ОЗЕЛЕНЕННЯ

Відкрився кабак в охоронній зоні Чернігівського національного архітектурно-історичного заповідника, поруч із діючими і перетвореними на музей храмами домонгольської епохи.

Знищено сад, вирощений учнями чернігівської школи-ліцею
№ 16. На місці вирубаного зеленого оазису стрімко споруджуються «круті» особняки.

Призупинили виконання «комбінації століття» — будівництва в районі проспекту Миру грандіозного підземного центру (потрібного злиденному місту, як корові сідло). Проти абсурдного і незаконного наміру (реальні інвестори якого невідомі навіть податківцям) повстали всі — громадськість, прокуратура і губернатор. Втім, радіти перемозі здорового глузду не варто: добре поінформовані люди стверджують, що сумнівних ідей у чернігівській мерії ще чимало.

«Я вас благаю...»

Мабуть, таких плювків в обличчя ще жоден губернатор на Чернігівщині не одержував. Люди, які, очевидно, мають реальнішу владу, ніж він, наочно показали главі облдержадміністрації Валентинові Мельничукові, чого варті добрі наміри проти міцної корупційної спайки. Валентин Васильович особисто, перед камерами місцевого телебачення поставив розчерк на підписному листкові пікетників, які виступали проти безглуздого «метрограда». Пройшовся Черніговом із міським архітектором пані Мазур, тицяючи її носом у всі нагромадження містобудівного абсурду останніх років (телебачення показало і цю процедуру). Поза будь-яким сумнівом, і ті, хто дивилися передачу, і ті, хто готував її, розуміли: влада кидає рукавичку не зодчим, які спотворили давнє місто, а певному колу осіб, ласих отримати з цього всього колосальні дивіденди.

Офіцери спецпідрозділу з боротьби з корупцією, які спробували колись виконати щодо Мазур службовий обов’язок, більше в органах не служать (хоча розслідування санкціонував Київ). Із журналістами вона взагалі не церемониться: жодних інтерв’ю, жодних коментарів. Та все ж навіть просто перерахувати столичні й місцеві видання, що писали про її витівки, — сторінку тексту займе. Розказувало про неї і «Дзеркало тижня».

А нещодавно в обласній газеті з’явився дуже незвичний для Чернігова документ. За підписом прес-служби облдержадміністрації, що надавав тексту офіційного статусу, був опублікований звіт про засідання правління обласної організації Спілки архітекторів. Грамотно, чітко і без емоцій пред’явили начальниці міської архітектури «чорну мітку». За знищення (до речі, під наворочені особняки) лісопарку Яловщина. За спотворені «market»-ами і «shop»-ами проспекти. За «абсолютно непрофесійний підхід при будівництві торгових павільйонів та організацію ринку на площі Героїв Сталінграда» і ще багато за що (про окремі аспекти, до речі, ми докладно писали у статтях «Містобудівна вакханалія», «Жабки і бабки») — колеги одностайно висловили їй недовіру. Завершувалася петиція, що нагадує судовий вердикт, цитатами з листа губернатора Валентина Мельничука міському голові Олександру Соколову. «Не реагувати на такий стан справ неможливо, тому що це шкодить розвитку архітектури древнього Чернігова. В нинішній ситуації обласна адміністрація вважає недоцільним подальше перебування Мазур Т. Г. на посаді головного архітектора. Просимо розглянути вказане питання і про прийняте рішення повідомити облдержадміністрацію».

Це була кульмінація подій.

А розв’язка не відбулася. Прохання першої особи регіону не задовольнили. Хоча розглянули. (Хто і де розглядав — про те розмова окрема.)

У своєму листі Мельничук посилався на безліч скарг від жителів міста. Можемо засвідчити: їх справді було дуже багато. Порубані громадські сади, продані комерсантам під магазини дитячі майданчики, «наливайки» поблизу під’їздів жилих будинків викликали вибухи обурення аж до мітингів і пікетів. Коли ми, журналісти, такими кричущими сигналами завалені, то можна уявити, що в губернаторській канцелярії робиться. Нині й самому Мельничукові час на свавілля скаржитися. Тільки куди?

Треба сказати, що поділ влади на міську й обласну, законодавчу і виконавчу в Чернігові вельми ілюзорний. Монтеск’є в труні перевернувся б, якби таке втілення своєї теорії про незалежність владних гілок побачив. Усе вирішують неформальні зв’язки. Як любив казати колишній глава облдержадміністрації Микола Бутко, що плекав монстра кругової поруки, «треба працювати системно». Тоді за свистком обласного керівництва і міська архітектура примчить ремонт у непокірній установі забороняти. І міська ж міліція тих, хто опирається, в роботу візьме. І суд «за поняттями» розсудить. Але та сама система почне діяти проти будь-яких спроб навести порядок. Хоч би від кого вони виходили. Проханнями її не проймеш.

Близько року тому ми писали про моторошну історію — спорудження в охоронній зоні національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» розпивочної. Моторошна вона була не фабулою (хоча саме по собі будівництво кабака поруч із найдавнішими в країні храмами — штука скандальна), а подробицями. Дозвіл, що суперечить законам і здоровому глузду, дало, звісно, міське управління архітектури. Міністерство культури також видало дозвільний документ. Навіть два. За одним підписом, з однаковими датою і номером. Проте різного змісту. (Перший дозволяв тимчасову розбірну споруду, а не те, що фактично вже було побудовано. Другий дозволяв усе.) Держбуд, у чиєму віданні перебуває заповідник загальносвітового значення, взагалі ні про що не спитали. Розсудливий і порядний працівник обласного управління охорони пам’ятників спробував будівництво зупинити. З’ясовувати причину його упертості прийшов офіцер із міліцейської спецслужби з боротьби з оргзлочинністю...

Все це було за колишнього регіонального керівництва. Після статей у «ДТ» будівництво завмерло. Міліціонера (історика за освітою) звинуватили у службовій невідповідності. До речі, не за конкретні гріхи, а за недоліки взагалі. Прийшов новий губернатор — після ганебної відставки (із порушенням кримінальної справи) колишнього. І — будівництво поруч із давніми соборами відновили! Нині — уже закінчили. Ми заглянули до цього павільйону, пофарбованого з торця зеленою фарбою і дещо схожого у такому ракурсі на громадський туалет. Немов на глум, його прикрашає рекламний вензель чернігівського пивзаводу. Того самого, директором якого був зовсім нещодавно нинішній обласний керівник, кавалер церковного ордена святого рівноапостольного князя Володимира другого ступеня Валентин Мельничук...

Доля ж працівника міліцейської спецслужби, який за невідомо чиїм наказом був «дахом» шинка (сам він за рангом «дахом» такого штибу бути не міг), склалася настільки ж щасливо, як і в будівництва. 19 липня минулого року з’явився наказ про його звільнення. 20 липня було підписано нову редакцію наказу, де він уже не згадувався. Служить нині згаданий міліціонер, за нашими даними, у Києві. З чим столицю і вітаємо. Та цікавимося ми ним з огляду на цю статтю досить побіжно. Адже використаний був лише як знаряддя. Набагато цікавіші ті, хто залишився в чернігівських коридорах влади.

«Зелені привиди»

…Їх називають «зеленими чоловічками» (осіб жіночої статі — «зеленими панянками». Вислів «зелена панянка» ми вперше почули від пенсіонера СБУ стосовно дами — керівника міського масштабу). Беруть вони лише «зеленню» (є надійні схеми переведення грошей на рахунки, але й готівкою народ не гребує). Анекдотом у середовищі силовиків стала історія про те, як одна героїня взяла «зелень» просто на вулиці. Проблеми свої не побоюються обговорювати по телефону, прямо називаючи розцінки.

Треба сказати, у Чернігові кепський телефонний зв’язок. Хочеш не хочеш, а періодично до чиїхось розмов підключаєшся. Якось наша знайома почула в слухавці клацання, а потім — такий діалог:

— Потрібно прибрати одну точку в Олександрівці (очевидно — торгове підприємство в елітному районі. — Авт.). Хто може зробити?

— Скільки даси?

(Називається сума).

— А, тоді — S (пролунало ім’я одного з керівників вищого рангу).

— А що за точка?

— Відомча.

— За відомчу S може не взятися...

Далі наша знайома слухати не стала. Проте і почутого вистачило, аби зрозуміти: нікого і нічого співрозмовники не бояться.

Навіть «засвічені» чиновники, які побували вже під ковпаком правоохоронних органів, поводяться так, немов жодних силових структур (крім підконтрольних їм) не існує. Втім, така вольниця говорить багато про що... У нас є всі підстави стверджувати: органи охорони правопорядку (особливо — спецслужби) володіють інформацією про стан справ на Чернігівщині. Повірити в елементарне невміння величезної кількості професіоналів розшуку довести зібрані факти до стадії судового слідства — неможливо.

Та за багато років установи, покликані боротися з оргзлочинністю і корупцією, не розкрили в нас жодного резонансного злочину. (Так звані розслідування на замовлення — коли клани використовують силовиків у своїх «розборках» — можна не враховувати, мафія від таких ігор тільки міцнішає.) Не зробили нічого, що виправдало б самий факт їхнього існування.

Мабуть, символом усіх згаданих подій могло стати будівництво в центрі Чернігова горезвісного «метрограда». Судіть самі.

Підземна Хитровка

Ні з того ні з сього в маленькому містечку комусь закортіло побудувати підземний торговельно-розважальний комплекс площею в кілька кварталів. Куди грандіозніший за «диво» на столичному Майдані Незалежності. І зарплати, і ціни, і можливості окупити таке будівництво в Києві значно вищі за чернігівські. А от комплексу такого немає.

Будувати цю «дивовижу» підрядили київський Метробуд (а кого ще? Досвіду не те що риття — експлуатації таких «катакомбних» об’єктів зі штучним кліматом на Поліссі не існує). Миттєво з’явився проект. Почалася масована психічна атака: телебачення запустило цілий серіал про «Чернігів підземний». Була надрукована навіть спеціальна брошура.

Та ніде жодного разу не промайнули імена тих, хто насправді збирався інвестувати будівництво. Ще більшою загадкою залишалися джерела капіталовкладень. Кілька разів уміло запускалися чутки про місцеві банки і київських благодійників — але, як-то кажуть, інформація не підтверджувалася. У найкращому разі мова йшла про посередників. У бізнесмена, що взяв на себе публічний і представницький бік справи, гроші були хіба що на оплату послуг охоронця для сина-школяра. Та аж ніяк не на «підземне диво».

І ще — цілком незрозумілою залишалася логіка загадкових будівельників. Адже Чернігів — не просто маленьке містечко. Це містечко згасаюче.

Населення зменшується за експонентою. Тут практично ні в кого немає високих зарплат і в дуже багатьох — роботи. Люди одягнені в копійчаний ширвжиток із базару і потихеньку отруюються дешевою горілкою. Заводи — мертві, навколишні села — у запустінні, вузи перетворилися на фабрики безнадійних ілюзій. Бракує коштів на найважливіше. Скажімо, на те, щоб підлатати каналізацію і розчистити русло Десни. (Можливо, киянам цікаво буде дізнатися, що ріка, з якої вони п’ють, перетворюється на болото. Чернігівський річковий трамвай не може вийти за межу міста: зник фарватер, мілко. Ріки, як і дороги, потребують догляду. А грошей немає.) З Чернігова люди просто-таки тікають (і не через відсутність закладів торговельних і розважальних! Кабаків і крамниць вистачає).

Світовий досвід вчить: будувати в таких містах щось грандіозне і непотрібне — немає сенсу. Багато хто пробував: і «тато Док» на Гаїті, і — незадовго до скинення — шах в Ірані. Ні в кого не вийшло. Та й слави їм (особливо гаїтянському душогубу-диктатору) архітектурні новації не додали. Занадто вже очевидно випирала через ошатні макети «міст майбутнього» так звана сицилійська схема відмивання брудних капіталів. (Будівництво — ідеальний для такої потреби об’єкт: у кого взяли, скільки витрачено і скільки «відмито» — у житті ніхто не розбереться.)

Коли ми запитали в одного з керівників місцевої податкової інспекції, відкіля на будівництво гроші й чому раптом така щедрість, він у відповідь дістав ту саму рекламну брошуру. І зізнався, що в добропорядність будівництва не вірить, але знає не більше нашого.

Одним із найзавзятіших поборників «метрограда» став чернігівський мер Олександр Соколов. Пробивав він економічно і соціально абсурдну ідею з енергією відбійного молотка...

Аргументи на користь будівництва вигадані були неталановито і нашвидкуруч (реклама МММ порівняно з ними — піарівський шедевр):

— Будівельники міста одержать робочі місця. (Вельми ненадовго, адже будівництво до зими завершити хотіли.)

— Комерсантам буде де торгувати. (А їм і так є де: на поверхні торгових точок навалом, оплачувати ж скажено дорогу експлуатацію «бункера» кому хочеться?)

— У місто прийдуть інвестиції, і чи не все одно, відкіля вони прийдуть?

Остання думка проштовхувалася як агітація неофіційна, і таїла в собі особливе лицемірство. Адже запитання повинне формулюватися інакше: не звідки, а для чого? Хіба мало крові випили з чернігівчан неждані анонімні «подарунки»? Хіба не в нашому місті дарували пацієнтам психлікарні дорогі фрукти взимку (а потім з рахунку медустанови зникала еквівалентна сума грошей, призначена для купівлі ліків, і серед позбавлених рифампіцина душевнохворих-туберкульозників починався мор?) Не нам всучили бездарний і безглуздо дорогий «євроремонт» міського центру, що перетворив тінистий сквер ім. Попудренка на кам’яну плішину? Не під прапорами добродійності і громадської користі створювалися всілякі шахрайські фонди і «неприбуткові підприємства»?

Як кажуть англійці, безплатний сир буває лише в мишоловці. І стосовно Полісся ніхто цього принципу не скасовував.

Загалом чернігівчани все зрозуміли... Було зібрано десятки тисяч підписів проти будівництва. Один із них, як було сказано вище, належав главі облдержадміністрації Мельничуку. От тільки рука губернатора, що привселюдно підписала під захоплені вигуки електорату петицію, виявилася в’ялою і немічною. Чим і скористався мер Соколов. І депутати міськради під його проводом одностайно ухвалили: «будувати»... Не будемо повторювати чутки про те, чого це коштувало зацікавленим особам. Не станемо також радіти тому, що, проаналізувавши допущені порушення (зокрема і природоохоронного законодавства), будівництво пригальмувала прокуратура. Ми інше хочемо підкреслити. Жити в Чернігові і не бачити, що «підземна Хитровка» тут непотрібна — неможливо. Не знати, що коли загадковий інвестор, вирішивши свої проблеми до закінчення будівництва, зникне, кинувши на поталу Феміді посередників, то бюджету навряд чи вистачить котлован засипати (про завершення «метрограда» мова не йтиме) — також не можна. Особливо, якщо ти причетний до міського самоврядування.

Проте план, що суперечить українським законам, інтересам краю і волі його жителів, був легітимізований рішенням депутатського корпусу.

Як це називається?

…Це називається «прокрутити через Раду (виконком)». На рівні виконавчих органів «питання» вирішуються просто. Втім, і з депутатами особливих ускладнень не виникає. Тих, хто не має або не придбав особистої зацікавленості в абсурдному рішенні, зазвичай дезінформують. Використовують усі види обману — від елементарного шахрайства до класичної брехні через замовчування. (Скажімо, пояснюють необхідність реконструкції міського центру тим, що в багатоповерхівок незабаром карнизи на голови перехожих обваляться, — а починають трощити справні тротуари, невміло мостити вулиці декоративною цеглиною). Не хочемо образити чернігівські демократичні інституції, але економічні злочини їхньою волею освячуються досить часто.

Часом несправедливість, закладена в таких рішеннях, дрімає десятиліттями. Та рано чи пізно неодмінно призводить до низки чиїхось нещасть. От приклад. За допомогою нескладних маніпуляцій державний житловий будинок на вулиці Червоногвардійській, 5 перетворили на відомчий гуртожиток (навіть не весь будинок, а лише один під’їзд). Потім відомство — торговий центр «Дружба» — розорилося, і вже всю будівлю було передано у рахунок сплати боргу підприємству «Інвальплюс». (Реквізити нового власника звучать шляхетно: «Підприємство Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України...») Відбувалося все з відвертими порушеннями закону (у документах повно елементарних пересмикувань). Життя мешканців багатоповерхівки перетворилося на кошмар. Інваліди (або їхні «шістки») виявилися тренованими хлопцями, колишніми ментами. Вони встановили в будинку особливий паспортний режим. Ми маємо у своєму розпорядженні показання жительки спірної нерухомості Людмили Степанець про факти застосування до людей фізичної сили. Витягували з квартир, змушували підписувати папери... Мета — перепродаж житлоплощі.

Вона вже почалася. Розслідується ситуація нині на рівні Генеральної прокуратури і парламентського комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. А першопричиною подій стало, м’яко кажучи, помилкове рішення Чернігівського облвиконкому, прийняте... 14 років тому!

Загалом-то невеликий і давній прорахунок, що дрімав у паперах, як вірус в організмі, перетворився сьогодні на кримінальну драму. Хоча від початку мова про дрібницю йшла, про статус житлового під’їзду. Можна лише уявити собі, яким боком вилізе центру розореної й вимираючої області (судячи з демографічної ситуації, Чернігівщина як адміністративна одиниця своє відживає) будівництво підземного «передмістя».

Все ж дуже просто могли б запуститися з цим «потьомкінським підземеллям». Особливо якщо справді потрібно воно як «пральня» для брудних купюр. «Зелені чоловічки» уміють брехати, вичікувати і домагатися свого краще за будь-кого.

Вирубувати чи саджати?

Взяти хоча б історію із садом школи-ліцею №16. Відбулася вона в нас на очах: ми живемо поряд.

… Рішення, прийняте потихеньку кілька років тому, терпляче чекало свого часу. Колишнє керівництво — обласне і міське — могло дозволити собі практично все. Від чаювань у вузькому бандитському колі до міліцейського штурму неугодної установи під приводом пошуку бомби... Та навіть ці герої колишніх часів не ризикнули завалити один з останніх шкільних садів. Залишити учням елітного комп’ютерного ліцею для відпочинку проїжджу частину — посадивши по сусідству чи то шість, чи то вісім «новоукраїнських» особняків. Занадто вже неприязно відреагував Чернігів на схоже будівництво в зоні знищеного піонертабору. Занадто вже сумна шкільна статистика останніх років.

Торік перші класи шкіл прийняли 3500 дітей.

Цього року — 2900.

Якщо так піде і надалі, за п’ять років набору не буде зовсім.

…Сад змело, як вибуховою хвилею. До майданчика навіть під’їзні шляхи передбачені не були. Багатотонні вантажівки пішли алеями студентського містечка Чернігівського державного технологічного університету. Отут уже університетське керівництво схопилося за голови. Мало того, що ліцей територіально прилягає до університету (а тому знищуваний сад був природним доповненням до університетського комплексу і можливим резервом його розвитку). Важка техніка — як сказав нам проректор, машини військового типу — створювала небезпеку і для людей, і для комунікацій.

«Звертаємо Вашу увагу, що рух на вищезгаданій ділянці загрожує життю і здоров’ю студентів і працівників університету, оскільки ширина дороги до 4 м, а тротуари не передбачені. Крім того надмірне навантаження на дорожнє полотно спричиняє до руйнації інженерних мереж, що в декількох місцях перетинають дорогу», — писав у зверненні на ім’я мера Соколова ректор Олександр Денисов (вихідний номер документа 402/04 — 1020).

Наважимося засумніватися в тому, що людей, які роздають шкільні сади під елітні особняки та допускають існування неогородженого будівельного майданчика поруч із навчальними закладами, може стурбувати чиєсь здоров’я, крім власного.

… Не можна не зауважити, що справи зі здоров’ям дітей на Чернігівщині дуже погані. «Раніше я ніколи не ховала своїх учнів. А тепер це трапляється два-три рази на рік», — сказала нам директор середньої школи № 1 (англійської, найпрестижнішої в місті) Людмила Геращенко.

Нова адміністративна еліта — це вам не партійна номенклатура. Їй удавати, що вона любить дітей, витрачати на це сили і кошти — не резон. Встигнути б своє зняти — і нехай... А для того, щоб перепон на цьому шляху не виникало, слід боротися за кожну потрібну людину на потрібному місці, за кожну притерту деталь налагодженого механізму...

Після звернення губернатора з проханням (!) про відставку міського архітектора Тетяни Мазур відбулася так звана містобудівна рада.

Ми — і не лише ми — писали (див. статтю «Містобудівна вакханалія»), що жодної ради в Чернігові немає. Та й пані Мазур ради не потрібні. Професійні архітектори або ігнорують ці тусовки, або на них не запрошуються. Збирається певне коло осіб.

Нам не відомий точний список присутніх цього разу. Проте відомо, що «протестантів» не було. Що говорилося про них і про їхню петицію багато поганого, а про Мазур — багато хорошого. Що слово мав градоначальник Олександр Соколов і дуже пані Мазур своїм красномовством підтримав. Так що губернатору Валентину Мельничуку гріх ображатися. Принаймні частину його прохання Соколов виконав: прохання розглянув.

Чи означає все це, що залізні метробудівські кроти таки почнуть підкоп під центр стародавнього (можливо, навіть найдавнішого, історики тут ще не сказали останнього слова) українського міста? Стольного граду Чернігово-Сіверського князівства, де людині, що не розуміється в археології, зайвий раз і лопатою копнути боязно?

Усе можливо. Та про всяк випадок у міської влади є ще один непоганий варіант. Реконструкція чернігівського Валу. Вал, як і знаменитий п’ятигорський Провал, що на його ремонт стріляв дрібні гроші в легковірних великий комбінатор О.Бендер, реконструювати можна нескінченно. Кілька років тому гармати на цій оборонній споруді з місця на місце вже перетягали. (Потім довелося знизити ціну на видові листівки, що вже не відповідали дійсності.) Тут можна мільйони «освоїти». Адже досконалості немає межі. Аби команда вірна була. Плани реконструкції Валу вже озвучені міською владою по телебаченню. Так що, хоч би які благання з резиденції губернатора долітали, головний архітектор і героїня численних газетних статей Т.Мазур — при роботі. А хоч би навіть і прибрали її (як фігуру в усіх сенсах засвічену і компрометуючу) — нічого це не змінить.

Грандіозна авантюра з «перебудови» Чернігова в потьомкінське село була розпочата за часів колишнього губернатора Бутка. Соколов, перш ніж стати мером, ходив у нього в заступниках. Ах, як злагоджено змітали тоді всі перешкоди обласна і міська владні гілки! Все було — від блискавичних десантів іногородніх будівельників, що за день перетворювали центральний сквер на лісосіку, до анонімних дзвінків неслухняним археологам («дивися, аби цеглинка на голову не впала»).

Бутко в телевиступах порівнював реконструкцію міста з хворобою. І хвалив мерію за те, що вона також цією слабкістю заразилася.

Від хвороб або видужують, або помирають. Якщо ж економічний імунітет регіону підірвано, до непередбачених наслідків може і мала болячка призвести. Біда Чернігова в тому, що місто хворе серйозно. І лікувати його — нікому.

… А може, і добре, що головний архітектор Т.Мазур нікуди не поділася. Не пішла з роботи і не змінила місце проживання. Адже рано чи пізно доведеться розбиратися в причинах і наслідках того, що зробили з нашим краєм. І тут свідчення посадової особи, настільки тісно знайомої із суттю подій можуть виявитися просто неоціненними.