ОСТАННІЙ ІЗ КОШОВИХ ДО 200-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ СМЕРТІ ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО

Життя Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового і самої Січі.

Ім’я П.Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість? Чи він зазнавав тортур, бо хотів кращої долі для України?

Петро Калнишевський народився 1691 року в слободі Пустовойтовка, заснованій переселенцями із Правобережної України в середині 20-х років XVII століття. Більшість дослідників вважає, що походить він із української шляхти. Те, що він із часом став дуже заможним козаком, дворянином, — це незаперечно, але дані про соціальне становище його предків не збереглися.

Існує легенда про те, як він потрапив на Запорізьку Січ. Восьмирічний Петрик випасав худобу за селом, коли побачив невеликий загін запорожців. Козаки запропонували йому спробувати козацьку люльку, після чого хлопець попросив їх узяти його із собою. Батько Петрика загинув, отже, вирушив він разом із козаками туди, де «Луг — батько, а Січ — мати».

Вперше кошовим отаманом Запорізької Січі П.Калнишевський став у 1762 році. До свого обрання 70-річний козак був військовим суддею низового Запорізького війська. Стосовно влади й авторитету — це була друга посада після кошового отамана. За довгі роки бурхливого і небезпечного козацького життя П.Калнишевський здобув надзвичайний державний і воєнний досвід. Він пройшов довгий шлях від козацького джури (гінця) до кошового отамана, «батька козаків».

На посаді кошового отамана Петро Іванович пробув недовго. У вересні 1762 року разом із військовим писарем І.Глобою зустрічався в Москві з Катериною II. Напевно, Калнишевський не сподобався цариці, отож із посади кошового отамана його було усунено. Слід врахувати, що в середині XVIII століття царизм скасував вибори на Січі. Відтоді кошового та інших керівних осіб обирали не на громадських радах, а на обмежених за кількістю сходках, де, як правило, затверджувались рекомендовані царицею кандидатури.

Але авторитет Калнишевського був таким великим, що козаки, ігноруючи думку цариці, у січні 1765 року, всупереч її волі, вдруге обрали його кошовим отаманом Січі. Він обіймав цю високу посаду десять років поспіль, чого доти у кошу «із віку віків не бувало». Спеціальна слідча комісія розглядала цей вияв грубої непокори і визнала запорожців винними. Але цариця, з огляду на майбутню війну із Туреччиною, в якій українському козацтву відводилась мало не вирішальна роль, примирилася зі свавільним обранням кошового, змінила гнів на милість і визнала Петра Івановича на цій посаді. Не допомогли навіть доноси на Калнишевського. Один із таких доносів надіслав полковий старшина П.Савицький. Він писав у Петербург, що кошовий отаман разом із військовим писарем та військовим осавулом готуються найближчими місяцями зрадити Росію і прийняти турецьку пропозицію.

Царський уряд вважав цей лист наклепом, не сумніваючись у відданості кошового отамана. Катерина II писала Калнишевському, що «ми ніколи найменшого сумніву мати не могли про вашу з усім військом до нас вірність». А Калнишевський так і помер, не знаючи про донос Савицького.

Пізніше з’ясується, що підозри щодо Запорізької Січі та її дипломатичних зв’язків із Кримом (васалом Туреччини) були обгрунтовані. Але це не заважало запорізькому війську на чолі з П.Калнишевським хоробро воювати на боці Росії. Незалежність коша Запорізького обурювала Росію, але доводилося тимчасово з цим миритися, щоб не ризикувати втратою доволі вирішального союзника в особі козацтва.

Діяльність Калнишевського як кошового отамана свідчить про те, що він виявив риси видатного державного, політичного, дипломатичного та військового діяча.

Велика його роль у створенні економічної бази козацької республіки. Завдяки його клопотанням, у дикому степу з’являлись нові хутори та села, проводились активні заходи зі збільшення значущості Держави Запорізької. Усі запорізькі володіння, або «вольності», займали величезну територію, яка мала 45 сіл та 1600 хуторів.

Калнишевський фінансував будівництво п’яти церков на Роменщині, Межигірського монастиря поблизу Києва. Звичайно, він був представником заможної козацької верхівки і брав участь у боротьбі проти рухів повстанців, зокрема — гайдамаків («коліївщина»). Цей рух було жорстоко придушено спільними зусиллями польської шляхти, російських військ та загонів кримського хана.

Однак історії відомий факт, коли П.Калнишевський таємно надіслав на допомогу гайдамакам чималий загін на чолі з С.Гаркушею, якого добре знав особисто. Чи не є це свідченням важкої справи кошового отамана, якому доводилось лавірувати між своїм народом і царською владою?

Водночас Петро Іванович уміло розвивав дипломатичні відносини, намагався вести самостійну політику, уникаючи конфронтації з царизмом. У зв’язку з цим можна спростувати твердження деяких дослідників, що П.Калнишевський «вірою і правдою служив цариці та російському уряду».

Історія свідчить про те, що відносини між Запорізькою Січчю та Росією були далеко не безхмарними й однозначними. Тому доречно згадати про гнучку політику Калнишевського, який великою мірою керувався не емоціями, а інтересами України, розуміючи всю небезпеку гегемоністських устремлінь північного сусіда стосовно своєї батьківщини. Це зобов’язувало дотримуватись лавірування, компромісів у питаннях зовнішньополітичної стратегії і тактики Запорізької держави. У міру об’єктивних сил та можливостей, П.Калнишевському вдалося до певного часу затримати процес руйнації Запорізької Січі.

Кошовий отаман увійшов у історію і як видатний воєнний діяч. Разом із Запорізьким військом Калнишевський бився проти кримських татар та турків у російсько-турецькій війні 1768—1774 років.

Козаки часто діяли у центрі бойових подій і не раз сприяли перемозі. Це мусила визнати й Катерина II. У 1770 році за особливі заслуги в боях проти турецьких військ усьому війську Запорізькому було оголошено подяку за відвагу, самого ж отамана нагородили найвищою нагородою імперії — орденом Андрія Первозванного. Через три роки йому було присвоєно військове звання російської армії — «генерал-лейтенант».

Запорізьке козацтво, великою мірою завдяки особистості П.Калнишевського, стало «модним явищем» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули записатись до реєстру війська Запорізького, уславленого батальними перемогами.

Ніхто інший, як сам новоросійський генерал-губернатор Г.Потьомкін засвідчував свою повагу і любов війську Запорізькому, підкреслював свою тодішню готовність перебувати у послузі «милостивого свого батьки», як він називав Калнишевського.

У 1772 році Г.Потьомкін навіть розіграв фарс, попросивши П.Калнишевського записати його в козаки, що і було зроблено. Називаючи його «нерозлучним другом», Г.Потьомкін писав: «…запевняю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбачатиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості і міцності засновану». Але не мине й року, як Запорізьку Січ буде знищено саме зусиллями Г.Потьомкіна.

У квітні 1775 року Г.Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорізької Січі. Пізніше Катерина II у своїх листах на Січ «із материнською ніжністю та щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори, вдало присипляючи їхню пильність. Придворний кріпосник Г.Міллер розробляв план каральної операції проти козаків. Він доводив, що запорізьке козацтво — це гніздо крамоли, яке не має права на існування і є «політичним виродком».

На початку червня 1775 року 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика П.Текелі п’ятьма колонами з різних боків непомітно наближалося до Січі. Виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер був типовим найманцем. У ніч на 4 червня царські війська оточили Запорізьку Січ. Час було підібрано дуже вдало — в Січі перебувало лише декілька сотень осіб, що означало неможливість її оборони.

П.Калнишевський стояв перед вибором: або оборонятись до останньої краплі крові, добре усвідомлюючи свою долю (100 російських солдатів на одного козака), або уникнути безглуздого кровопролиття.

85-літній Калнишевський та старшина приймають рішення здати Січ російським військам без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів коша Запорізького. Понад п’ять тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ.

Кошовий отаман П.Калнишевський, військовий писар І.Глоба та військовий суддя П.Головатий потрапили в полон. Їхня доля перебувала в руках Катерини II. У серпні 1775 року цариця видала указ, у якому йшлося про те, що «Січ Запорізька остаточно вже зруйнована, зі знищенням на прийдешні часи й самої назви запорізьких козаків, не менш як за образу нашої Імператорської Величності, через вчинки і зухвальства, що чинені були від цих козаків непокорою нашим височайшим Повелінням».

В царициному указі нічого не було сказано про кошового отамана. Після арешту Калнишевський зник, і ніхто не знав, де він перебуває.

Козацькі пісні натякають, що кошовий вирушив на Дон. В одній із них говорилося, що начебто Калнишевський втік у Туреччину й там одружився. Заслуговує на увагу і версія Д.Кулиняка про те, що Катерина II ревниво піклувалась про свою репутацію «гуманістки та благодійниці» і тому навряд чи стала б переслідувати 85-літнього Калнишевського, який не становив реальної загрози для неї.

Не слід також забувати, що Петро Іванович був урівняний у правах із російським дворянством. Тому Д.Кулиняк вважає, що П.Калнишевському було надано можливість повернутись на свій хутір на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку.

Але чому ж тоді майже через рік після зруйнування Січі його заарештували? На думку Кулиняка, Калнишевський таємно налагоджував контакти з тією частиною козацтва, яка намагалась відновити Січ поза межами Росії. За версією Г.Фруменкова, П.Калнишевського разом із військовим писарем та суддею було вислано до Москви у розпорядження воєнної колегії. Уряд вирішив без розголосу розправитись із ними.

Г.Потьомкін, у минулому великий «шанувальник» П.Калнишевського, з властивою йому галантністю сформулював обвинувальний висновок проти колишнього кошового отамана. Він просив не застосовувати до нього та його соратників смертну кару, а відправити їх на довічне утримання в монастирі: кошового — в Соловецький, а двох інших — у Сибір. Вони не мали права залишати територію монастирів, їм заборонялось провадити листування і взагалі будь-яке спілкування зі сторонніми людьми. На цьому документі є власноручний підпис цариці: «быть по тому».

Слід зазначити, що на утримання П.Калнишевського було виділено велику на той час суму, а саме: 1 рубль на добу (для порівняння — на монахів монастиря витрачалось 2,5 — 3 копійки на добу). Між іншим, на згадку про себе він подарував Соловецькому монастирю коштовне Євангеліє вагою понад 34 фунти срібла.

Соловецький період у житті П.Калнишевського започатковується 30 липнем 1776 року. Його розмістили в одному з найпохмуріших казематів кріпосної в’язниці. Режим в’язниці вирізнявся винятковою суворістю. Фактично старого було заживо замуровано, а на прогулянку його виводили лише тричі на рік: на Великдень, Преображення і Різдво.

Охороняли П.Калнишевського («великого грішника») протягом багатьох років, як правило, одні й ті ж самі вартові на чолі з начальником соловецького загону. Всесильний Г.Потьомкін теж не забував свого «друга» і періодично запитував Синод, чи живий ще Калнишевський.

У кам’яному мішку Петро Іванович провів 16 років, після чого йому було відведено звичайну окрему камеру, де він провів ще 9 років. 110-річний в’язень, який за 25 років перебування на самоті осліпнув, зрештою став вільним. Указом від 2 квітня 1801 року найліберальніший цар Олек-сандр І звільнив П. Калнишевського.

Цей жест мав засвідчити ліберальний курс політики Олександра І. Він намагався продемонструвати своє людинолюбство і помилував Калнишевського. Але так до кінця й не зрозумів, які ж саме злочини той скоїв.

А Калнишевський і не скористався «даром нового благодійника». Амністований отаман у листі архангельському губернатору Мезенцеву дякував царському уряду і просив дозволити йому «в обители ожидать спокойным духом приближающегося конца своей жизни». Не втративши розуму та відчуття гумору, він обґрунтовує своє рішення тим, що звик до монастиря й насолоджується своєю свободою уповні.

Свободою насолоджувався П.Калнишевський недовго. Восени 1803 року він помер. Досі на головному дворі Соловецького кремля перед Преображенським собором лежить надгробна гранітна плита з могили останнього кошового отамана Запорізької Січі.

У контексті дослідження долі Петра Івановича слід підкреслити особливу роль П.Єфименка, відомого російського історика, який відшукав у Архангельську справу про висилку до Соловецького монастиря кошового П.Калнишевського. У листопаді 1875 року журнал «Русская старина» опублікував його статтю «Калнышевский, последний кошевой Запорожской Сечи». Так було повернуто із забуття героїчну постать Запорізької Січі як уособлення волелюбного духу українського народу.