Останні сни літа. Вишня №504

"Не питай, як минуло літо.

Воно минуло безповоротно"

Так казав вуйко Дезьо

На мене насувалося велетенське яблуко. Воно було веселе і скидалося на новорічну іграшку. Хоча я звідкілясь знав, що це яблуко-сон, мені було трохи тривожно. Аж надто стрімко воно рухалося.

Просто переді мною, коли вже стало геть моторошно, яблуко розсипалося на порох атомарних снів. У себе під ногами я почав розрізняти сни весняного цвіту, веселки, літнього дощу. Особливо жваво ворушився сон ранкового вітерцю. Я підняв найближчий сон. Ним виявився сон грому, але без блискавок. Тому я почав видивлятися серед пороху сон грози.

Як у незбагненному конструкторі, в мене під ногами лежали сни-зливи, сни-спеки - це те, що зміг визначити відразу. Помітив я й сон літньої ночі, а під ним - сон осіннього дощу. Ліворуч, за ледь вловимим галасом, розпізнав сни-співи птахів. Вони якимось дивним чином колихалися над запорошеною землею. Та, власне, ця пилюка теж була якимись атомарними снами, яких іще не розпізнав.

Я почав згрібати сни-порохи докупи. Спершу з'явився двір школи, а потім на футбольному полі виникла вишня №504. Та не ця табличка привернула мою увагу, а те, що під новоспеченим деревом не було тіні, хоча штанги воріт такі тіні мали. Я спробував знайти сон "Тінь вишні №504", але зрозумів, що це неможливо. Відтак усвідомив, що не знаю формули додавання атомарних снів, коли до мене почали підступати шуми снів моря, а від снів гір повіяло холодом проваль. А ще ж є сни синього неба, сон дощової хмари і сон мокрого камінчика…

Тому я навмання додав іще жменю снів-порохів. Тінь під вишнею не з'явилася, а натомість виникла довга клумба чорнобривців і перед нею лінійка школярів, що вишикувалася на свято Першого вересня. Задзвенів дзвоник. Краєм ока я помітив, що вишня №504 опинилася на своєму місці, у ряду між березами вже разом зі своєю тінню, яка, мабуть, тут на неї й чекала.

Уся картинка, нарешті, стала мені знайомою. Це був двір школи, через який я щоразу проходжу дорогою з базару. Далі вже знав, що робити й куди йти далі.

Діти, вчителі й батьки вітали одне одного, фотографувалися… Потім почувся звук, ніби хтось увімкнув динаміки. Коли я обтрусив руки від снів-порохів, високо над шкільним стадіоном з'явилися лелеки. Вони поволі кружляли над містом у височині. Картинка осені цієї пори стала повною, і я пішов додому під звуки вальсу, що запрошував дітей до класів.

У кіоску перед під'їздом вирішив купити кавун. Чоловік, що замінив на свято Першого вересня дружину-продавчиню, зважив мою покупку і порахував суму. Я розрахувався, взяв кавун і вже збирався йти, аж тут біля ваги помітив яблуко, що лежало окремо, не на вітрині. Це яблуко здалося мені знайомим, здалося навіть, що воно всміхається мені своїми боками. Я переклав сумку з важким кавуном у праву руку, а коли підвів очі, то яблука вже не було. Почухав кінчик носа, щоб прокинутися, але не пробудився, як сподівався, натомість з-за кіоску відчув запах сіна і чорнобривців.

У голові промайнула несподівана думка: "Добре, що не треба завтра йти на лекції". Це був спогад настроїв далекої минувшини, і був він такий виразний, що я аж усміхнувся: видно, ще не зовсім старий.

Піднімаючись сходами додому, я ще встиг подумки себе підбадьорити: "Добре, що не згадав про "йти на уроки", бо довелося б думати, що впадаю в дитинство".

Вдома поклав кавун у миску з водою. Він плавав - отже, був стиглий. Поки кавун колихався, я пішов на балкон і там машинально взяв і з'їв яблуко.

Тієї ж миті я прокинувся і подумав: "Я з'їв свій сон".

Я лежав у ліжку, дивився в стелю і пригадував велетенське яблуко, вишню №504, лелек, запахи чорнобривців і сіна. Щоб перевірити, чи прокинувся, навіть пішов у ванну вмитися. Роздивляючись на себе в дзеркалі, я почухав для певності кінчик носа. Та тієї ж миті, коли переконався, що не сплю, помітив у дзеркалі, як у мисці з водою плаває кавун.

І я перестав намагатися щось зрозуміти. Це - осінь. Пора зречення і споглядання, час звільнення і нового полону.

Ви помітили, як удень люди починають з невимовною меланхолією вдивлятися в небо?

А якими довгими стали вечори, сповнені зітхань, що нічого не пояснюють, бо за ними стоїть іще не усвідомлена й не визнана причина?

Це не туга розставання. Це нематеріальний простір нашого приспаного літом буття заповнюється нездоланною хвилею ще не сформованого, але вже виразного нового смислу: "Картопля"!

Найбільшою оманою життя є його сюжет, а найбільшою цінністю життя є його мить.

І настає мить "Картоплі".