Чи був потрібен Піночет?

10 грудня 2006 р., тобто за іронією долі в Міжнародний день прав людини, у Сантьяго-де-Чилі на 92-му році життя помер Августо Піночет Угарте. Читачі «Дзеркала тижня» вже мали нагоду ознайомитися з докладною політичною біографією цієї людини з нарису Олекси Підлуцького в № 26 за 2003 р. Але автора змусило взятися за перо широко розрекламоване ЗМІ «Послання моїм співвітчизникам, що слід поширити після моєї смерті», тобто передсмертний лист екс-диктатора на п’яти сторінках машинописного тексту.

У ньому, зокрема, стверджується, що кривавий військовий переворот 11 вересня 1973 р., який привів Піночета на 16 із половиною років до влади, й наступні репресії були вимушеним злом, учиненим в ім’я добра. «З усією щирістю можу сказати, — наголошував генерал, — що гордий тими великими справами, які мені випало звершити, щоб перешкодити марксизму-ленінізму взяти владу в країні під повний контроль... Як би мені хотілося, щоб Сальвадор Альєнде не закрився в «мушлі своїх ідеалів» встановлення марксистської диктатури в нашій країні».

Відважуся припустити, що генерал свідомо кривив душею і вводив співвітчизників (та й не тільки їх) в оману, коли наполягав, що військовий переворот був «альтернативою» громадянській війні, на грані якої нібито стояла країна, а він особисто ніколи не мав «первісного наміру» порушити права людини. Спробуємо розібратися в усьому по порядку.

Як під завісу «розвиненого соціалізму» в офіційній радянській демонології образ класичного архізлодія уособлював саме Піночет (а не, скажімо, давніші генералісимуси Франко й Чан Кайші чи південнокорейський генерал Пак Чжон Хі, що були аж ніяк не меншими гонителями комуністів і, до речі, навіть більш успішними реформаторами), так і з падінням марксистських догматів на теренах СНД той-таки Піночет перетворився на доброчесну алегорію суворого, проте економічно відповідального військового правителя, що здійснив історичний подвиг, про котрий у політично нестабільній Україні (Росії, Молдові, Таджикистані та ін.) залишається тільки мріяти. Таким чином символічне значення фігури Піночета стало для багатьох представників новітнього покоління ліберальних мрійників (а ще більше зневірених обивателів) тим же, чим були фрондерські погруддя Наполеона на письмових столах мислителів доби декабризму (чи фото Сталіна на лобовому склі водіїв авто епохи «застою»).

І сьогодні знаходить усе нових послідовників міф про жорсткого генерала, що в скрутних умовах залізною рукою наведе порядок, залучить до урядування компетентних ринкових економістів і захистить їх від політичних нападок безвідповідальних демагогів та популістів, корупціонерів, які шукають незаслуженої ренти, інтелігентських лівих романтиків і просто скигліїв. Економісти ж проведуть необхідні структурні реформи, а після запуску ліберальної ринкової динаміки генерал із почестями піде у відставку, і новий середній клас відновить демократичне правління.

Але спробуймо роздивитися, що насправді ховається за цією привабливою картинкою, і для початку, як радив великий французький історик і організатор науки Фернан Бордель, киньмо погляд на географічну карту Південної Америки. Чилійська територія, що рівно в 1,25 разу більша від української, завдяки Андам має унікальну форму — з півночі на південь вона простягнулася тихоокеанським узбережжям на 6435 км, а впоперек коливається в діапазоні 15—355 км. У більш звичному для нас Старому світі така країна починалася б у пісках Західної Сахари, під якими сховані величезні поклади корисних копалин, і закінчувалася в незамерзаючих фіордах Норвегії, у річках котрої плескаються лососі, а їхніми берегами росте будівельний ліс. Посередині ж такого гіпотетичного аналога Чилі розташовані пшеничні поля, сади й виноградники Франції.

Оскільки на додаток до такого розмаїття в Чилі немає жодного виробничого району, розташованого далі, ніж на 100 км від океанського порту, така географія приречена працювати на експорт. Порівняно з іншими американськими державами, незалежна Республіка Чилі відносно рано зазнала індустріалізації, поштовху котрій надало відкриття в
40-х рр. ХІХ ст. колосальних покладів міді (навіть на сьогодні три найголовніші родовища — Чукікамата та Ель-Сальвадор на півночі країни та Ель-Теньєнте поблизу столиці містять 20% світових запасів мідної руди). До мідних копалень слід додати й багаті поклади залізної руди (з вмістом металу 61%) біля Ла-Серени та чималі запаси сірки й кам’яного вугілля на півдні країни.

Гірничорудний бум призвів до виникнення власної промисловості й банківського капіталу, що всупереч жорсткій конкуренції Британії, які віддавала перевагу вивезенню з Чилі необробленої руди, змогли створити власні збагачувальні потужності й навіть почали виходити на європейські ринки. Чилі стала першою латиноамериканською державою, що придбала власні пароплави й почала прокладати залізниці. А залучені на службу прусські офіцери забезпечили Чилі перемогу у власній міні-імперіалістичній Тихоокеанській війні 1879—1884 рр. проти Перу й Болівії, що збільшила територію країни майже на третину й принесла їй найбільші у світі поклади природної селітри в пустелі Атакама.

Отже, говорити про слабку розвиненість Чилі не доводиться в жодному разі. Уже в другій половині ХІХ ст. вона за основними економічними показниками перевищила більшість латиноамериканських держав і набула цілком модерної форми державності, побудованої за німецьким зразком, — автократичної президентської республіки. Проте Чилі так і не стала високорозвиненою капіталістичною державою, як колишні британські колонії в Північній Америці. До сьогодні Чилі залишається в зоні, котру один із творців світ-системної теорії — американський соціолог Іммануїл Валлерстайн назвав напівпериферією капіталістичної світ-економіки.

Уже протягом півтора століття країна перебуває десь посередині між рівнями Болівії і США. І хоча за правління героя даного нарису Чилі вийшла з глибокої економічної кризи і з середини 80-х рр. ХХ ст. ввійшла в період стійкого зростання, відносний розрив між Чилі і США зберігається приблизно такий же, яким він був 150, 100 і 50 років тому. Наприкінці ХХ ст. країна здійснила не стрибок, а швидше повернулася на свій традиційний рівень. Чи піде динаміка зростання й далі вгору, чи вдасться Чилі звершити те, чого досягли Іспанія і Південна Корея — питання залишаються відкритими.

Чому конкретна країна посіла те чи інше місце у світовій ієрархії влади й багатства і тим більше якимось чином може пробитися вгору, залишається вкрай важким питанням для всіх сучасних теорій. Щодо Чилі можна застосувати добре аргументовану гіпотезу американського політолога-компаративіста Моріса Зейтліна. Кризу, що привела до влади Піночета, і перманентну подвійність чилійської суспільно-економічної структури він вважає безпосереднім результатом політичної історії країни ХІХ століття.

На момент остаточного проголошення незалежності від Іспанії 12 лютого 1818 р. чилійське суспільство складалося з маси безправних селян та еліти — великих чиновників та землевласників. Республікою нова держава називалася лише тому, що в ній не було спадкового монарха, але ситуація почала швидко змінюватися із зростанням міст і особливо з виникненням гірничорудного комплексу, в якому зосереджувалися нові капітали, не освячені традицією та родинним іменем. До вискочок, як водиться, з презирством ставилися старі креольські поміщики Центральної долини. Так склалися дві головні конкуруючі фракції чилійської верхівки, які можна умовно позначити як консервативні землевласники, що в 1875 р. згуртувалися в Консервативну коаліцію, та прогресивні гірники, що тоді ж таки під гаслом «Свобода, рівність і демократія» започаткували Ліберальний альянс.

Конфлікти всередині правлячого класу регулярно створювали можливості для політизації середніх верств і народних низів, причому більшість інтелігенції, дрібних торговців, ремісників і робітничого класу, що народжувався, довіряли свої радикальні сподівання боротьбі гірничорудних лібералів. Але чимало селян, службовців і католицьких священиків були схильні зберегти відданість консервативним засадам і особисто аграрним олігархам, які протегували їхнім родинам покоління за поколінням. Тому попри ліберально-популістську спробу пришвидшеної модернізації країни за президентства Хосе Мануеля Бальмаседи (1886—1891 рр.), Чилі так і не стала південним аналогом США, де після перемоги в Громадянській війні 1861—1865 рр. президент-генерал Улісс Грант своєю політикою «реконструкції» та індустріалізації почав виводити країну з напівпериферії в самісінький центр капіталістичної світ-економіки.

Але потенціал залишався, і новий ривок у Чилі стався в розпал Великої кризи, що в липні 1931 р. повалила консервативну диктатуру генерала Карлоса Ібаньєса дель Кампо, на зміну котрій зрештою прийшла на диво стійка багатопартійність. Політична система «республіки радикалів» проіснувала до президентства Сальвадора Альєнде (1970—1973 рр.) й поновилася, практично за такого ж партійного розкладу, вже після відходу від влади Піночета. Як стверджував відомий британський історик Ерік Гобсбаум, потрясіння ХХ століття змусили всі уряди правити. Велика депресія змусила навіть консервативну частину чилійських парламентарів проголосувати за модель управління, аналогічну «Новому курсові» Франкліна Делано Рузвельта.

Експортні ринки в 30—40-і рр. минулого століття закривалися одні за одними, зовнішнє фінансування у зв’язку з перебігом і наслідками Другої світової війни вичерпувалося, а масове безробіття за наявності надто активної лівої опозиції в особі соціалістичної та комуністичної партій загрожувало справжньою революцією. Тому Чилі, подібно більшості країн Латинської Америки, перейшла до політики «імпортозамінної індустріалізації», що на одне-два десятиліття забезпечило соціальну стабільність і певне економічне зростання, хоча країна розмірів і економіко-географічної структури Чилі навряд чи підходила для автаркії та самоізоляції.

Криза моделі імпортозаміщення, що була впроваджена і в інших провідних державах регіону, — Бразилії, Аргентині, Мексиці, Венесуелі, почала наростати з кінця 50-х рр. ХХ ст., коли внаслідок післядепресійного відновлення й бурхливого зростання національної промисловості Чилі досягла меж ємності внутрішніх ринків. Традиційна аграрна еліта, що постраждала від втрати основних експортних ринків, відтепер зіткнулася з відтоком до міст традиційно залежної робочої сили, а з нею й гарантованих голосів на виборах. Руйнувалися підвалини аграрно-олігархічного консервативного порядку.

Загостренням аграрного питання та кризою старої еліти сповна скористалися нові політичні сили, передусім християнські демократи, які в 1964 р. провели в президентський палац «Ла Монеда» свого лідера — Едуарда Фрея Монтальву. Він заходився реалізовувати програму «Революція в умовах свободи», що передбачала ліквідацію латифундизму, здійснення «чилізації» міді, «соціальну мобілізацію» населення задля розвитку «комунітарного суспільства», будівництво до 100 тис. квартир на рік та інші заходи в інтересах більшості населення, але без спроб змінити суспільні засади, тим паче насильницьким шляхом.

Таким чином, у 60-і рр. в Чилі, як і повсюди в світі, політика різко змістилася вліво, кульмінацією цього тренда й стало обрання Національним конгресом 24 жовтня 1970 р. президентом країни лідера блоку «Народна єдність» Альєнде. Його ж поразка пояснюється доволі просто: як політик сенатор-соціаліст сформувався в стійку демократичну епоху і, будучи законослухняним чилійцем, не допускав і думки про застосування революційного насильства. Саме в цьому він убачав горду своєрідність чилійського шляху (взагалі чилійці звикли дещо звисока дивитися на своїх латиноамериканських побратимів як протягом тривалого періоду демократії на тлі численних регіональних диктатур, так і в романтичні роки правління «Народної єдності», що обіцяла прорив до західноєвропейської соціал-демократії, та й після досягнення експортно-зорієнтованого ринкового зростання на тлі провалів в інших державах).

Лікар за фахом, Альєнде сприймав свій президентський мандат як унікальну історичну можливість покінчити з реліктами відсталості, насамперед у сфері аграрних відносин, і повністю реформувати чилійське суспільство на засадах соціальної справедливості, тим більше що його підпирав нетерплячий рух знизу. Водночас Альєнде вперто сподівався домовитися з усіма — правими, центристами та ультралівими, Москвою і Вашингтоном. Але модель захищеної економіки, що створювалася для вирішення кризових завдань часів Великої депресії, давно вичерпала внутрішні ресурси розвитку й обросла за чотири десятиріччя безліччю дорогих політичних проектів і бюрократичних недоладностей.

Економічна криза наростала на тлі патової ситуації у внутрішній політиці, оскільки за кожним проектом державного протегування стояли інтереси тієї чи іншої політично впливової професійної та суспільної групи. У спробі продовжити фінансування всіх субсидій і програм, при цьому пропонуючи дедалі нові соціально зорієнтовані кроки, уряд Альєнде відважився на випуск інфляційних грошей і націоналізацію найбільших іноземних активів. Чилійські підприємці відповіли страйками й саботажем, а далі у справу втрутилося ЦРУ, що, як тепер напевно відомо із розсекречених документів, отримало від держсекретаря Генрі Кіссінджера директиву дестабілізувати «другу Кубу» (хоча, тверезо розмірковуючи, парламентсько-демократичні традиції Чилі радикально відрізняються від партизансько-революційних Куби, а Альєнде був зовсім іншого кшталту політик, ніж Фідель Кастор, за що й поплатився життям).

Але дії військової хунти перевищили найбільш похмурі побоювання, і в цьому сенсі Піночет «підставив» американців: чилійські військові, які ще вчора вважалися одними з найбільш сучасних і професійних у Латинській Америці, відродили чи не традиції іспанської інквізиції. Шок на міжнародному рівні був такий, що Білому дому довелося відмежуватися від чилійської хунти й порушити проти її агентів гучну справу, коли ті почали вбивати супротивників Піночета вже на вулицях Вашингтона, як це сталося 21 вересня 1976 р. з колишнім послом Чилі в США і міністром закордонних справ «Народної єдності» Орландо Летельєром.

Міфом є й те, що хунта вбивала лише лівих: зникло чимало впливових центристів і навіть правих, які мали сміливість критикувати Піночета. Батько чинного президента Чилі Вероніки Мішель Бачелет — бригадний генерал ВПС Альберто Бачелет, свого часу військовий аташе у США, за місяць до перевороту очолив Комітет з розподілу продовольства, але відразу ж після повалення уряду Альєнде був заарештований за обвинуваченням у зраді батьківщини (!), ув’язнений і підданий тортурам, від яких через півроку помер. Після цього 22-річна студентка медичного факультету Університету Чилі Мішель Бачелет разом із матір’ю була викрадена спецслужбами хунти й ув’язнена в одній із страхітливих секретних баз режиму — «Вілла Гримальді». Лише завдяки втручанню уряду Австралії, де жив старший брат Мішель, і товаришів по службі батька, вона була через рік випущена й залишила батьківщину.

Але не всім чилійцям, що опинилися в полі зору таємної військової поліції (ДІНА), пощастило зберегти життя: за даними Комісії з прав людини в Чилі, на совісті Піночета щонайменше 15 тисяч загиблих, говорять і про 30 тис. убитих і «пропалих безвісти». У 10-мільйонній країні сотні тисяч пройшли через в’язниці й концтабори, десятки тисяч потрапили до катівень, політична еміграція сягнула мільйона людей. Покалічені тіла жертв репресій бульдозерами закопували в пустелі чи баржами й літаками вивозили для скидання в океан. Розмах піночетівських репресій, від яких у тій чи іншій формі постраждав кожний шостий чилієць, цілком порівнянний із гіршими прикладами ХХ століття.

Міфом є й те, що Піночет зрештою добровільно здав владу: 6 жовтня 1988 р., у ніч після програного ним плебісциту (тоді 54,5% виборців висловилися проти продовження президентських повноважень диктатора ще на
8 років), Піночет кинувся до решти членів командування збройних сил з вимогою виводити війська на вулиці й знову «рятувати» батьківщину від антипатріотичних елементів, але чилійський генералітет на той час був уже «оброблений» американськими дипломатами. Адміністрація Р.Рейгана в умовах розрядки міжнародної напруженості ще в 1986 р. ініціювала резолюцію ООН щодо засудження репресій режиму Піночета.

Міф, зрештою, і те, що Піночет був аскетом і твердим прибічником ідеї вільного конкурентного ринку. Чилійські військові вивели себе з-під знаменитої пенсійної реформи 1981 р., що поклала сплату пенсійних внесків виключно на працівників і залишила 42% працездатного населення країни поза межами будь-яких пенсійних систем, а мідні копальні, націоналізовані за Альєнде, так і залишилися в руках держави після сплати значної компенсації колишнім власникам. Вони продовжують приносити більше третини експортної виручки, з котрої за піночетівським законом 10% мають витрачатися на потреби військових, а якщо світові ціни падають нижче від певного рівня, то чилійський центробанк зобов’язаний компенсувати військовим різницю. Це дуже скидається на державні монополії, які забезпечують військових у М’янмі, Нігері, Пакистані та деяких інших, далеко не ліберальних, країнах.

Забезпечивши собі вузькопрофесійне благоденство, генеральський корпус Чилі взяв активну участь у приватизації, придбавши вілли з басейнами. Їхні діти (включно з сином Піночета) стали великими бізнесменами. За версією чилійських правоохоронних органів, за час президентства Піночет і члени його родини привласнили понад 2 млн. дол., ще близько 28 млн. дол., законність яких викликає сумнів, лежать на секретному рахунку екс-диктатора в одному з американських банків. Так що аскетичними ідеї піночетистів та їхніх носіїв назвати аж ніяк не випадає.

Генерал Піночет, як на об’єктивну перевірку, виявляється цілком пересічним реакційним диктатором, яких у Латинській Америці було чимало. Військові, в принципі, не кращі управлінці, що переконливо засвідчує сумна практика численних країн «третього світу», але в Чилі ринкові реформи хунти збіглися в часі з періодом бурхливого зростання економік Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР) — чотирьох «азійських тигрів» (Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань), «нових індустріальних країн» (Малайзія, Таїланд, Індонезія) та ін. Чилійська мінеральна сировина, лісоматеріали, риба й сільськогосподарські продукти досить легко знаходили ринки збуту на тихоокеанському узбережжі США, Канади й щоразу більше в Японії та КНР (тоді як прихід до влади Альєнде збігся із катастрофічним падінням цін на мідь на світовому ринкові).

Це дало змогу здійснити часткову модернізацію промисловості, підвищити її технічну оснащеність, енергоозброєність і продуктивність праці на великих підприємствах в експортних галузях — мідній, залізорудній, харчовій, деревообробній, целюлозно-паперовій. Протягом першого десятиріччя після військового перевороту 1973 р. продукція великої мідної промисловості зросла на 70% за одночасного зменшення персоналу на третину, збільшилося й сільськогосподарське виробництво. Вже в 1978 р. ВВП країни вийшов на рівень кризового 1973 р., а в 1980 р. піднявся до 119,3% від нього, проте у зв’язку з початком загальносвітового економічного спаду й черговим зниженням цін на мідь у 1982 р. знову скоротився на 14,1%. Продукція обробної промисловості в 1982 р. становила лише три чверті від рівня
1973 р., а за виробництвом на душу населення вона виявилася відкинутою назад іще більше.

Притік експортної виручки разом із різким зростанням класової нерівності в період диктатури (40% громадян Чилі потрапили до категорії «украй бідних») призвів до концентрації грошових коштів у руках заново переформованих бізнесових еліт і тих же військових. Ці гроші стимулювали сплеск будівництва престижного житла й розвитку комерційних мереж елітного споживання, у столиці з’явилося чимало сучасних вілл, супермаркетів, бутиків, ресторанів, дилерів імпортних автомобілів та електроніки.

Однак було б не лише аморально, а й аналітично помилково забувати, що бодай мінімального соціального ефекту від модернізації «по-піночетівськи» більшості громадян Чилі довелося чекати майже два десятиліття. Реальна зарплата в 1974 р. становила менш як половину від рівня 1972 р., пізніше вона почала потроху зростати, але і в 1980 р. не перевищувала 2/3 від «додиктаторського» рівня. Безробіття ж із 3,8% у 1972 р. зросло до 30,5% у 1982 р. (включно з безробітними, охопленими програмами мінімальної зайнятості), щоправда, завдяки жорстким монетаристським заходам вдалося кардинально знизити інфляцію з 504% у 1974 р. до 19,7% у 1981 р.

Слідувати неоліберальним рекомендаціям Чиказької економічної школи хунта могла лише тому, що всередині країни вона не залежала від жодного суспільного класу. Гірка іронія тут полягає в тому, що політичну автономність хунти, яка дозволила особисто Піночету утвердитися над суспільством як суворому арбітру, забезпечили головним чином реформи Альєнде, що остаточно підірвали позиції традиційних фракцій правлячого класу Чилі — аграрних олігархів та експортерів мінеральної сировини. Молодше покоління традиційних еліт чітко розуміло, що повернення до старого не буде, й відтак шукало в хунти заступництва, а також куди інвестувати свої капітали. Зі свого боку, хунта не почувала за собою жодного обов’язку, крім абстрактного військового.

Але ж для реалізації ідеології вільно-ринкової економіки зовсім не потрібні були ані військовий заколот із штурмом президентського палацу й убивством законно обраного глави держави, ані, тим паче, смерть, ув’язнення і тортури та політична еміграція сотень тисяч чилійців. Стандартні за набором неоліберальні реформи хунти спрацювали не лише й навіть не стільки тому, що здійснювалися з жорстокою послідовністю. Головним було те, що вони проводилися в країні, яка віддавна володіла політичною та підприємницькою культурою, капіталами, розвиненою інфраструктурою, численними, зокрема й на особистісному рівні, зв’язками з розвиненими державами, не говорячи вже про унікальне поєднання географії та кон’юнктурного повороту до експортної орієнтації з початком нової потужної глобалізації в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Показово, що лише після того, як чилійські товари позбулися завдяки вільним виборам у грудні 1989 р. неприємної стигми асоціації з кривавою диктатурою Піночета, змогли нарешті вийти на світові ринки чилійські виробники вин.

Отже, цілком можна передбачити, що так зване чилійське економічне диво міг би здійснити й цивільний демократичний режим, якби політична криза 1972—1973 рр. (коли не проходило й дня, щоб у країні не було терактів і випадків економічного саботажу з метою створення нестабільності й підбурювання народу проти уряду «Народної єдності») не привела до влади військових. Саме демократичні суспільні відносини є оптимальною формою забезпечення успішних ринкових реформ, свідченням чого стали не лише успіхи чилійської економіки за останніх півтора десятиліття, а й повчальний досвід Коста-Ріки — «центральноамериканської Швейцарії», цілком позбавленої, на відміну від Чилі, корисних копалин, але зі стійким імунітетом до диктатур і громадянських війн.

В її майже двохсотлітній історії знайшлося місце лише одному короткочасному диктаторському правлінню Федеріко Гранадоса в 1917—1919 рр. та шестимісячній громадянській війні в 1948 р., після якої в конституційному порядку були скасовані збройні сили країни. Під керівництвом лауреата Нобелівської премії миру (за сприяння врегулюванню Центральноамериканського конфлікту) президента Оскара Аріаса Санчеса чотирьохмільйонний народ цієї невеличкої країни (51,1 тис. кв. км) добився вражаючих економічних успіхів — на рівні чилійських, але без крові і тиранії. За підсумками 2005 р., ВВП на душу населення в Коста-Ріці становив за паритетом купівельної спроможності $ 11,4 тис. (у Чилі — $ 11,9 тис.), його зростання — 5,9% (6,3%), а безробіття зупинилося на позначці 6,6% (8,1%).

Насильницький і кривавий прихід Піночета до влади в жодному випадку не слід розглядати як загальну панацею для виходу країни з економічної скрути, він був об’єктивним і тому певною мірою невідворотним наслідком ризикованого соціалістичного (вірніше, марксистського) експерименту уряду «Народної єдності» над відносно стабільною економікою. Адже експропріаторські моделі та популістські ідеї в економічній політиці руйнують фінансово-економічну систему, призводять до масового відтоку капіталів за кордон, зупинки виробництва, інфляції й торговельного дефіциту. Однак жодна політична логіка не може стати виправданням для вбивства бодай одного політичного опонента.

Завдяки неабияким артистичним здібностям і вправності адвокатів Піночет залишив грішну землю, не скуштувавши долі не те що страченого на світанку 30 грудня 2006 р. за вбивство 148-ми селян іракського екс-диктатора Саддама Хусейна, а й навіть уникнувши жереба своїх найближчих поплічників — колишнього керівника ДІНА генерала Мануеля Контрераса Сепульведи та екс-глави військової розвідки бригадного генерала Педро Еспіноси Браво, обвинувачених в організації вбивства О.Летельєра, визнаних винними й ув’язнених у 1995 році. Піночет пішов, залишивши країну розділеною.