ОСТАННЯ КРАПКА В «ХОЛОДНІЙ» ВІЙНІ

6 лютого 2004 року Віталію Михайловичу Шкуренку виповнилося б 75 років. У сузір’ї раніше засекречених директорів він посідає особливе місце: вихованець «ракетного зубра» — легендарного Олександра Макарова — упродовж тридцяти років (вересень 1965 р. — вересень 1995 р.) керував Павлоградським механічним заводом, що виріс із майстерень артилерійського полігону в найбільший галузевий центр з виробництва твердопаливних двигунів і ракет. Павлоградський завод став єдиною в країні базою зі складання та формування БЗРК — Бойового залізничного ракетного комплексу, аналогів якого у світі немає. За ці роки на бойове чергування було поставлено 88 ракет морського, 60 шахтного і 46 залізничного базування, що забезпечували стратегічний паритет зі Сполученими Штатами Америки.

Під керівництвом Віталія Шкуренка освоєно нові теплозахисні покриття й ерозійно стійкі матеріали, виробництво титанового лиття і високотемпературних порошкових псевдосплавів.

За видатний особистий внесок у створення ракетно-космічної техніки Віталій Шкуренко нагороджений медалями К.Ціолковського, Ю.Кондратюка, С.Корольова, М.Янгеля, М.Келдиша, В.Глушка, В.Макєєва, дипломом першого у світі льотчика-космонавта Ю.Гагаріна.

Працю В.Шкуренка відзначено найвищими нагородами країни, Державною премією СРСР (1977 р.), Почесним знаком Президента України (1994 р.), 1999 року він удостоєний звання «Почесний громадянин міста Павлограда».

Директор заводу №586 Олександр Макаров, пояснюючи ситуацію, що склалася, напучував Віталія Шкуренка: «Не думай, що ми направляємо тебе у заслання. Звичайно, Павлоград не Дніпропетровськ, ти сам павлоградець і знаєш це краще за мене. Завод там маленький, людей менше, ніж у нашому складальному цеху. По суті, це й не завод, а майстерні при артилерійському полігоні. Та незабаром усе зміниться. Нам потрібна людина, спроможна створити новий завод і поставити його на потрібні рейки». «Олександре Максимовичу, дайте час хоча б ознайомитися із заводом», — благав Шкуренко. — «Приїдемо до Павлограда, поки я поговорю з Бадоєвим, головний інженер покаже тобі завод».

2 вересня 1965 року О.Макаров підписав наказ про призначення В.Шкуренка директором Спеціалізованого виробничого об’єкта № 8 (СВО-8) заводу № 586 і, взявши із собою свого висуванця, поїхав до Павлограда. Долаючи вибоїни, директорська «Волга» повільно ковтала кілометри розбитої дороги. Від яскравого раннього сонця Макаров прикрив очі, немов дрімав. Шкуренко, розмірковуючи про своє призначення, дійшов цікавого висновку: у його житті відбувалися якісь непередбачувані випадковості і несподівані повороти, котрі він пояснити не міг.

Народився Віталій Шкуренко 6 лютого 1929 року. Його мати працювала фельдшером, обслуговуючи кілька сусідніх сіл навколо Єлизаветівки, але народжувати приїхала до Дніпродзержинська. Добре, що місто було неподалік, на правому березі Дніпра. Батько працював у сільській раді, але 1937 року Михайлу Терентійовичу запропонували посаду голови райвиконкому, і сім’я переїхала до Павлограда.

1 січня 1941 року в сім’ї Шкуренків народився Владик — молодший брат Віталія, а через шість місяців почалася війна. Сім’я евакуювалася, главу сімейства призвали в морську піхоту, там він був тяжко поранений, після війни довго накульгував, ходив із паличкою... В евакуації захворіла мати, і всі турботи про сім’ю (мама — інвалід праці, брату — три роки) лягли на плечі 14-річного Віталія та його рідної тітки...

У 1948-му Віталій закінчив середню школу, разом із своїми нерозлучними друзями Петром Плешаковим і Анатолієм Шустенком вступив до Харківського електротехнічного інституту (1948 р.). Через два роки павлоградці перевелися до найпрестижнішого у ті часи Гірничого інституту (нині — Національний гірничий університет. — Авт.), але гірничим інженером ніхто з них так і не став. 1952 року в складі групи найкращих студентів-гірників, які мали бездоганні анкети, їх переводять на фізико-технічний факультет Дніпропетровського держуніверситету, де починалася підготовка фахівців для новонароджуваної оборонної галузі.

Цікаво, що всі спецпредмети студентам читали не професори і доктори наук (таких ще просто не було), а фахівці-практики: Анатолій Баулін, Михайло Двінін, Петро Караулов, Павло Нікітін, Микола Шнякін, серед них лише двоє були кандидатами наук — Микола Герасюта і В’ячеслав Ковтуненко.

У 1954 році всіх випускників фізтеху (перший випуск!) направили на роботу в створюване ДКБ-586, а Віталія Шкуренка «перехопив» головний інженер заводу. «Ну що ти робитимеш в КБ? — допитувався Макаров. — Стояти за кульманом? Май на увазі, не все, що малюють конструктори, йде у виробництво. Та річ навіть не в цьому. Адже я також починав із науки, але незабаром утік на живу справу. Бачу, і ти за характером не кабінетний працівник — йди у виробництво, попрацюй із людьми, а там подивимося...»

Так Макаров ще в п’ятдесятих роках заклав традицію: прийшов із вузу — попрацюй майстром. І всі, у тому числі і Шкуренко, цю школу пройшли. З молодих спеціалістів першого випуску фізтеху одного лише Геннадія Команова відразу призначили заступником начальника цеху — на те були вагомі підстави: ветеран війни, учасник бойових дій, відзначений бойовими нагородами.

12 серпня 1954 року в трудовій книжці В.Шкуренка з’явився перший запис: «Прийнятий у цех № 33 на посаду майстра». Через три місяці його призначили начальником відділення цеху, згодом — старшим майстром, начальником зміни, заступником начальника цеху, виконуючим обов’язки і начальником цеху № 33 — головного складального цеху найбільшого в країні ракетного заводу.

Пригадаймо, що першим начальником цього цеху був Герман Якович Семенов — найближчий сподвижник С.Корольова, якого направили до Дніпропетровська як ветерана ракетобудування, одного з найдосвідченіших фахівців.

Віталій Шкуренко всього домігся сам! Ми не випадково навели тут усі сходинки його ракетного зростання. Понад десять років Шкуренко засвоював усі премудрості ракетобудування, навчався сам і навчав інших. Техніка, яку складали в цеху, постійно обновлялася: на зміну королівським Р-1, Р-2, Р-5М прийшли янгелівські ракети, характеристики яких значно перевершували попередниць, а це означало, що «вироби» ставали дедалі складнішими і «розумнішими», постійно потребували сучасних технологічних рішень і нової організації робіт.

У перші роки складальники працювали по 12—16 годин, бувало, по кілька діб не виходили з цеху, і такий ритм для багатьох південмашівців був нормою життя. Коли траплялося, що десь допустили брак — усе з’ясовувалося на складанні або на випробувальній станції. За іронією долі працівники цеху головного складання часто виявлялися крайніми. Виробничники не любили складальників за те, що ті до всього «докопувалися», а вище керівництво — звичайно «за погані новини»...

Становище гірше не вигадати: життя між молотом і ковадлом. Якщо до цього додати вихідні, що, як правило, завжди виявлялися «чорними», і нерідкі нічні виклики до цеху, неважко собі уявити сімейне життя нашого героя, роздратування його молодої дружини. Все це якоюсь мірою компенсувалося молодістю, неймовірним оптимізмом і гордістю, що саме тобі довірили справу державної ваги.

У складальному цеху часто бували Дмитро Устинов, Леонід Брежнєв, Митрофан Недєлін, Костянтин Руднєв, Сергій Афанасьєв, Сергій Корольов, Михайло Янгель, Василь Будник, Валентин Глушко, Микола Пилюгін. Двічі в цеху побував Микита Хрущов, часто приїжджав Володимир Щербицький. Не було дня, щоб на складання не приходили директори заводу — Леонід Смирнов та його наступник Олександр Макаров.

Зрештою ракетобудівники досягли паритету з Америкою, і, здавалося, можна було б зменшити темпи, перевести подих... Однак політики «підкидали» нові кризи, «холодна війна» знову набирала обертів, і ракетобудівникам знову доводилося «орати» дні і ночі... Причому «гарували» не лише радянські, а й американські ракетобудівники: нікому не хотілося поступатися, а тим більше — відставати.

Коли в шахтах потекли міжконтинентальні ракети «Титан-II», американці, довго не роздумуючи, перейшли на тверде паливо. Ми такої «розкоші» собі дозволити не могли: у країні не було ні розвинутої хімічної промисловості, ні достатніх коштів для вирішення таких грандіозних завдань.

У створенні рідинних ракет нашим фахівцям удалося домогтися видатних результатів. Кілька років напруженої праці увінчалися розв’язанням проблеми ампулізації компонентів палива, що дало змогу ракетним комплексам нести бойове чергування і п’ять, і десять, і двадцять років!

Паралельно вирішувалася проблема створення твердопаливних двигунів. Базою для нового твердопаливного напряму вибрали Павлоград. Тут був великий хімічний завод, на території Павлоградського механічного заводу (ПМЗ) можна було розгорнути будівництво потужних виробничих споруд і одного з найбільших у галузі вогневого стенда, бази для проведення кидкових випробувань у наземних умовах.

Навіть короткого знайомства із заводом було достатньо, аби зрозуміти, що очікує людину, котра погодилася стати його директором. Усі труднощі, з якими зіштовхувався Шкуренко в складальному цеху, просто меркли порівняно з тим, що потрібно було зробити в Павлограді.

Свою трудову діяльність на ПМЗ Віталій Михайлович почав з того, що купив гумові чоботи, і вони постійно лежали в його службовому авто. Дощ, сніг, ожеледь, непролазна багнюка — Шкуренко незмінно об’їжджав або обходив усі будівельні об’єкти. До восьмої ранку, тобто до офіційного початку робочого дня, він уже мав повне уявлення про стан усіх об’єктів. Складалося враження, що він був одночасно і директором заводу, і виконробом цього величезного будівництва — устигав скрізь.

Мудрий Макаров наставляв: «Май на увазі, навіть якщо ти будеш трижильним, але все робитимеш сам, нічого не вийде. У тебе мають бути розумні помічники, фахівці, яким можна довірити все». Та де взяти класних фахівців, розумних інженерів, технологів, майстрів, слюсарів-складальників? Вони є на «Південмаші», на інших підприємствах галузі, але чим їх заманиш до периферійного Павлограда з Дніпропетровська, Красноярська, Златоуста, Челябінська, Пермі, Омська? Тільки одним — цікавою роботою, перспективами зростання, житлом. Житла в країні катастрофічно не вистачало, десятиліттями люди стояли в чергах на одержання квартири.

Візити директора ПМЗ до міністра, як правило, завершувалися вирішенням проблем житла. Питання стояло так: «Вам потрібні двигуни, людям — житло. Буде житло — будуть і двигуни». Міністр просто сторопів від такої зухвалості: «Ми приберемо тебе!» — «Я не тримаюся за крісло, — відрізав Шкуренко. — Та люди — скрізь люди, і в Москві, і в Павлограді. Всі хочуть мати свій куток, жити по-людськи».

Велику допомогу павлоградцям подав «Південмаш». Директор заводу вирішив узяти з цеху № 33 тридцять найкращих складальників, а всього з «Південмашу» на ПМЗ було переведено 200 фахівців! Усі вони одержали житло, але заводський готель і гуртожитки були постійно переповнені відрядними і молодими фахівцями. Попит значно випереджав можливості.

У лютому 1966 року в структурі КБ «Південне» з’явилося КБ з проектно-конструкторських розробок твердопаливних двигунів. Начальником і головним конструктором КБ-5 призначили Володимира Кукушкіна. Так починався знаменитий тандем Шкуренко — Кукушкін, що тривав майже 30 років. Це було продовженням традицій у відносинах КБ і заводу, закладених головним конструктором Михайлом Янгелем і директором «Південмашу» Олександром Макаровим. Спільна діяльність В.Шкуренка і В.Кукушкіна переросла в особисту дружбу і привела до створення найкращих у світі твердопаливних двигунів.

Виготовлений на ПМЗ перший твердопаливний двигун 15Д15 був призначений для першого ступеня міжконтинентальної ракети 8К99, розміщеної в транспортно-пусковому контейнері, у складі рухомого ракетного комплексу РТ-20П (головний конструктор М.Янгель).

Самохідна пускова установка являла собою важкий танк на гусеничному ходу, створений під керівництвом уродженця Павлограда Жозефа Котіна — конструктора всесвітньо відомих важких танків ІС і КВ, самохідних артилерійських установок, арктичного всюдихода «Пінгвін», тракторів КТ-12 і К-700 «Кіровець». Жозеф Котін створював рухомі установки для перших ракет С.Корольова, потім доля звела його з М.Янгелем. Разом вони створили перший у світі рухомий ракетний комплекс із міжконтинентальною ракетою 8К99. На цьому комплексі було відпрацьовано три новаторські рішення: рухомий старт міжконтинентальної ракети, транспортно-пусковий контейнер і мінометний старт. Американці, відзначаючи потужність і витонченість цієї установки, охрестили її «залізною дівою». Рухомий ракетний комплекс РТ-20П неодноразово демонстрували на військових парадах у Москві.

Важко, дуже важко народжувалося нове. Іноді справа доходила до особистих трагедій. Не витримавши напруги, з Павлограда втекла дружина директора: «Не хочу жити в цій дірі!» Неприємна новина вразила Макарова: «Є прислів’я: куди голка, туди і нитка. Де чоловік, там і дружина. Віталію! Май на увазі, зберешся знову женитися — покажи мені свою нову обраницю».

Жив генеральний директор ракетного гіганта в старому заводському будинку, а коли побудували будинок підвищеної комфортності, категорично відмовився до нього переїжджати: «Мені й тут добре». Дружина Макарова Алла Дмитрівна упадала коло свого чоловіка, піклувалася й оберігала його, як дитину. «Розумієш, Нелочко, — повчала Алла Дмитрівна дружину Шкуренка, — у наших чоловіків пекельна робота, а нервові перевантаження в тисячу разів страшніші за фізичні. Коли ми ще вдома їх будемо накручувати, що з цього вийде? Іноді щось не клеїлося на заводі, чоловік прийде додому, лається, кричить, а я йому ласкаво: «Сашко, ти уже вдома. Лягай, відпочинь годинку. Заспокойся, все буде добре!»

Усі знали: мир і злагода панували в сім’ї Макарова, мир і злагода запанували й у сім’ї Шкуренків. Разом із Нелею Григорівною вони виростили сина Гришу, він здобув три вищі освіти (!) і вдячний батькам за виховання в спартанському дусі; із гордістю носить ім’я діда і син Григорія Віталій.

За відносно короткий термін механічний завод змінився до невпізнанності: з’явилися нові виробничі і складальні корпуси, стенди для проведення вогневих випробувань, створено першу в країні базу для відпрацювання мінометного старту ракет наземного базування.

Шкуренка любили і боялися: він був суворим, але справедливим. Слово директора цінувалося вище за золото: коли обіцяв, то робив. Його могутня постать і величезна шевелюра чимось нагадували козацького отамана, і в лексиконі заводчан постійно проскакувало: «Батько Шкуро». Це була не данина моді, не підлабузництво: люди відчували турботу директора і віддячували йому тим же. Коли заводське селище розрослося, стало зрозуміло, що без лікарні не обійтися. Правдами і неправдами лікарню побудували. Міністр охорони здоров’я 1 листопада 1971 року нагородив В.Шкуренка значком «Отличник здравоохранения СССР», а міністр ракетобудування оголосив В.Шкуренку догану. Таких доган у директора ПМЗ було багато, а за будівництво басейну хотіли ще віддати під суд. Приїхала комісія — розібралися: не палаци, не дачі собі будував, піклувався про здоров’я працівників заводу і жителів міста.

Важливим етапом у діяльності павлоградських ракетобудівників стало створення спеціальних порохових ракетних двигунів для розведення елементів бойового оснащення головних частин, що розділяються, порохових акумуляторів тиску для викидання ракети з транспортно-пускового контейнера, поділу ступенів двигунів системи відведення, орієнтації і стабілізації головних частин та інших.

Особливе місце в діяльності павлоградців посідав великогабаритний, вагою 48 тонн, маршовий двигун 3Д65 для ракети Д-19 (РСМ-52) морського базування на підводному човні (головний конструктор Віктор Макєєв). До цієї досить складної розробки було залучено десятки організацій різних міністерств і відомств.

У головного конструктора, академіка Віктора Макєєва, не було сумнівів у працездатності рідинних ракет в умовах морського старту, тим більше що на той час уже було вирішено проблеми ампулізації компонентів палива, а рідинні ракети мали суттєву енергетичну перевагу. Однак стратеги Військово-морського флоту наполягали на заміні рідинних ракет твердопаливними, як це зробили американці. Особливо опирався міністр оборони СРСР, маршал Андрій Гречко: «Моря й океани борознять американські підводні човни, оснащені твердопаливними міжконтинентальними ракетами «Поларис» і «Посейдон». І в нас мають бути такі ракети».

На розробників і виготовлювачів обрушився град наказів і постанов, відповідних роз’яснень. Двигун такого класу створювався вперше в країні, і йшов він дуже тяжко. Рішення колегії майоріли доганами і погрозами.

Можна уявити собі гнів і лють міністра загалмашу, коли через якийсь час він дізнався, що в Павлограді відкрили Палац культури машинобудівників. Викликали директора ПМЗ на колегію. Міністр бушував: «Двигун не йде! Терміни зриваються! Накази не виконуються, а Шкуренко будує палаци! Ми не можемо більше терпіти цю самодіяльність...»

Несподівано слово взяв генеральний директор «Південмашу» Олександр Макаров: «Хочу нагадати членам колегії, що я теж будував і будую палаци, стадіони, школи, дитячі комбінати й оздоровчі пансіонати — отже, я також порушував і порушую «титул». Вважаю, мене першим треба зняти з роботи, а потім уже Шкуренка — за те, що брав з мене приклад».

Німа сцена... Макаров демонстративно сів поруч із Віталієм Михайловичем, а зал вибухнув оплесками: всі оцінили і мудрість Макарова, і те, з якою мужністю і відвагою він кинувся захищати свого вихованця.

Віталій Михайлович просто боготворив свого вчителя і наслідував йому в усьому: ходив на ринок, цікавився цінами, з’ясовував вартість продуктів і робив усе можливе, аби заводчани могли прогодувати свої родини.

Майже десять років створювався двигун 3Д65. Розробникам довелося вирішувати безліч наукових і технічних проблем, причому більшість із них було розв’язано вперше в країні. Це був величезний крок уперед не лише в ракетобудуванні, а й у хімічній промисловості, створенні нових композиційних матеріалів, у порошковій металургії і зварюванні, у розробці унікальних технологій.

Задуманий як спеціалізований об’єкт «Південмашу», Павлоградський механічний завод перетворився на базове підприємство галузі з виготовлення, складання і відпрацювання двигунів і ракет на твердому паливі.

— Найбільше на заводі мене захопила організація робіт, чіткий і жорсткий порядок у всьому, довіра до молодих, — розповідає міський голова Павлограда Іван Метелиця. — Я прийшов на завод, коли плани випуску ракетних двигунів дедалі зростали, але Шкуренко переконаний, що в історії «холодної» війни колись поставлять крапку, і почав готуватися до випуску товарів народного споживання (ТНС). Причому за виробництво ТНС директор вимагав так само жорстко, як і за основну продукцію. Ми випускали кухонні машини «Мрія-2М», вони мали великий попит в Україні і за її межами, їхній річний випуск довели до 120 тисяч, а починали з п’яти тисяч.

Я був на сьомому небі, коли через рік роботи на ПМЗ одержав квартиру! Навколо заводу виросли впорядковані селища, загальна житлова площа досягла майже 300 тисяч квадратних метрів. Фактично це було місто в місті з усією інфраструктурою: магазинами, школами, дитячими комбінатами, спортивним комплексом, профілакторієм, палацом культури і єдиним у місті плавальним басейном. Величезний внесок Віталія Михайловича в розвиток міста відзначений присвоєнням йому звання «Почесний громадянин Павлограда».

Під великим секретом наша доблесна розвідка доповіла, що американці створюють ракету, здатну вцілити в муху. Терміново вживаються відповідні заходи, щоб і наша батьківщина мала ракети, якими можна поражати «мух» імовірних противників.

На превеликий жаль, нашим ракетобудівникам довелося весь час наздоганяти американців. Невідомо, скільки б так тривало, якби наші фахівці не зробили вирішальний ривок у створенні ракетно-ядерної зброї, що за всіма характеристиками аналогів у світі не має. Мова йде про створення Бойового залізничного ракетного комплексу з міжконтинентальною твердопаливною ракетою SS-24.

Цей комплекс є першим і єдиним у світі «ракетним поїздом». Триступенева твердопаливна ракета має головну частину, що поділяється, з десятьма боєголовками індивідуального наведення на цілі. За всіма технічними характеристиками ракета SS-24 відповідає рівню американської ракети «МХ», а також має високу мобільність, невразливість через невизначеність місцезнаходження.

Зовнішньо «ракетний поїзд» не відрізняється від тих, що ходять залізницями. Принциповою особливістю цього комплексу стало те, що всі «ракетні поїзди» виходили з території Павлоградського механічного заводу практично одразу на бойове чергування. Перший поїзд пішов 1986 року, останній — у 1999-му. Вони і нині несуть бойове чергування в Росії.

Коли «ракетні поїзди» здали на озброєння, генеральний конструктор Володимир Уткін представив директора Павлоградського механічного заводу та інших фахівців, які особливо відрізнилися, до звання Героїв Соціалістичної Праці, але Радянський Союз розвалився, і нагороджувати вже було нікому...

Твердопаливні ракети SS-24 мали ще і шахтні старти найвищої захищеності. Перші ракети SS-24 шахтного базування були поставлені у 1988 році на бойове чергування в районі українського міста Первомайськ.

Про подальше скажемо коротко, оскільки в усіх на слуху. Те, що створювалося з таким трудом і неймовірними зусиллями, незабаром довелося знищувати. Сьогодні багато хто ставить запитання: чи була необхідність у створенні ракетно-ядерної зброї? Прислухаємося до слів великого патріота і громадянина Андрія Дмитровича Сахарова: «Я і всі ті, хто зі мною працював, були абсолютно переконані в життєвій необхідності нашої роботи, в її винятковій важливості... Те, що ми робили, було насправді великою трагедією, що відображає трагічність усієї ситуації у світі, де для того, аби зберегти світ, необхідно робити такі страшні, жахливі речі».

Будемо реалістами: таким людям, як Віталій Шкуренко, випала не найкраща доля. В інший час він зробив би набагато більше корисних справ, але й те, що зроблено, ввійде в історію.

Твердопаливні ракетні комплекси SS-24, що вийшли з воріт Павлоградського механічного заводу, поставили останню крапку в історії «холодної» війни.

Відзначимо ще одну глобальну подію: за останні роки людство пережило десятки світових криз, але жодна з них не призвела до світової війни. Створені в Дніпропетровську і виготовлені в Павлограді ракети переконали всіх: переможців у ракетно-ядерній війні не буде.

Віталій Шкуренко виховав цілу плеяду провідних фахівців. Серед них Л.Деркач, А.Лобов, І.Метелиця, В.Субботін, В.Курочка, В.Дудко, А.Романов, О.Шкуропат, В.Парицький, А.Груздов, А.Примак і багато інших.

І особлива гордість павлоградців: нові райони міста, збудовані завдяки старанням і зусиллям В.Шкуренка. Це найкраща пам’ять про директора ПМЗ, почесного громадянина Павлограда. У місті так і кажуть: Шкуренко для Павлограда — те ж саме, що Макаров для Дніпропетровська.

Краще не скажеш: просто і ємко, головне — точно!