Останній із могікан. На смерть генерала-хорунжого УПА Василя Кука

…«Дуже приємно, що ми зустрілися, Василю Степановичу», — привітав важливого бранця майор КДБ Григорій Клименко. «Довго ж вам довелося за мною ганятися», — відповів щойно захоплений у лісовому бункері Василь Кук, останній лідер ОУН і УПА в Західній Україні. Цей день, 23 травня 1954 року, ознаменував закінчення організованого збройного опору комуністичному режимові в Україні…

14 жовтня виповнюється 65 років із дня створення Української повстанської армії.

«Когорта непримиренних»

Майбутній головком УПА народився 11 січня 1913 року в селі Красне Золочівського повіту на Тернопільщині. Батько працював на залізниці, мати виховувала вісьмох дітей.

У 1928 році вступив у «Юнацтво» (молодіжний резерв націоналістів), де йому довірили керівництво «юнаками» Золо­чівсь­кої гімназії і всього повіту. Василь Кук так охарактеризував свої мотиви переходу в лави борців за незалежну Україну: «Якщо ви людина, якщо вас кривдять і принижують як українця, зневажають вашу мову, хочуть тримати в ярмі і господарювати на вашій землі — ви не можете не відчути бажання боротися за свій народ, за свою державу. Та й хіба можна відсиджуватися, коли відстріляли майже всю нашу інтелігенцію, створили штучний голод, масово вивозили українців і знищували як націю?»

Ставши членом ОУН, виконував ризиковані завдання: перевозив зброю і вибухівку, доправляв нелегальну літературу. У вересні 1933-го отримав 2,5 року ув’язнення. Коли В.Кук уже перебував у внутрішній в’язниці КДБ в Києві і не доторкався до їжі, стурбовані опери запитували, чому той «погано їсть». Але в’язень заспокоював їх: «Якби я хотів померти, то давно б зробив це — у мене свої способи ще від польських в’язниць».

Під псевдонімом «агроном-ін­женер Лука Лемішка» підготував брошуру під безневинною наз­вою «Пашні буряки» — «катехізис конспіратора». Навіть перебуваючи у внутрішній в’язниці КДБ, не забував конспіративних хитрощів: на прогулянках певну кількість разів ляскав шапкою то по одній, то по іншій нозі (показуючи 64-й номер своєї камери), залишав умовні позначки в туалеті, у книжках підкреслював слова і просив передати дружині.

Лідер підпілля Південно-Східних земель

Про погляди В.Кука говорив на допитах і член Проводу ОУН (Б), син наймита Василь Галаса («Орлан»). На одній із останніх зустрічей Леміш сказав соратникові: «Ми стоїмо біля своєї могили, йти на Захід мені сенсу немає. Краще чесно загинути тут, але не бачити скандалів цих панів (малися на увазі гострі розбіжності в націоналістичних організаціях за кордоном. — Д.В.). Краще йдіть ви, друже Орлан, ви самі з «черні» і захищатимете «чернь». А мене на Заході вважають марксистом, ми ж засуджуємо капіталізм. Але спробуйте запропонувати їм прочитати «Капітал» Маркса — відразу ж обізвуть більшовицьким агентом». В.Кук знав ціну «переваг соціалізму» — у 1945—1950 рр. він керував діяльністю ОУН у Східній Україні, написавши в 1950 р. дослідження (машинопис) «Колгоспне рабство», опубліковане в Києві лише у 2007 році.

Після загибелі Р.Шухевича 5 березня 1950 року Леміш узяв у свої руки командування УПА і став головою генерального секретаріату УГВР. Розуміючи, що дальший відкритий опір поглиблює розрив із населенням, призводить до безглуздих жертв і не в змозі зупинити совєтизацію, В.Кук із початку 1950-х неодноразово наказував мінімізувати бойові й терористичні акції, перейти у глибоке підпілля або легалізувати його учасників, зберігаючи сили на віддалену перспективу. У 1952-му він наклав заборону на збір підпільниками даних для іноземних розвідок. Тривогу викликали конфлікти між прихильниками демократизації ОУН і бойовиками Степана Бандери, у яких Леміш став на бік перших.

В’язень «300»

Василь Кук сповна відчув на собі труднощі нелегального становища і кочового життя. У поліклініці КДБ йому діагностували міокардіодистрофію, гіпопластичний гастрит, астенію нер­вової системи і виразку дванадцятипалої кишки.

Ще в 1945-му для розшуку В.Кука завели оперативну справу «Барсук». Тільки талант конспіратора дозволяв розпізнавати спроби вивести його з підпілля з допомогою перевербованих соратників. Він ледве вцілів, отримавши через агентуру тюбик із поштою, начинений отруйним газом. Безпосередньо розшук і затримку В.Кука (операція «Паст­ка») поклали на 1-й відділ секретно-політичного управління КДБ УРСР на чолі з молодим офіцером Петром Свердловим.

У Іванцівському лісі Львівської області для зустрічі Леміша підготували один зі знайомих йому бункерів, поселивши трьох агентів-бойовиків, яким раніше В.Кук довіряв. 23 травня 1954 року, не запідозривши лиха, він прибув туди з дружиною. Агенти роззброїли і зв’язали «гостей», що заснули після тривалого переходу. Опер­група, яка прибула потому, обшукала затриманих, відібравши отруту.

На слідстві Василь Степанович (в’язень «300») дав широкі свідчення про минуле націоналістичного руху і його сучасний стан, структуру ОУН (Б), основні етапи своєї участі в боротьбі за незалежність України, характеристики лідерам руху опору і закордонних центрів ОУН, стосунки між ними самими і спецслужбами Великої Британії та США. «На слідстві поводиться спокійно, — задоволено відзначали оперпрацівники, — свідчення дає без особливих заперечень». Проте Леміш повів свою гру з «совітами»... яка розтягнулася на роки.

Річ у тому, що в «органів» були свої «Міркування щодо використання заарештованого Кука Василя в інтересах Радянської держави», схвалені головою КДБ СРСР Іваном Сєровим. Передбачалося використовувати В.Ку­ка «з метою морально-політичного розгрому націоналістичних центрів за кордоном і розкладання оунівських елементів усередині країни». 20 червня 1954 року В.Кук, після розмов із начальником відділу оперативних ігор, підготував «міркування» про нейтралізацію підпілля.

Леміш запропонував домогтися об’єднання націоналістів у єдиний політичний центр за кордоном, а на чолі його поставити В.Галасу. Більше того, пропонував послати його самого в Німеч­чину для проведення «об’єднання». Певна річ, на це завбачливо не пішли, зрозумівши, що Леміш під виглядом співпраці саме й намагається зруйнувати «генеральну лінію» — на поглиблення розколу закордонних націоналістів.

Восени 1957-го голова КДБ УРСР В.Нікітченко пропонував «300-му» написати «пропагандистську бомбу» під політичну еміграцію. Кук вимагав амністії, висловлював побоювання, що його розстріляють відразу ж після публікації цієї праці. Книжка так і не з’явилася. Слід зазначити, що саме зважена позиція органів держбезпеки врятувала Василя Степановича від розстрілу, до чого схилявся перший секретар ЦК КПУ Олексій Кири­ченко. У ЦК знали, що В.Кук переконаний у русифікації України і відступі від «ленінської національної політики».

Указом Президії Верховної Ради СРСР № 139/82 від 14 липня 1960 року Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності: «Беручи до уваги бажання колишнього керівника «Організації українських націоналістів» Кука спокутувати свою вину перед Радянською дер­жавою патріотичною діяльністю на користь Батьківщини, задовольнити клопотання Комітету держбезпеки України про поширення» на нього і на дружину амністії 1955 року.

19 вересня 1960 року Василь Степанович зачитав звернення по радіо до українців в еміграції, опубліковане і в газеті «Вісті з України» для поширення в діаспорі (тоді ж близько 200 колишніх членів ОУН виступили у ЗМІ з «покаянними» заявами).

Громадянин СРСР — громадянин України

Оперпрацівники, які зверталися до Леміша по «консультації», констатували — опинившись на свободі, різко змінив лінію поведінки, поводиться замкнено, хоча з колегами по роботі спілкується дуже дружелюбно.

Позитивну роль у долі «розконвойованої» сім’ї В.Кука відіграли саме чекісти: допомогли синові здобути рідкісну тоді освіту кібернетика, вступити в аспірантуру (радянська бюрократія сама навряд чи дала б дорогу нащадкові «бандватажка»). Начальник п’ятого управління Леонід Каллаш доводив ЦК КПУ, що недоцільно перешкоджати В.Куку в науковій праці, не погоджувався з рішенням про недопущення до захисту дисертації далекого від політики Юрія Кука. Але ситуація змінилася з приходом у 1970-му затятого консерватора Віталія Федорчука, ішло до повторного порушення кримінальної справи.

У червні 1972 року, коли почалися арешти українських дисидентів у справі «Блок», В.Кука вигнали з Інституту історії АН УРСР. Закрили й наукову тему — «Українське національне питання і українські політичні партії на західноукраїнських землях. 1918—1941 роки», авторський розділ монографії «Марксизм-ленінізм про українське національне питання».

Незалежність України стала морально-політичною перемогою справи всього життя Василя Степановича. Незважаючи на похилий вік, він очолив науковий відділ Всеукраїнського братства ОУН і УПА, вів активну лекторську роботу, публікував спогади про соратників.

Не запобігав перед сильними світу цього — і не дозволив собі прийняти звання Героя України доти, доки держава не визначиться зі статусом воїнів УПА. Не бажав бути «балакучою головою» для передвиборних роликів та мітингів. Свої переконання відстоював твердо, але й не нахвалював «демократію і прогрес в Україні», а по суті — дикий капіталізм...

Настав цинічний час, коли «просунутій громадськості» однаково наплювати що на ветерана Великої Вітчизняної, що на комбатанта УПА, тому що ці люди твердих переконань заважають своїми повчаннями комфортно віддаватися «драйву», втілюють вистраждані самим українським народом уявлення про шляхи розвитку своєї батьківщини.

Василь Степанович помер 9 вересня 2007 року у столиці дер­жави, за незалежність якої він самовіддано боровся в безнадійних умовах. «Я хотів би побажати молоді бути справжніми патріотами України, будівниками держави, пишатися належністю до шевченківського роду», — говорив генерал-повстанець. Чи прислухаються нащадки до його заклику?