ПАРАДОКСИ ДЕМОКРАТІЇ

Демократія сама по собі не благо. Вона стає благом, тільки якщо її супроводжує (а для надійності — і передує їй) свобода та законність. Така основна ідея виданої торік книжки «Майбутнє свободи. Неліберальна демократія вдома і за кордоном», що вийшла з-під пера американського політолога індійського походження, редактора часопису Newsweek International Фаріда Закарії, і мала широкий резонанс у світі.

Нижче — стислий переказ найважливіших і найцікавіших положень книжки.

Епоха демократії

На кінець ХХ століття демократія стала узвичаєним стандартом державного управління в усьому світі. Монархії канули в минуле і якщо десь ще є, то виключно в декоративній формі. Ідеї фашизму й комунізму повністю дискредитовані після провальних експериментів із їх впровадження. Систему ісламської теократії підтримує лише обмежене коло фанатиків...

«Мода» на демократію така сильна, що навіть найжахливіші диктатори сучасності проводять усенародні вибори, в яких вони, зрозуміло, перемагають зі стовідсотковим результатом. Сьогоднішня демократія — це не просто форма державного управління, а ширше — спосіб життя. Всюди відбувається те, що називається демократизацією, — руйнування ієрархій, відкриття колись закритих систем, тиск мас, які вимагають соціальних змін...

Джерела демократії та її інститутів

Згідно з визначенням, демократія — це політичний устрій, при якому державою управляють люди, обрані в органи влади голосуванням, у якому беруть участь усі бажаючі дорослі громадяни країни. Заведено вважати, що поняття демократії разом з узвичаєним терміном дали людству стародавні греки. Мало хто при цьому звертає увагу на те, що антична Греція не була колискою свободи й законності — двох невід’ємних складових сучасного поняття демократії, принаймні в найуспішнішому, «західному» її втіленні. І справді, індивідуальні права в Греції не були освячені філософською теорією й не були захищені на практиці. Необмежена влада належала форумам, інакше кажучи — натовпу, який, як відомо, часто буває сліпим і нерозумним.

Промовистий приклад — винесений форумом смертний вирок Сократові, який, безперечно, був виявленням демократії, а зовсім не лібералізму, зокрема принципу вільного вираження переконань.

Якщо роль Греції в розвитку західної демократичної системи переоцінюється, то недооціненою залишається роль Римської республіки, адже саме вона дала світові сучасне поняття свободи. Коли грецький мислитель Геродот уживав поняття «вільний народ», він мав на увазі лише те, що ми нині називаємо «національною незалежністю», або «здійсненням права народу на самовизначення». Римляни вперше виділили інший аспект поняття свободи: рівність усіх громадян перед законом. Основні елементи Римської республіки, такі як поділ влади на три гілки, вибори посадових осіб на обмежений термін, пріоритет закону над волею народу або чиновника, — визначальні принципи сучасного демократичного устрою, найпослідовніше втіленого у США.

Американська модель

Яскравою рисою американської демократичної системи є її... недемократичність — так багато в ній обмежень, що накладаються на волю народу й народних обранців. Зрештою, знаменитий Білль про права — це список того, чого урядові не слід робити, незалежно від бажань більшості. З трьох американських гілок влади найавторитетнішим є Верховний суд, очолюваний дев’ятьма особами, котрі призначаються на цю посаду довічно. Американський сенат — один із найменш репрезентативних виборних органів у світі й поступається за цією характеристикою хіба що англійській палаті лордів. З іншого боку, американська демократична система добре захищає інтереси будь-якої своєї меншини, що, по суті, суперечить «чистій» демократичній ідеї як владі народу, тобто більшості. Найважливіший суспільний прошарок, який забезпечує сталість і процвітання американської системи, — численні й потужні приватні бізнеси та неурядові об’єднання, інакше кажучи, те, що називається громадянським суспільством.

Вади прямої демократії,
або Що буває, коли «демократії надто багато»

Перший американський референдум був проведений серед колоністів у Массачусетсі 1640 року — тобто ще до формальної появи США. Впродовж XVIII і XIX століть із допомогою прямого волевиявлення народу були прийняті Федеральна конституція й усі конституції штатів. Після цього суди незмінно визнавали незаконними будь-які спроби прямого втручання населення в державне управління. Ситуація повністю змінилася 1898 року, коли в Південній Дакоті перемогли так звані прогресивні реформісти, що домоглися прийняття поправок до конституції штату, які припускають референдуми, законодавчі ініціативи та відкликання депутатів. Усе це було зроблено з благородною метою боротьби з корупцією. У результаті до 1920 року в більшості американських штатів були прийняті закони, які передбачають різноманітні форми прямої демократії. Проте гостра потреба в них відпала після істотного очищення американської політики — значною мірою під впливом реформістів.

Нова хвиля прямої демократії у США зародилася в бурхливі 60-ті й відтоді поступово наростала. 1978 року в Каліфорнії з допомогою референдуму, несподівано навіть для самих його ініціаторів, була ухвалена так звана «Пропозиція номер 13», що істотно урізувала податки. Цей факт спровокував бум референдумів по країні, насамперед у самій Каліфорнії. Зокрема, на кількох референдумах крок за кроком було визначено, як слід розподіляти левову частку штатного бюджету, отож на даний момент уряд штату може маневрувати з допомогою лише 15% бюджету — унікальна ситуація не тільки для США, а й для всього світу.

Більшість питань, які виносяться на пряме голосування і стосуються роботи уряду, мають на меті дві взаємовиключні цілі: зменшити витрати на нього й поліпшити його роботу. А найбільший парадокс сучасної американської прямої демократії полягає в тому, що вона стала ареною, на якій правлять великі гроші, оскільки лише багаті групи чи індивідууми спроможні оплачувати послуги професіоналів, можуть зібрати велику кількість підписів за відносно стислий термін. Таким чином, ідея прямого доступу до влади «всього народу» насправді призводить до посиленого впливу політичних груп, що відстоюють свої інтереси, та різного роду лобістів.

«Правильна» демократія — конституційний лібералізм

Для західних людей демократія означає «ліберальну демократію»: політичну систему, що охоплює не лише прямі та чесні вибори, а й владу закону, поділ влади, захист основних свобод, таких як свобода слова, зборів, релігії і приватної власності. Цей набір свобод та правил називається конституційним лібералізмом. Конституційний лібералізм визначається не так процедурами виборів уряду, як цілями, які ставить перед собою уряд, серед них — захист особистості від тиску, який чиниться з будь-якого джерела, чи то церкви, суспільства або ж самої держави. В усіх своїх варіантах конституційний лібералізм виходить із того, що люди наділені невід’ємними базовими, «природними» правами й що держава, уряд мають підпорядковуватися законам і обмежувати свою владу задля забезпечення цих особистісних прав своїх громадян.

Небезпеки неліберальної демократії

Конституційний лібералізм і демократія різняться по суті й необов’язково йдуть разом, навіть на Заході. Зрештою, у Німеччині Гітлер прийшов до влади, перемігши на демократичних виборах. Проте на Заході в другій половині ХХ століття демократія і свобода злилися. На жаль, коли західну систему намагаються насадити в інших місцях, часто виходить, що демократія приживається, а свобода — ні. Лихо сучасної демократії: якщо її «запровадити», вона сама себе й зруйнує. У багатьох країнах справді вільні та чесні вибори приводять до влади фашистів, націоналістів, сепаратистів, а демократично обрані правителі ігнорують конституційні обмеження своєї влади і позбавляють громадян базових прав.

Скільки коштує демократія?

Серед чинників, котрі сприяють розвиткові ліберальної демократії, одним із вирішальних є рівень добробуту суспільства. Як свідчить досвід, у бідних країнах вона не приживається, навіть якщо ці країни вибирають шлях демократичного розвитку після краху «рідного» авторитаризму або перемоги національно-визвольного руху. Статистичне дослідження, проведене на підставі вивчення політико-економічного стану всіх держав світу в період між 1950 і 1990 роками, виявило, що є пряма залежність між величиною доходу на душу населення і терміном життя демократії в країні. Так, при рівні доходу на душу населення, нижчому за 1500 доларів (у перерахунку на сучасні гроші), демократія живе лише близько восьми років. Якщо рівень доходу на душу населення — 1500—3000 доларів, демократія живе до 18 років. І лише рівень доходів вищий за 6000 доларів робить демократію практично безсмертною.

Благословенні бідні

Проте заможність сама по собі демократію не породжує. Економіка держав, багатих на корисні копалини, не має стимулів для розвитку в капіталістичному напрямі й тому не сприяє становленню демократичних інститутів. Це чітко видно на прикладі країн, багатих на нафтові запаси, таких як Нігерія, Венесуела чи держави Перської затоки. Всі вони живуть за рахунок експорту своїх природних копалин, в обмін на які обзаводяться атрибутами сучасності: висотними будинками, шикарними маєтками, автомобілями й телевізорами, лікарнями, оснащеними за останнім словом медичної техніки... Тим часом більшість населення там не отримує належної освіти й кваліфікації, аж до того, що уряд змушений залучати іноземців до роботи на місцевих промислових підприємствах, у лікарнях, школах і телецентрах. Соціальна структура в цих країнах перебуває на примітивному рівні, а головне — місцевий бізнес глибоко залежний від держави. Таким чином, володіння багатими природними копалинами може служити гальмом для політичної модернізації й економічного розвитку, а справі справжньої демократизації служить тільки багатство, зароблене за рахунок реформування й капіталізації економіки.

Коли «чим менше, тим краще»

Ілюзорне уявлення, що якщо ми здатні самостійно заповнювати податкові декларації, оплачувати рахунки й користуватися комп’ютером, то можемо самі приймати закони країни. Це чудово розуміли засновники Сполучених Штатів, що вибрали як модель для своєї майбутньої держави Римську республіку, а не афінську «чисту демократію». Вони вбачали вихід у делегуванні владних повноважень демократично обраним професіоналам, відданим інтересам суспільства, спроможним вести чесну гру, які сповідали б моральний кодекс і були переконані в тому, що влада — це насамперед відповідальність.

Ключовий чинник для успіху країни — наявність у ній еліти, чиї мудрість, патріотизм, дотримання закону і любов до справедливості не дозволять потурати тимчасовим, вузькогруповим чи партійним інтересам. Для справжнього торжества демократії у світі потрібно не розширювати її рамки, а розвивати свободу і законність. І якщо на початку ХХ століття, вступаючи на посаду президента США, Вудро Вільсон стверджував, що головне завдання — «зробити світ безпечнішим для демократії», то головне завдання у XXI столітті— «зробити демократію безпечнішою для світу».