Історики перед судом історії

Збірником науково-біографічних нарисів про українських істориків читача порадував кандидат історичних наук Андрій Портнов - фахівець з інтелектуальної історії Центральної і Східної Європи, автор низки книжок, понад сотні статей у сфері історіографії та історичної пам’яті, головний редактор журналу «Україна Модерна» у 2008-2010 рр. Зазначимо, що Андрій Володимирович доклав чимало зусиль і для ознайомлення пост­радянських істориків з методологічними новинками світової історичної науки, виступивши перекладачем збірників есе зарубіжних фахівців, присвячених новаторським історіографічним методам і течіям.

На жаль, в Україні не набув розвитку жанр автобіографічного самоаналізу професійних істориків (і навряд чи тільки тому, що «ще не час»). Ще чекають читача неупереджені роботи і про колег-сучасників, і про тих істориків, яким випала доля жити й творити на зламі епох.

Книжка продемонструвала глибоке знання автором українського (вітчизняного і діаспорного), східноєвропейського історіографічного поля 1918-2000-х років, особливостей суспільно-політичного та ідейного контекс­ту праць українських істориків, а також неабиякі пізнання автора у джерелознавстві. Нариси написано з професійним тактом. Відчувається прагнення автора заглибитися в образи складних, самобутніх особистостей, про які зважився написати на основі досить широкого кола джерел та осмислення праць героїв оповіді. А.Портнову довелося проникати у світ «стилістичної та методологічної мімікрії» героїв, «кожен із яких мав кілька біографій і цілий репертуар ролей-масок».

Авторові доводилося замислюватися і над серйозними світоглядними проблемами вчених мужів - наприклад «природою академічного успіху та логікою історіографічної при(від)сутності». Досить повчальними є наведені в книжці життєві приклади боротьби за право на творчу індивідуальність, гідний вибір у ситуаціях без вибору, готовність до компромісів…

А.Портнов, вихованець історичного факультету Дніпро­пет­ровського університету, виконав свій обов’язок перед альма-матер і малою батьківщиною, присвятивши один з нарисів непростій творчій долі видатного дослідника запорозького козацт­ва, піднаг­лядного ОГПУ-НКВД Дмитра Яворницького, а також дніпропет­ровській школі істориків, яка сформувалася у міжвоєнний період і була повністю розгромлена до 1941 року (М.Бреч­­кевич, М.Злотников, П.Козар, П.Матві­євський, В.Пар­хоменко). Майже всі її учасники або стали жертвами репресій, або були розкидані жорстокою долею по всьому СРСР. Винятком став хіба що член-кореспондент АН УРСР Кость Гуслистий, котрий, щоправда, зазнав обвинувачень у «націо­налізмі» (подейкували, що вчений у 1973-му прийняв смертельну дозу снодійного, бо не мав сил стерпіти чергової кадрово-ідеологічної «зачистки» в історичній нау­ці).

Читач отримав змістовні розповіді про долі істориків - і академіків, і викладачів провінційних педінститутів. Маловідомий автор оригінальних концепцій походження Русі і її відносин зі Сте­пом Володимир Пархоменко. Та­лановитий історик, літератор і розвідник Віктор Петров (До­мон­тович), біографія якого досі інтри­гує дослідників. Втім, історичні дослідження й розвідка цілком сумісні. Згадаймо хоча б неодноразово згаданого автором Костя Штепу, спритного кон’юнк­тур­ника, який примуд­рився надавати послуги спецслужбам СРСР, Рейху і США. Трагічною є пос­тать інтелектуального «самотнього вовка» міжвоєнної еміграції В’ячеслава Заїкина, розстріляного в серпні 1941-го під Черніговом за вироком трибуналу НКВД. Він не побоявся в умовах тотальної секуляризації заявити про православний погляд на суть історичного процесу.

Повчальний для професіоналів і нарис про Омеляна Пріцака, зарубіжного члена НАН України, історика зі світовим ім’ям і парадоксальним мисленням, творця «Гарвардського дива» - Укра­їнсь­кого наукового інституту Гарвардського університету.

Нарис «Два обличчя величі історика» дає порівняльний життєпис двох львів’ян і знакових постатей вітчизняної історичної науки - академіка НАН України Ярослава Ісаєвича (1936-2010) і гуманітарія-енциклопедиста, професора Ярослава Дашкевича (1926-2010). Щоправда, описані автором взаємини двох метрів сучасної української історіографії змушують замислитися над афоризмом видатного філософа Олександра Зінов’єва: «Лютий ворог ученого - інші вчені».

Осмислити долі багатогранних особистостей А.Портнову допомогла не тільки ґрунтовна робота у вітчизняних та зарубіжних архівах, бібліотеках, а й особисте листування та спілкування з академіком Іваном Дзюбою, видатним сходознавцем та історіософом О.Пріцаком, професорами Миколою Ковальським і Романом Шпорлюком, Я.Дашке­вичем і Я.Ісаєвичем, іншими відомими вченими.

Як ударна сила періоду «гласності» та «ліквідації білих плям», авангард легітимації суверенної державності шляхом створення «нової національної історії», основна маса служителів Кліо невдовзі відчула на собі всі переваги «трансформаційного періоду». Історики, мало затребувані в умовах «пріоритетів ринку», повною мірою розділили долю стрімко зникаючого стану людей розумової праці. Адже якщо до 1991 р. у науковій сфері України працювало 553 тис. людей, то через десятиліття - 183 тисячі…

Однак будьмо справедливими - чимало аргументованих запитань Суд історії матиме право поставити і перед самими трудівниками історичного цеху. Не без їхньої участі «фугаси» свідомо конфронтаційних, непримиренних поглядів на історію закладаються в політичні платформи суб’єктів політичного процесу та алгоритми інформаційно-гуманітарних спецоперацій навколо «регіональних історичних правд» зразка 9 травня - 22 червня цього року. Складається враження, що бажання боротися за фантоми минулого, безвідповідальність за те, «как слово наше отзовется», нерідко превалюють над турботою про перспективу спільного цивільного існування в рамках соборної держави.

Важко оцінити й те, скільки цинізму прищепили історикам-початківцям деякі колишні сек­ретарі парткомів, які вперто прагнуть насадити новий ідеологічний монотеїзм і стали більшими націоналістами, ніж вожді ОУН. Вражає завзятість окремих «вічно правильних» авторів у продукуванні відвертих міфів та їхня відданість давно вик­ритим фальсифікатам. Швид­ше винятком є інтелектуально чесні праці із безстороннім аналізом професійної кухні дослідників пекучих проблем минулого (назвемо, як яскравий приклад, нещодавню монографію Danse macabre Георгія Ка­сья­нова про бездушно-кон’юнк­турну експлуатацію теми Вели­кого Голоду 1932-1933 рр. у політиці та історіографії).

Хоча над душею в гуманітаріїв не стоять нині ні ЦК КП(б)У, ні п’яте Управління КДБ, готовність «коливатися разом з генеральною лінією» демонструють представники всіх поколінь української історичної науки. Тим часом «методологічне переозброєння» нерідко зводиться до жонглювання свіжовивченими «імпортними» термінами «наратив», «парадигма» та «дискурс» з «концептом», а глибоке історіо­софське осмислення того ж таки радянсь­кого періоду історії Украї­ни (що підготував її до суверенного існування) та перших 20 років її незалежності в історіографії нерідко замінюється казковим принципом «що далі, то страшніше».

Тим більше втішно, що нова робота Андрія Портнова зайвий раз нагадає колегам: Суд історії неминучий і для тих, хто займається історіографією. Книжка вустами непохитного Ярослава Дашкевича нагадує: «Має існувати морально-етична відповідальність кожного вченого за рівень своєї ділянки досліджень».