Останнє чергування. Спливаюча натура

Поділитися
Останнє чергування. Спливаюча натура
Це було давно, коли на вулицях міста ще можна було зустріти дружинників з червоними пов'язками "ДНД". Чергування в ДНД мало одну особливість. Воно сприймалося як втручання обставин нездоланної сили, що й визначало нашу поведінку, коли доводилося самим бути дружинниками. На час чергування ми ставали вільними від умовностей і зобов'язань буденного життя.

"Теперь вы знаете все… Но что пользы, если на носу у вас по-прежнему очки, а в душе осень?.."

Ісаак Бабель. "Как это делалось в Одессе"

Це було давно, коли на вулицях міста ще можна було зустріти дружинників з червоними пов'язками "ДНД".

Чергування в ДНД мало одну особливість. Воно сприймалося як втручання обставин нездоланної сили, що й визначало нашу поведінку, коли доводилося самим бути дружинниками. На час чергування ми ставали вільними від умовностей і зобов'язань буденного життя.

Так ще бувало на військових зборах, коли розумієш, що від тебе більше нічого не залежить. Твоя соціальна роль і отриманий соціальний статус більше не мали жодного стосунку до того, що відбувається. І хоч би що ти в цей час робив, це не справить враження ані на сусідів у будинку, ані на товаришів по службі.

У таких ситуаціях людина, усвідомлюючи тимчасовість життям нав'язаного сюжету, цілком звільнялася від відповідальності за своє майбутнє. Це дивним чином розкріпачувало всіх учасників подій і мізансцен. Але в заданому потоці фіксованих подій часом виникали яскраві імпровізації.

Коли ми вийшли з опорного пункту ДНД на маршрут, Яша повідомив, що вносить поправки в знайомий усім сюжет чергування. Деталей він не розповів, але, загалом, пояснив, що ми йдемо пити "Криваву Мері". Остання обставина одразу надала особливого статусу звичним "по сто грам".

Яша повів нас у дворик за скляним гастрономом, до пункту прийому склотари. У магазині він купив горілку, дві банки томатного соку, ковбаси, плавлених сирків, копчену скумбрію, кабачкову ікру, хліб та інший дріб'язок - буденну закуску.

Поки ми на ящиках нарізали бутерброди, Яша готував і розливав коктейль. Коли організаційну частину було завершено, він розкрив інтригу, повідомивши, що одержав паспорти. На підтвердження цієї звістки, Яша дістав з кишені дві "корочки". Це повідомлення не здивувало - його бажання решту життя провести в Ізраїлі було нам відоме. Але всіх вразив вигляд паспортів: вони були матеріальним втіленням того, про що ми всі тільки чули. Ніхто з нас дотепер нічого подібного не бачив. Яша простягнув паспорти своєму другові Колі й окремо зазначив, що там уписані й діти. Коли перший шок минув, ми стали вітати Яшу. Кожен, хто піднімав склянку з коктейлем, бажав Яші всього найкращого, перелічуючи обставини, які, на його думку, становлять зміст успіху й щастя.

Паспорти ходили по колу слідом за склянкою. Яша розповідав, що їхатимуть вони поїздом до Бухареста, а звідти - літаком до Відня. Ми неуважно слухали, бо ж уся увага була зосереджена на паспортах, у які були вписані діти.

Коктейль справляв свою дію, розмова почала обростати різними деталями, прикладами з життя знайомих, які вже виїхали. Ажіотаж і екзотика перших хвилин минули, ми почали звичайну в подібних випадках розмову, але центром її вже був Яша.

Коли сплило кілька годин, Коля сказав, що треба пройтися по маршруту, щоб "нас бачили". Хлопці пішли, надівши пов'язки "ДНД", а мене, як наймолодшого, залишили стерегти місце. Я швидко прибрав фольгу, кришки, шматки риби і знову взяв паспорти, з уписаними в них дітьми, які Яша залишив на ящику біля копченої риби. Тримати такі паспорти в руках було дивиною. Виникали якісь дивні почуття, так, ніби в літній театр нашого парку з концертом приїхав Джиммі Хендрікс.

На маршруті хлопці затрималися недовго. Яша приніс пляшку горілки, а сік у банці ще залишався.

Ми відновили "проводи" Яші, а коли смеркло, вирішили урочисто продовжити їх вже в центрі, тому що наше чергування проходило буденно, в промзоні міста, за Прутом. Але спочатку треба було зайти відзвітувати в опорний пункт.

У приміщенні ми сіли біля виходу. На іншому кінці кімнати за столом стояв лейтенант і підбивав підсумки чергування. Наш стан його не збентежив, він не випадав з екзотики варіантів поведінки дружинників наприкінцічергування, які йому траплялося спостерігати.

Коли лейтенант зробив паузу, щоб подякувати всім за роботу, зі стільця встав Яша і голосно, в абсолютній тиші кімнати, сказав: "Колю, я вже нікуди не їду". Коля, який встиг задрімати, прокинувся: "Що трапилося, Яшо?" І, перш ніж у діалог втрутився лейтенант, Яша не відповів, а поширив попередню фразу: "Колю, я вже нікому не потрібен - ні тут, ні там". Яша сказав це без жодних емоцій. Але драматизм його слів відчув навіть лейтенант. Тому, без зауважень, він рішуче, але доброзичливо, запропонував нам подальше з'ясування долі Яші провести на вулиці, хоч і не розумів, що ж трапилося. Натомість все добре розуміли ми: Яша загубив паспорти, в які були вписані діти.

На вулиці ми нічого не з'ясовували, всі мчали до пункту прийому склотари за скляним гастрономом. Там, у темряві захаращеного двору, біля ящиків ми знайшли кульок із залишками закуски, яка мала нам ще пригодитись у центрі міста. Яша взяв у руки кульок так, як беруть протитанкову міну, закладену в незнешкоджуване положення. Якимось незбагненним способом він засунув у мішок одразу обидві руки, і вже за мить тримав у них два паспорти, в які були вписані й діти.

Яша, сяючи в темряві двору, повернувся до нас, а ми, щасливі й ошелешені, нарешті зрозуміли, усвідомили з усією неминучістю, що він їде, і їде назавжди. Тільки тоді стали обіймати його по-справжньому. Яша акуратно поклав паспорти в кишеню, поплескав по піджаку рукою і віддав Колі мішок із залишками закуски.

З цим мішком ми приїхали в центр міста, до будинку, де жив Яша. Ресторан "Дністер" був уже зачинений, але в харчоблоці ще світилось. Яша пішов "на світло". Його, як сусіда, там добре знали.

Повернувся Яша з горілкою і зразами з капустою. Мабуть, кухарі й офіціанти теж дізналися новину про паспорти, в які вписані й діти.

Продовжувати свято ми пішли в прохідні двори за "Дитячим світом". Тепер усі були щасливі, бо кожен повернувся в простір, де все було на своїх місцях. Світ знову став зрозумілим і передбачуваним. Щасливим був навіть Яша, життя якого відтепер ставало непередбачуваним. Але зараз він про це не думав: у кишені в нього знову були два заповітні паспорти з уписаними в них дітьми. І нехай ці паспорти пахнуть копченою рибою, головне, що вони є і в них уписані діти.

Тепер кожен тост закінчувався довгими обіймами. Усе що могли, ми Яші побажали. Нас надихало те, що паспорти знайшлися, це сповнювало кожного особливою гордістю. Ми почали співати. У вікнах згасали вогні… Коли репертуар дійшов до "Розпрягайте, хлопці, коней", усі почали розходитися в різні боки. Ми йшли сплячим містом по своїх домівках. Але, як показало життя, ми розходилися по своїх долях.

Далай-лама говорить, що людина може бути щасливою будь-якої миті.

І це так!

Головне - чітко розуміти, чого хоче від тебе життя, і чітко усвідомлювати, чого хочеш від нього ти. І тої миті, коли тобі вдається органічно пов'язати ці розуміння й усвідомлення, ти знаходиш щастя.

Уже давно немає тієї країни, тієї ДНД, того ресторану, а під'їзди в прохідний двір за "Дитячим світом" закриті ворітьми з кодовими замками. Діти Яші, які були вписані у паспорти, вже мають паспорти власні. Але я все життя згадую ті проводи. У такі хвилини чарівні паспорти з уписаними туди дітьми постають у мене перед очима. Тоді запах копченої скумбрії накриває мене: "Розпрягайте, хлопці, коней…"

Тепер, коли Яша приїжджає в Чернівці, ми часто згадуємо останнє чергування в ДНД. Почуття самоіронії не дає нам забути барвистість деталей того вечора. Крім того, тепер ми можемо поговорити по Скайпу, коли захочемо. Ми спілкуємося зараз чи не частіше, ніж тоді, коли жили в сусідніх кварталах. Але ці обставини ніколи не стануть приводом забути щирі й наївні слова, які ми говорили один одному, коли думали, що прощаємося назавжди, а гіркота розлуки й непоправної втрати спілкування блищала в наших хмільних сльозах.

Це останнє чергування ми пам'ятаємо і завжди, при зустрічах, відтворюємо в найдрібніших деталях. Єдине, що залишається загадкою, - звідки у нас взялися склянки - у дворику за скляним гастрономом серед ящиків пункту прийому склотари? Я підозрюю, що Яша виніс їх з приміщення опорного пункту, але мовчу про це. Має ж бути в цій історії хоч одна нерозгадана таємниця.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі