнання існування позаземних, розумних, але цілком матеріальних світів. Все, що було незрозумілим, звертали на невивчену частку нейтрино, іншопланетників або, у крайньому разі, на мешканців давньої Атлантиди. Значною мірою цим і обумовлений розквіт жанру наукової фантастики у 60-х роках, масова цікавість до таких творів. Як не дивно, то був своєрідний шлях навернення до викоріненої владою релігійної свідомості! Адже подальший розвиток наукових знань аж ніяк не скоротив, а навпаки — збільшив дистанцію між зрозумілим і непізнаним. Вчені, а з ними автори фантастичних романів та їхні читачі, чимдалі частіше доходили думки про наявність трансцендентних сил.

Матеріалісти пручаються

Згодом авторові цих рядків неодноразово доводилося бесідувати про Уоллесові парадокси з різновеликими вітчизняними зірками ботаніки й генетики. Деякі з них навіть були знайомі з працями самого Уоллеса, хоча востаннє його твори видавалися на досяжній нам території ще у 1914 році. Уявіть статечного професора, який перетравлює незручне питання про відсутність предків: «Бачите, ці істоти — типові культигенні види, тобто створені людиною під час тривалого вирощування. Матеріалом для них послужили відомі рослини, що протягом віків схрещувалися між собою й нарешті утворили види, які здаються нам загадковими».

Виходить, стародавні, неосвічені землероби просто від сохи винайшли для власних потреб десятки нових видів рослин. Чому ж за весь час існування наукової селекції і генетики вчені, хоч і вивели безліч сортів, не спромоглися одержати бодай однієї раніше не баченої рослини, яку можна було б вважати новим біологічним видом?

Прагнучи не показати нервування, шановний професор веде далі: «Не забувайте, що дослідне поле вченого — лише лабораторія або ділянка, у той час як лабораторія природи, якою користувалися практики рослинництва, — це мільйони гектарів, і тут шансів більше… Слід врахувати і можливості мутацій, роль яких у виникненні видів ще не досліджена».

Справедливо, бо вірогідність мутацій у природі мізерна, а можливість утворення з єдиного мутанта цілого виду за жорстоких умов боротьби за життя дорівнює нулю. Хіба що мутантові допомогти… Сучасні селекціонери, діючи на рослини особливими речовинами і гама-променями, досягають бажаних результатів. Виходять різні «монстри» і деякі з них за сприяння дослідників стають навіть родоначальниками нових високопродуктивних сортів. Але не видів! Ніхто не винайшов таким чином сої, арахісу, рису або гречки. Між іншим, предки цих рослин, чиїми плодами харчуються мільярди людей, також невідомі.

Сьогодні непорушна твердість атеїстичної позиції ще комічніша, ніж за радянських часів. Сучасна наука користується новітніми «високими» технологіями, навіть винайшла штучні гени, але безсила створити новий вид живої істоти: як і за часів Уоллеса, родовід багатьох головних культурних рослин лишається таємницею. Замість того, щоб визнати можливість прояву вищого розуму (назвемо це трансцендентними силами), опонент вишукує пояснення, виходячи з дебелого матеріалізму. Тільки тепер ваш компетентний співбесідник хапає проблему з іншого кінця, так би мовити, за хвіст: «Якщо люди не могли вивести ці рослини з нині існуючих, то, напевно, вони походять від тих, що вже вимерли. Дикі предки пшениці, гречки, рису та інших просто не дожили до нашого часу, тому їх не встигли побачити й описати ботаніки. Адже це трапилося з тисячами інших істот».

Так, але з іншими це сталося мільйони років тому, у попередні геологічні періоди. Вся ж історія землеробства, починаючи з первісного, нараховує заледве 7 тисячоліть. Для біосфери Землі це тільки мить. Важко повірити, що протягом цієї історичної миті встигли зникнути не рідкісні тропічні орхідеї, а широко розповсюджені на різних континентах рослини, помічені і введені в культуру людиною. Та й палеоботаніки не знаходять їхніх решток у земних верствах, що передували періоду землеробства. І це тоді, коли сучасні природничі науки досягають справді вражаючих успіхів. Дякуючи саме ботанікам, які дослідили рештки пилку рослин, що квітнули майже дві тисячі років тому, пощастило довести справдешність Турінської плащаниці; пригадаймо, як у 90-х роках повідомлення про це схвилювало весь світ. У результаті чимало вчених атеїстів змінили свої погляди, переконавшися, що пізнання тільки розширює межі трансцендентного.

При всій повазі до науки епохи дарвінізму, доводиться визнати, що спроби пояснити деякі реалії з суто матеріалістичних позицій не витримують критики. Чи не краще погодитися з тим, на що натякав Михайло Доленго-Клоков з легкої руки славетного англійця? Що справа не у зникненні або появі, а у створенні: спочатку Світу, потім — Людини, і згодом для неї — культурних рослин і домашніх тварин.

Удаваний, останній парадокс

Дарвін таки мав рацію: природній появі біологічного виду, як і його зникненню, передує мільйоннорічна еволюція. Такої ж думки був і Уоллес, але він, крім цього, вірив у явища, які, за філософією Канта, лежать за межами пізнання. Віра у трансцендентне допомогла Дарвінові ступити на палубу корабля «Бігль» на початку своєї славетної подорожі навколо світу, Уоллесові ж — взяти під сумнів абсолютність висновків Дарвіна. Якщо наука відступає перед досвідом стародавнього землероба (з його вірою у нетутешні сили), то чи може вона претендувати на повне і всебічне пояснення картини світу? Відповіді він не знайшов до кінця життя. А тим часом К.Маркс зробив спробу пристосувати ідеї Дарвіна до атеїстичних потреб. Цитуючи Дарвіна, він вбачав у «Походженні видів» природно-історичну основу своїх поглядів. Між іншим, Дарвін відмовився прийняти від Маркса примірник його «Капіталу», вважаючи принизливим для себе брати участь у політичній пропаганді атеїзму. То була вже не перша спроба використати з цією метою науку. На жаль, і не остання.

У радянському суспільстві трансцендентне вважалося лише притулком неосвічених. Новітні безбожники, як і сам К.Маркс, не просто заперечували існування Всевишнього, а силувалися доводити це, посилаючись на досягнення науки і техніки. Там, де заважав дарвінізм, вдавалися до відвертих фальсифікацій. Скажімо, верховний жрець радянської біології Т.Лисенко після знищення М.Вавілова та генетиків домігся партійного визнання «стрибкоподібного» розвитку живого світу, що заперечувало, на противагу Дарвіну, тривалу еволюцію. До речі, це допомагало пояснити з офіційно-наукових позицій і парадокс Уоллеса — феномен відсутності предків культурних рослин.

Вважалося, що саме пізнання навколишнього світу допоможе усунути ідею Бога. Космонавти ж, мовляв, нічого такого не бачили! Подібних поглядів дотримувався і «батько Перебудови» Михайло Горбачов. У своїй промові в Ташкенті (листопад 1986) він закликав посилити дійовість атеїстичного виховання шляхом «рішучої і безкомпромісної» боротьби з релігією. Але хіба войовничий атеїзм не є сурогатом релігії? Претендуючи на вичерпне тлумачення навколишніх реалій, він проголошує їх виключно продуктом дії вищих сил — невблаганних законів природи. При цьому втрачає всякий сенс улюблене Горбачовим слівце «плюралізм» — адже, як і раніше, поза обговоренням залишалися саме духовні й моральні цінності. Внаслідок цього утворилися, і не лише в науці, зручні ніші для цілковито безпринципних лідерів. Досить швидко релігією пострадянського суспільства стала брудна політика.

Стосунки засновника еволюційної теорії з Уоллесом дивували багатьох вчених епохи дарвінізму. Поведінка перших еволюціоністів, які нехтували особистим пріоритетом (і авторитетом), здавалася їм парадоксальною. Такою вона здається і нині. Адже у двадцятому сторіччі відкриття вже робилися у жорстокій боротьбі з можливими співавторами і навіть зовсім непричетними особами, а нерідко просто присвоювалися останніми. Натомість обидва славетні учені дев’ятнадцятого сторіччя підкоряли свої вчинки незалежному моральному авторитету — совісті, вихованій щирою релігійністю їхніх дідів, батьків і всього суспільства.

Та останній парадокс — удаваний; за епохи Дарвіна він таким не вважався. Коли Дарвін збирався оприлюднити результати своїх досліджень, Уоллес надіслав йому статтю з власним викладом теорії еволюції видів. І хоча сам Дарвін прийшов до цих висновків років п’ятнадцять тому, він готовий був поступитися «пальмою першості». Лише умовляння друзів, між ними й самого Уоллеса, переконали Дарвіна виступити 1858 року на історичному засіданні Ліннеївського товариства у Лондоні зі своєю теорією походження видів, але також — з іменем Уоллеса та його матеріалами! Це не були якісь ритуальні церемонії двох добре вихованих джентльменів. Учені засвідчували не просто повагу один одному, а перш за все — відданість тій духовній традиції, яка відрізняє мислячу, створену за Божою подобою, істоту від решти.

Вчинки Уоллеса і Дарвіна не залежали від політичної або іншої злободенної ситуації, адже обидва керувалися власними етичними засадами. Чи було це їхньою особистою справою? Мабуть, ні, бо епоха секуляризму ще не настала, духовна освіта не була кинута державою і суспільством на самопас… Згадуючи сьогодні уроки великих вчених минулого, думаю: не приведи, Господи, щоби нас остаточно поглинуло глобалістське середовище, де вірі й духовності буде належати роль «особистої справи» кожного. Утверджуючи гедонізм на місці традиційної моральності, а ритуали — замість віри, раптом помічаємо, як фантастичні жахи далеких світів стають нашою дійсністю, а власний культурний вакуум руйнує страхітливіше вакуумної бомби. Та залишається надія, що спалахи нескореної думки Михайла Доленго-Клокова, Івана Дзюби, Василя Стуса, Євгена Сверстюка були не останніми в нашій історії.