Пам’ять про них світла

Коли ми зберемося разом у зв’язку із 15-річчям газети, то неодмінно скажемо добре слово про кожного нашого колегу і друга, котрий дочасно залишив цей світ. Редакція завжди була проти «комп’ютерної» журналістики і — за авторську. Завжди хотіла, щоб у нашій газеті з’являлися тексти, які складно уявити в будь-якій іншій. Обом цим критеріям цілком відповідали статті Олександра Гуревича. Він уперше прийшов у «Дзеркало» 95-го, приніс матеріали з проблем економіки. Уже після перших публікацій стало зрозуміло, що Олександр Абрамович — пишуча людина неабиякого розуму. Хоча за професією — і не економіст, і не журналіст. Інженер-електрик, кандидат технічних наук, він почав друкуватися ще в 70-ті роки: спочатку публікував гумористичні оповідання в «Литературной газете», «Крокодиле», «Літературній Україні», а потім статті з філософії та політології — в «Независимой газете», журналі «ЭКО». Потім, уже в «ДТ», писав на економічні теми, але часто повертався й до колишніх уподобань.

Газета писала у зв’язку зі смертю Олександра Гуревича: «Він працював до сьомого поту, завдяки чому позаштатний автор-початківець уже за кілька років став метром для молоді та експертом для серйозних дослідних організацій. Вдумливий читач любив відстежувати непересічний розвиток його думки, прораховування на кілька ходів уперед наслідків тих чи інших економічних нововведень. Його статті вирізнялися широкою ерудицією, точним аналізом і вивіреною тональністю. Його думка була авторитетною, його статті підказували шлях і розкривали недоліки, його невгамовне почуття гумору та дружня підтримка неодноразово виручали колег у скрутну хвилину…» («ДТ» від 15.04.2000).

У 70-ті роки газета «Вечірній Київ» була чи не найпопулярнішою в Україні і своїми гострими, цікавими, нестандартними матеріалами перевершувала навіть московські видання, не кажучи вже про місцеві. Багато журналістів, пройшовши чудову школу «Вечірки», стали потім найкращими «перами» країни. Був серед них і Павло Іванович Позняк, постійний член редколегії газети, завідувач її провідного відділу, заслужений працівник культури України, лауреат премії імені В.Огнєва (працював такий бойовий і відважний репортер у 20-ті роки). Головне, звичайно, Павло Іванович був блискучим журналістом (викликав незмінну заздрість колег, бо писав і швидко, і добре).

Славко Зоря вірив у чистоту снігів і слів. Про таких, як він, кажуть: праведник, тому що жив по правді. Чистий, безкорисливий, готовий поділитися останнім, благородний, з почуттям гідності, турботливий — таких завжди не вистачає. Звістка про його загибель вразила редакцію: «От не вкладається це в голові — і все. Ще 10 травня нам стало відомо, що в групі альпіністів, котрі зникли на Ельбрусі, був і наш комерційний директор Славко Зоря (В’ячеславом Сергійовичем його навіть юна редакційна памолодь «останніх призовів» не називала). Ми вірили, що група знайдеться, незважаючи на 50-градусні нічні морози та буревії. Усі ці дні ми сподівалися на диво. Але все перекреслило повідомлення з Нальчика: серед дев’яти знайдених на висоті 5300 м бездиханних тіл — українські учасники групи Микола та Олександр Хоруженки (батько і син), Максим Мельник і В’ячеслав Зоря... Завжди зібраний, не по літах розважливий (а прийшов він у нашу редакцію 11 років тому 25-річним юнаком), з незмінною іронічною усмішкою. У дитинстві, у своєму рідному полтавському селі Веселий Поділ, мріяв стати архітектором, а здобув диплом радіоконструктора. Але роботи за фахом не знайшлося — профільні заводи «лежали». Так Славко й опинився в лютому 95-го в редакції нової, яка щойно спиналася на ноги, газети — «Дзеркало тижня». Жорсткий був час. Деякі редакції, щоб вижити, приторговували книжками, цукром, холодильниками, консервами — та чим завгодно... З цією метою в багатьох із них з’явилися посади комерційних директорів. Роль Славка в «Дзеркалі» була іншою. Як людина системна, він обстоював зовсім інший підхід: вирішальними в успіху — а отже, й у виживанні газети — є зміст, рівень професіоналізму, вміння вловити те, чим живе суспільство. Тільки це гарантує зростання тиражів, рекламу і доходи.

Він був коханим чоловіком, турботливим батьком і сином. Дехто каже з гіркотою: «Ну навіщо він пішов у ці гори?». Та просто тому, що завжди прагнув випробувати себе, любив і тонко відчував красу, хотів бути прикладом в усьому для своїх синів — майбутніх чоловіків. Славко був дуже стриманою людиною, але якось у задушевній розмові признався: якби в нього було два життя, то друге він хотів би прожити ченцем, аби присвятити себе пошуку Істини, осягнути Сенс життя тут і зрозуміти, що там — за Межею. Тепер він знає» («ДТ» від 20.05.2006).

Вони так рано померли! Так рано, що не встигли зробити й малої частки того, що їм судилося. Це розуміють усі, хто їх знав, усі, хто пам’ятає, як вони щедро і талановито жили, розмовляли про книжки і людей, як любили нашу газету, якими ненаситними були у своєму бажанні все побачити, все відчути, в усьому розібратися, як вони потрібні були всім, хто зустрівся з ними бодай один раз...