Пам’ять: коротка чи вибіркова?

Все бо, що діється

Нашого часу, —

Відгомін тільки сумний

Дивних епох предковічних…

Гете. «Фауст»

Щоразу, коли європейська цивілізація відзначає чергову річницю початку/кінця Першої світової війни, я не втомлююся дивуватися: Росія — єдина країна, де немає жодного пам’ятника полеглим.

Зведена в ранг державної ідеології російська пам’ять про «подвиг батьків і дідів» виявляється дуже короткою. У радянських батьків і дідів наче й не було батьків і дідів. Трьом мільйонам російських солдатів, які віддали своє життя за віру, царя і Вітчизну, відмовлено в прописці в пантеоні національної пам’яті.

Феномен «короткої пам’яті» досліджував іще Платон. У діалозі «Тімей» єгипетський жрець пояснює Солону: «Хоч би яке славне чи велике діяння або взагалі знаменна подія відбулася, усе це з давніх часів закарбовується в записах, які ми зберігаємо в наших храмах; тим часом у вас і інших народів щоразу, як тільки встигне виробитися писемність, знову й знову у визначений час із небес зринають потоки, ніби моровиця, залишаючи з усіх вас тільки неписьменних і невчених. І ви знову починаєте все спочатку, немов щойно народилися, нічого не відаючи про те, що відбувалося в древні часи в нашій країні чи у вас самих».

Наприклад, за моїм рідним містом міцно закріпилося — зусиллями діяльних активістів — безглузде прізвисько «перша столиця». Про міцність свідчить стійке вживання прізвиська на національному рівні («президент, прем’єр і лідер опозиції відвідали першу столицю» — репортаж одного з центральних каналів з нагоди відкриття стадіону в Харкові). Безглуздість же полягає в тому, що пропущено ключове слово «радянська» (радянських столиць, точно, було дві, причому Києву судилося стати другою і останньою столицею УРСР).

Києву — столиці України-Руси, козацьким Черкасам (козаків називали «запорізькі черкаси»), столицям Гетьманщини Чигирину, Батурину, Глухову відмовлено в праві брати участь у столичному огляді. Не було столиці — отже, до появи радянської України не було й країни.

Однак не від Платонового незнання — «нічого не відаючи про те, що відбувалося в древні часи в нашій країні» — виникають подібного роду ідеологічні конструкції, а від фіхтеанського всезнання. Німецький класик писав: «Філософ, який займається історією в ролі філософа, керується при цьому апріорною ниткою світового плану, ясного для нього без усякої історії. Тому з усього швидкоплинного часу він виділяє лише ті моменти, в які людство справді наближає себе до своєї мети, і посилається тільки на ці моменти, залишаючи осторонь усе інше».

Винахід Фіхте сьогодні називається «переписуванням історії». Ясно, чому ідеологи «першої столиці» залишають осторонь «усе інше» — інші українські столиці не вписуються в їхній план світу. У старому плані «країна Рад» і в новітньому плані, який прийшов йому на зміну, іменованому «російський світ», Україна відсутня апріорно.

Відомий радянський історик, академік П.Толочко, відповідаючи на запитання російського журналіста «Як формується історична картина сьогодні?», журиться: «Я аналізував підручники для середньої і вищої школи. Дуже невтішна картина. Вони неймовірно ідеологізовані. У ранніх історичних періодах все оголошується українським — починаючи від Трипілля і до Київської Русі. І ці дурниці вводять у підручники, і діти, природно, вже вбирають цю міфологію».

Чудова ілюстрація євангельського «Лицеміре! вийми перш колоду з твого ока, і тоді побачиш, як вийняти сучок з ока брата твого» (Мт.7: 5). Або визнай, що «стороннє тіло» в оці принципово не піддається витягуванню (це, висловлюючись словами Канта, іманентна форма почуттєвого сприйняття історії), і геть безглуздо сперечатися стосовно того, в кого в оці сучок, а в кого колода.

Переписування історії — необхідна логічна дія будь-якого історичного мислення — радянського, російського чи українського. Але, сформулювавши цей закон відносності, Фіхте встановив ще й абсолютний критерій істинності. Таким є «живе життя». Сучасність. Сьогодення.

«Це правило — вважати доведеним існування фактів минулого лише тією мірою, якою це безумовно необхідно для розуміння ще існуючого в даний момент факту, — має суворо дотримуватися. Та й до чого нам визначати й виводити факти минулого докладніше, ніж це необхідно для пояснення з їхньою допомогою сучасності?» Інакше кажучи, нитка плану міцно одним кінцем прив’язана до сьогодення. Сьогоденням, і тільки ним, визначається минуле.

Хай яким прикрим для людей радянських/російських є усвідомлення існуючого на даний момент (і тому впертого) факту «держава Україна», у даний момент їм слід зачекати з декларацією дурниць на кшталт «за часів Київської Русі ніякої України не було» (Толочко). Якщо вони хоч трохи шанують науку і логіку.

Вимушене мовчання не буде нестерпним, адже «надежды стариков питают». Якщо вірити прогнозам учених однодумців з півночі, нашим співцям єдності залишилося чекати зовсім небагато. «Помаранчева революція» відміряла початок найважчого і ганебного періоду історії колишньої Української РСР. І якщо цей період найближчим часом не закінчиться, то, очевидно, сконає українська недодержава. Не найгірший варіант» («Известия», 23.11.09) — радісно потирають руки в столиці колишнього СРСР.

Тож терпіння і ще раз терпіння, товариші радянські вчені. А там, як учив батько Котляревський, «що буде, те воно і буде. А буде те, що Бог нам дасть».