Остання битва генерала

Ще недавно світ у режимі прямого ефіру стежив за тим, як лікарі єрусалимської клініки «Хадасса ЕйнКерем» борються за життя прем’єр­міністра Держави Ізраїль Аріеля Шарона, що 4 січня 2006 р. зазнав тяжкого інсульту й впав у кому. Але навіть якщо Шарон, визнаний 11 квітня керівництвом країни «постійно недієздатним», виживе, останній із батьків­засновників Ізраїлю вже ніколи не повернеться в політику.

Аріель Шарон слушно вважається однією з найбільших і найсуперечливіших постатей в ізраїльській, регіональній і навіть світовій політиці. Як тільки його не називали: «терорист», «нелюд», «убивця» (кліше радянської пропаганди, палестинців і західних лібералів), «людина миру» (президент США), «цар Ізраїльський» (солдати ЦАХАЛ у жовтневій війні 1973 р.), «Бульдозер» (однопартійці). Але мужністю цієї людини, яка брала участь в усіх війнах, що їх вів Ізраїль, й пройшла шлях від єфрейтора до генерал­майора, захоплювалися навіть вороги. Під час знайомства із Шароном, єгипетський президент Анвар Садат сказав особам, які його супроводжували: «Ось генерал, котрий змусив наші війська відступити до самого Каїра».

У мить відвертості Шарон якось зізнався: «Передусім я – єврей. Тому все, що я робив і роблю для єврейської держави й народу, не може бути мені тягарем. Я люблю цю землю, мій дім, мою сім’ю, дружину. Люблю ці дерева, квіти, тварин, птахів. Моя сила від усього цього. Їм (очевидно, арабам. — В.Г.) ніколи мене не здолати».

Одинадцятий прем’єр-міністр Ізраїлю народився 27 лютого 1928 р. у палес­тинському селищі Кафр Малал з іменем Аріель Шайнерман (у 14-літньому віці під час вступу до підпільної організації самооборони «Хагана» він змінив прізвище на єврейський лад — Ша­рон). Його батько Шмуель походив з Бреста, мати Віра — з Могильова; вони зустрілися й одружилися в Тифлісі, де навчалися в університеті. Вони були переконаними сіоністами-соціалістами й через Середню Азію зуміли залишити Радянську державу та дістатися в 1922 р. «землі обітованої».

Арік зростав у світі, де постійно точилася боротьба між євреями-переселенцями й арабами, він бачив, як батько, виходячи за межі своєї ферми, завжди брав із собою пістолет. Двічі його намагалися вбити, але той дивом уцілів. З 10 років Арік брав участь у нічних вартуваннях разом із жителями поселення, вже тоді в нього була зброя. Коли 15 травня 1948 р. із проголошенням Держави Ізраїль спалахнула перша арабо-ізраїльська війна («Війна за незалежність»), Шарон, не закінчивши вчитися на агронома, пішов на фронт. У боях з йорданським Арабським легіоном був двічі тяжко поранений, але завжди повертався у стрій.

У 22 роки Шарон очолив роз­відувальний підрозділ, але невдовзі молодого ветерана на два роки відрядили до Єврейського університету в Єрусалимі вивчати історію й культуру Близького Сходу. Та вже в середині 1953 р. Шарон повернувся до служби в ЦАХАЛ («Сили оборони Із­раїлю»), де він у ранзі майора створив і очолив легендарний «загін 101», що став прообразом елітних формувань спецназу «Сайерет Маткаль» при Генштабі ізраїльської армії.

Це була ефективна, проте над­звичайно жорстока відповідь на зростаючий палестинський тероризм, породжений безвихід­ністю й безвідрадністю стано­вища сотень тисяч жителів таборів палестинських біженців та військовим безсиллям сусідніх арабських держав. На тлі безпо­радності регулярної армії в боротьбі з партизанами підрозділ Шарона, що складався лише з 45 бійців, за п’ять місяців докорінно змінив ситуацію на кордо­ні. Майор особисто очо­лював каральні рейди своїх командос на арабські території й чимало дізнався про морально-психоло­гічні особливості ворога та способи його нейтралізації. Все це справило вирішальний вплив на формування позиції самого Шарона щодо проблем арабо-ізраїльського протистояння й можливих перспектив його урегулювання.

«Загін 101» не зупинявся ні перед чим задля досягнення мети, як це переконливо засвідчив сумнозвісний рейд на йорданське село Кіббія вночі 14 жовтня 1953 р. У відповідь на вбивство єврейської поселенки та її двох дітей командос за підтримки армії увійшли в село й підірвали півсотні будинків. Більша частина з півтори тисячі жителів розбіглася, але внаслідок вибухів загинуло 69 чоловік, включно з жінками й дітьми.

Через кілька років після цього інциденту, що спричинив негативний міжнародний резонанс, Шарон згадував про нього як про «випадкову трагедію. Втім, це не зашкодило репутації майбутнього генерала: «загін 101» було включено до 202-ї десантної бригади, командиром якої й призначили Шарона. Вона відзначилася своїми сміливими рейдами напередодні й під час Синайської кампанії 1956 року, проте безрозсудливість і авантюризм наймолодшого в ЦАХАЛ полковника на кілька років загальмували його військову кар’єру (дії комбрига, який висадив своє з’єднання на перевалі Мітла без належної повітряної розвідки, через що загинуло 38 десантників, згодом стали предметом критики в ізраїльських ЗМІ).

Та вже 1962 року Шарон перейшов до перспективних тоді бро­нетанкових військ і також був призначений командиром бригади, а через два роки очолив відділ бойової підготовки Генштабу ЦАХАЛ, діставши невдовзі звання генерал-майора (найвищий в Ізраїлі ранг генерал-лейтенанта має лише начальник Генштабу армії). Водночас Шарон здобув юридичну освіту в Тель-Авів­ському університеті. А під час «Шестиденної війни» 1967 р. він успішно командував найпотужнішою танковою дивізією, що відіграла вирішальну роль у прориві єгипетських позицій на Синаї.

З 1969 р. Шарон — команду­вач Південним військовим округом. Як і більшість танкістів, він не погоджувався з позиційною обороною уздовж Суецького каналу, основою якої були укріплення «лінії Барлева», й віддавав перевагу поєднанню рухливої оборони танками з атаками
вглиб території супротивника. Під час «Війни на виснаження» 1967—1970 рр. Шарон особисто очолив кілька операцій на західному — єгипетському — березі каналу.

Невдовзі генерала було призначено командувачем парашутно-десантними військами з перспективою згодом очолити генштаб ЦАХАЛ, тобто зійти на найвищу сходинку у збройних силах країни. Чи не вперше у військовій історії парашутисти не лише стрибали з літаків, а й використовувалися, за образним визначенням командувача, як «нетрадиційні антитерористичні сили». Ізраїльтяни переодягалися арабами й нерідко з метою проникнення в палестинське підпілля в секторі Газа, видавали себе за бійців Організації визволення Палестини (ОВП). Для руйнування будинків активістів ОВП Шарон застосував броньовані бульдозери Д-9 з кулеметами на кабіні, за що й дістав ймення «Бульдозер».

Колективні покарання, висилки, брутальний економічний тиск у поєднанні з воєнними акціями призвели до майже повного викорінення палестинського Руху опору в Газі протягом 1971 року. Та Шарону так і не вдалося очолити Генштаб: у нього було чимало друзів, але ще більше ворогів. За іронією долі, розчарований 45-річний генерал вийшов у відставку саме за місяць до початку смертельно небезпечної для Ізраїлю «війни на Йом Кіппур» 6 жовтня 1973 року. Досить згадати, що коли після втрати «лінії Барлева» й частини Голанських висот ізраїльські контратаки 8—9 жовтня захлинулися з величезними втратами, прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр наказала підготувати до бойового застосування ядерну зброю, таємно виготовлену в дослідному центрі Дімона в пустелі Негев.

З початком бойових дій Шарон негайно повернувся до армії й очолив резервну 143-ю бронетанкову дивізію на Синаї. Сповідуючи наступальну тактику й не чекаючи дозволу Південного командування, він увірвався 16 жовтня в стик між 2-ю і 3-ю єгипетськими арміями на східному березі каналу, ізолювавши останню. Комдив був поранений у голову, але продовжив бій: спільно з дивізією Абрахама Адана його частини наступного дня форсували Суецький канал й вийшли на африканський берег, просуваючись водночас на Каїр і Суец.

Коли ж командувач Пів­ден­ним фронтом наказав Шарону зупинитися, щоб стабілізувати ситуацію й уникнути флангового контрудару єгиптян, розлютований генерал звернувся по дозвіл безпосередньо до міністра оборони Моше Даяна, який негайно прибув на місце бойових дій і наказав продовжити наступ. Зрештою, ізраїльські війська вийшли на 101-й км від Каїра, а оточену й зневоднену 3-ю єгипетську армію від капітуляції врятувало лише припинення вогню в ніч на 24 жовтня… Ізраїльські солдати писали на своїх танках: «Шарон – цар Ізраїльський».

Перетворившись для співгромадян на героя війни, Шарон вирішив «конвертувати» військовий успіх у політичний капітал. Хоча в молодості він, як і батьки, щиро співчував лівій Партії робітників Ізраїлю (МАПАЙ), але досить несподівано для спостерігачів улітку 1973 р. узяв активну участь у створенні правоцентристського блоку «Лікуд» («Об’єднання»). Амбітний політик-початківець вважав, що в Партії праці («Авода»), створеній у 1968 р. на базі МАПАЙ, було достатньо генералів. Шарон звик бути першим і вже розучився підпорядковуватися будь-кому.

Не минуло й чотирьох років, як сформований ним блок прийшов до влади. Не маючи достатнього досвіду для участі в політичних іграх, Шарон запропонував прем’єр-міністру Менахему Бегіну створити нову урядову структуру — міністерство з розвідки. Відставному генералу розвідка уявлялася державою в державі, з власною зовнішньою політикою, здатною впливати на внутрішній і оборонний курс, адже розвідка дає інформацію, а інформація означає владу.

Бегін, який був земляком батька Шарона, попри своє радикально-терористичне минуле (під час Другої світової він командував підпільною військовою організацією – «Іргун цвай леумі» й проводив збройні операції проти представників британської колоніальної адміністрації й арабів), відкинув цю пропозицію й призначив Шарона міністром сільського господарства. Енергійний герой війн знайшов чималі кошти для будівництва єврейських поселень на окупованих територіях. Їх він називав «фактами на землі», що унеможливлять повернення її арабам. За урядування Шарона протягом 1977—1981 рр. кількість поселень у секторі Газа й на Західному березі Йордану подвоїлася.

Після другої перемоги «Лікуду» на виборах 1981 р. Бегін, нарешті, призначив Шарона міністром оборони, хоча при цьому сказав (чи то жартома, чи всерйоз), що тільки-но екс-генерал очолить військове відомство, він оточить резиденцію глави уряду танками. Для «Бульдозера» посада міністра оборони була заповітною мрією, але не межею. Шарон неабияк цікавився розробкою нових підходів у сфері зовнішньої й оборонної політики. У листопаді 1981 р. Шарон підписав першу угоду про стратегічну співпрацю зі США, а наступного місяця виступив з програмною промовою, в якій наголосив, що оборонні інтереси Ізраїлю виходять далеко за межі зони безпосередньої конфронтації з сусідніми арабськими країнами, та включають Пакистан, Магриб і навіть більш віддалені райони Африканського континенту. Шарон не обмежувався словами, прагнучи реалізувати свої погляди через військові й зовнішньополітичні проекти.

Шанувальники Шарона стверджували, що він створений із незламного матеріалу, вороги ж бачили його нахабним, хвалькуватим, брехливим і безвідповідальним. Проте його військові здібності ніким не ставилися під сумнів. Битви, якими він керував, вивчаються у військових академіях не тільки Ізраїлю. Однак народжений, щоб наказувати, Шарон не вмів підкорятися, тому його військова кар’єра не раз висіла на волосині. У командних колах у нього склалася репутація складної у спілкуванні людини. Він примудрився посваритися з двома начальниками генштабу ЦАХАЛ — Моше Даяном (1953—
1958 рр.) і Хаїмом Ласковим (1958—1961 рр.).

В одному з інтерв’ю Шарон так сформулював свої принципи: «У мене три критерії оцінки кожного наказу, який я отримую. Перший і найголовніший — це благо держави. Другий — мій обов’язок щодо моїх солдатів. І, нарешті, третій — це мій обов’язок виконувати накази головного командування».

Близькі взаємини склалися у Шарона в 50-ті роки з першим прем’єр-міністром Ізраїлю Давидом Бен-Гуріоном. Двері «Старого» (як називали прем’єра його соратники) були завжди відкриті для молодого майора, і він часто приходив до глави уряду, щоб виплеснути душу після чергового конфлікту з генералами. Бен-Гуріон щиро любив Шарона, який втілював у його очах образ нового Ізраїлю.

Шарон був принциповим супротивником мирної угоди з арабами, члени ізраїльської делегації на переговорах із єгиптянами в 1978 р. розповідали, як щоранку він телефонував матері, й та казала: «Аріку, не вір арабам, вони обдурять тебе». І він не вірив. Шарон неймовірно пишався тим, що жодного разу не потиснув руку лідерові ОВП Ясіру Арафату.

Навесні 1982 р. міністр оборони Аріель Шарон розробив план вторгнення в знесилений громадянською війною Ліван під кодовою назвою «Оранім» («Кедри»), головною метою якого було знищення мережі баз ОВП на півдні країни й помста Сирії за напад у жовтні 1973 р. Прем’єр Бегін виступив проти відверто агресивного наміру Шарона, запропонувавши йому провести антитерористичну кампанію «Мир Галілеї».

Але всупереч позиції глави уряду, 4 червня Шарон втягнув країну в повномасштабну війну, яку ЗМІ швидко нарекли «П’ятою арабо-ізраїльською». В ніч на 15 вересня, після вбивства палестинцями проізраїльського президента Лівану Башира Жмайєля, Шарон віддав наказ зайняти Західний Бейрут і особисто прибув до міста, щоб керувати операцією. Коли ліванська столиця була взята, союзники Ізраїлю — християни-фалангісти з дозволу ізраїльського командування увійшли в палестинські табори Сабра й Шатіла ніби зачистки від терористів, а насправді задля помсти за вбитого президента.

16 вересня 1982 р. фалангісти влаштували в таборах різанину, внаслідок якої загинуло близько чотирьох тисяч палестинців. «Шарон — убивця!», «Бейрутський м’ясник» — волали світові ЗМІ. Ізраїль для розслідування трагедії був змушений створити спецкомісію, яку очолив суддя Верховного суду Іцхак Кахан. Шарона визнали «опосе­редковано відповідальним» за трагедію і заборонили займати посаду міністра оборони. 18 червня 2001 р. родичі вбитих у Сабрі порушили в Бельгії кримінальну справу за звинуваченням Шарона (він тоді четвертий місяць був прем’єр-міністром Ізраїлю) у військових злочинах. Але у червні 2002 р. Брюссельський апеляційний суд відкинув позов, оскільки під сильним тиском США закон було змінено так, що його норми могли бути застосовані лише щодо громадян Бельгії.

У 2005 р. побачила світ біографія Аріеля Шарона, написана Ніром Хефецем і Гаді Блюмом під промовистою назвою «Пастир». Вона, мабуть, якнайкраще відбиває ту метаморфозу, що відбулася з «Бульдозером» в останні роки. 4 червня 2003 р. в йорданській Акабі Шарон підписав із прем’єр-міністром Палестинської автономії Махмудом Аббасом (Абу Мазеном) угоду про принципи мирного врегулювання, більш відому як «Дорожня карта», що передбачає створення незалежної арабської Палестинської держави в кордонах, які склалися внаслідок війни 1948—1949 рр. Виявилося, бульдозер може не лише руйнувати, але й будувати — залежно від того, що на меті має людина, яка ним керує.

У те, що Шарон погодиться добровільно вивести ізраїльські війська й поселення з сектора Газа, не вірив ніхто. Ще у жовтні 1998 р. він як міністр закордонних справ в уряді Бен’яміна Нетаньяху (цікаво, що дійсну військову службу прем’єр пройшов в елітному підрозділі командос під командуванням Шарона), відмовився потиснути руку Ясиру Арафату під час укладення проміжної мирної угоди з палестинцями за принципом «Мир в обмін на землю». Араби були впевнені, що він не захоче віддати їм жодного вершка землі. Ізраїльські ж праві не вірили, що головний ідеолог поселенського руху здатний зруйнувати єврейські домівки в Газі. Адже ще на початку 90-х років міністр житлового будівництва й голова урядового комітету з імміграції та абсорбції Шарон розселив репатріантів з Росії в «містах розвитку» на окупованих територіях.

Ізраїльські праві звинуватили Шарона у зрадництві, члени уряду від партії «Лікуд» загрожували залишити Кабінет, якщо їхній лідер не відмовиться від своїх намірів. Ізраїль перебував на межі громадянської війни, але 17 серпня 2005 р. «Бульдозер» розпочав виведення військ і евакуацію 7,5 тис. поселенців з Гази. «Аріель Шарон зруйнував моє життя. Ви зруйнуєте Ізраїль!» – кричали єврейські жителі Гази, люди підпалювали себе, викидали з вікон дітей, жбурляли в солдатів камінням, проте через три тижні єврейські поселення були виведені із сектора.

Прем’єр Ізраїлю прилюдно визнав, що «його серце розривається» при вигляді примусового виселення жителів поселень. Але Шарон не похитнувся у переконанні, що залишення сектора Газа й виправлення на користь Палестинської автономії кордону на схід від Єрусалима — це «правильне рішення, яке піде на користь Ізраїлю, зробить його сильнішим». Невдовзі після завершення плану розмежування президент США Джордж Буш заявив: «Я переконаний, що Аріель Шарон — це людина миру». Імідж Ізраїлю на міжнародній арені помітно поліпшився, а операція з евакуації за своєю стратегічною сутністю скидалася на добровільну деколонізацію Британією й Францією своїх володінь у Тропічній і Південній Африці наприкінці 50-х — на початку 60-х років, коли зник політичний сенс їхнього утримання.

Однак внутрішньополітична ситуація в Ізраїлі залишалася напруженою, гостра критика з боку правої внутрішньопартійної опозиції в «Лікуді» змусила Шарона до заяви 21 листопада 2005 р. про вихід із правлячої партії, якій він віддав понад 30 років життя, й звернення до президента Моше Кацава щодо проведення дострокових парламентських виборів 28 березня 2006 р. Напередодні урядову коаліцію залишила «Авода», яка мала в ній вісім міністерських посад, позбавивши, таким чином, уряд Шарона парламентської підтримки.

Для результативної участі у виборах до кнесету екс-лідер «Лікуду» зареєстрував 24 листопада 2005 р. нову центристську партію – «Кадима» («Вперед»), залучивши до неї 14 депутатів кнесету від «Лікуду» й ветерана ізраїльського політикуму — Нобелівського лауреата миру Шимона Переса, який саме втратив посаду голови «Аводи». Метою новоствореної партії Шарон визначив вироблення мирного договору з Палестинською автономією й встановлення кордонів майбутньої незалежної арабської держави згідно з «Дорожньою картою». Шарон був глибоко переконаний, що для гарантування безпеки Ізраїлю необхідно створити Палестинську державу.

Супротивники Шарона назвали його ініціативу диктаторською, адже в демократичному Ізраїлі ще ніколи не створювалася партія однієї людини, але опитування громадської думки засвідчили: Шарон, як і раніше, популярний, а «Кадима» дістане найбільшу кількість місць у кнесеті. Та ніякі опитування не могли передбачити, що на пікові популярності в «Бульдозера» станеться тяжкий інсульт і крововилив у мозок. На переконання лікарів, якщо життя Шарона і вдасться врятувати, він уже ніколи не буде діючим політиком; перемогти в своєму останньому бою «Бульдозеру» не судилося.

Наступник Шарона — Єгуд Ольмерт, як і Махмуд Аббас у палестинців, не має харизми свого попередника. Парламентські ж вибори в Палестинській автономії 25 січня 2006 р. (після десятирічної перерви) принесли вражаючу перемогу «Ісламському рухові опору» (ХАМАС), що здобув 74 депутатські мандати зі 132. Мало того, що ХАМАС на Заході та в Ізраїлі вважається терористичною організацією, його лідер Ізмаїл Ханія, призначений на посаду прем’єр-міністра автономії, категорично відмовився виконати три умови, сформульовані світовим співтовариством для нового палестинського уряду, — офіційне визнання Держави Ізраїль, відмова від насильства й схвалення всього комплексу ізраїльсько-палестинських домовленостей, включно із «Дорожньою картою».

Як розвиватимуться події в Ізраїлі, передбачити практично неможливо. Ясно лише одне: з політичного життя країни пішов останній представник покоління батьків-засновників Ізраїлю, який назавжди залишиться в історії держави — як Франклін Делано Рузвельт у США, Шарль де Голль у Франції чи Вінстон Черчілль у Британії.