ОПРИСУТНЕННЯ ТЕПЕРІШНЬОГО,

— Як вам пишеться? Ой, це, напевне, так важко — писати?

Чому вони ніколи не питають, як вам живеться? Як вам живеться в країні, якої немає? Яка не має тебе? Яка не має себе? Якої немає ось уже вісім років? Якої до того не було сторіччями? Якої не було ніколи? Тож чому вони не питають, як живете в країні, якої не було ніколи?

Тимофій Гаврилів. «Щоденник Одіссея»

«Без минулого немає майбутнього», — казали вони. «Нехай», — казав я і колись погоджувався, але зараз розгублено озираюся і шукаю у цій схемі своє сучасне, теперішнє місце.

Із власних думок

…Мені хотілося викинути нікому не потрібні у квартирі речі («лахи», як каже моя бабця), та не дозволила мати. Тоді я замислився: чому люди так настрашені знищенням речей, що вже належать минулому? Що це за звичка така — закуповувати і зберігати різний непотріб, починаючи, наприклад, із одягу і закінчуючи меблями? Моя бабуся ще 20 років тому приготувала собі все потрібне для похоронів — ложки, виделки, ножі, миски, тарілки, стакани (стопки). На щастя (швидко постукую тричі по чомусь дерев’яному), бабуся живе і, сподіваюся, житиме ще стільки. Звичайно, такий обмежений набір столових приборів (слід зазначити, що більшість тарілок — пластикові, проте не ті пластикові одноразові, а, парадокс імперії, багаторазові (sic!) пластикові) пояснювався нестачею всього, чим вільно могли собі дозволити користуватись у Західній і потроху вже у Центральній Європі та чого не існувало на 1/6 земної поверхні, бо ж це була земля, де панував: дефіцит харчових продуктів та іграшок, взуття та одягу, меблів та побутової техніки; дефіцит звичайної (недержавної) злочинності; дефіцит СНІДу, газифікованих сіл, туберкульозу, усмішок, якісних доріг та стоматологічного обслуговування; дефіцит прав людини; дефіцит свободи.

Незважаючи ні на що, весь цей дефіцит здавався стабільним, як сама Вічність, якої, втім, не стало одразу ж після того, як полиці магазинів почали заповнюватися зі швидкістю, обернено пропорційною до поповнення гаманців більшості населення імперії та провінцій. На місце вічності прийшов час — рухомий, динамічний та змінний. Проте більшість населення ніяк не могла усвідомити, що час Є, більшість сприймала його як те, що тільки-но (вже, хвилину тому, колись, давно, вчора, за Брежнєва/Хрущова/Сталіна, цієї хвилини) БУЛО. Саме тому за якусь мить сформувалася здатність продовжувати жити поза часом, проте не з погляду відчуженості, а в плані неіснування часу у моменті «зараз і тепер». Сталося так, що багато хто почав жити після, згодом, пізніше, потім. Ця минулість (акцент на минулому) почала змішуватись із майбутністю (акцент на майбутньому), в якому вже живуть, адже згадані означення аж ніяк не пов’язані з теперішнім. Втрата часосприйняття мала наслідком втрату сьогодення і цілковиту дезорієнтацію у майбутньому та минулому.

Дуже добре таку (п)референцію характеризує відомий і милий серцю префікс пост- (post-). Так, ми з вами живемо у постсовєтській країні з постсовєтською владою та постсовєтським суспільством, мистецтвом, культурою, свідомістю, власне — життям. Постукуємо у двері до Європи, бо одне на одного нікому постукувати, і втікаємо назад під парасольку постімперіалістичної Росії. Поступово здійснюємо економічні перетворення, які так само поступово провалюються. Незрозуміло між ким шукаємо компроміси і так само незрозуміло кому і для чого йдемо на поступки. Студенти вступають у вузи, які за рівнем освіти нічим не поступаються вузам ЄС, проте нас послідовно не пускають на цей ринок праці як кваліфікованих кадрів. Розплутуємо клубки проблем із постачанням природних ресурсів та жахаємося постарінню населення. І нам анітрохи не здається дивним, що нас називають «нацією, яка одвічно (постійно — перманентно після чогось) постає», але ніяк не може стати. Я навіть починаю думати, що саме дієслово «поставати» виникло із префікса «пост» і тепер означає «ставати постчимось (кимось)».

Говорячи про «пост-щось», звертаємо увагу на чи не найсучасніший, чи то пак — «найпіслясучасніший» термін, який окреслює у собі низку взаємосуперечливих течій та рухів, що виникли у країнах Європи й стосуються культури, мистецтва, архітектури, музики, суспільних і гуманітарних наук (так, ви вже здогадались!): «постмодерність». Згідно з деякими ознаками цього терміна, Україну можна зарахувати до країн розвиненої постмодерності, бо ж тут спостерігаємо: постмодерну невизначеність та випадковість у зовнішній і внутрішній політиці, відсутність центру суспільних відносин та самого суспільства (детермінованого об’єднання), дестабілізацію понять усталених або сутнісних істин (включно з етичними та моральними) тощо. До нашої країни можна застосувати навіть окремі пласти постмодерності, наприклад, рух постколоніалізму та афро-американські студії — варто лиш змінити кілька іменників та прикметників. Таким чином, проблематика охопить питання ідентичності, рух за двонаціорасовість (применшення статусу «чорної шкіри» для всього україно-африканського, деконструкція нації-раси), україноафроцентризм тощо (думаю, заміна частин слів із «афро-» на «україно-» абсолютно не видається дивною, бо ж Європа вже давно прирівняла нас до Алжиру чи Тунісу).

Повернімося тепер до нашого лахміття, яке поступово стає об’єктом поклоніння минулому. На побутовому рівні можна спостерігати спроби це лахміття розшукати і зберегти. Його розкладають по полицях і так відправляють у втрачену вічність. Воно залишається, ним живуть, п(р)одовжуючи час. Увесь цей підступний мотлох нагадує нам про минуле, якого вже ніколи не віднайти і яке все ще для багатьох залишається єдиним реальним часопростором. Таким чином, багато хто потрапляє в обійми віртуального часу із його наголосом на колишньому. Цей віртуальний час вказує нам на зруйновану Систему, виступаючи інструментом її створення та знищення: вона ж бо не змогла стати конкурентом капіталізму, бо жила в іншому часі, якого попросту не існувало. Пригадаймо, колись, у 20—30 рр., СРСР був сучасністю (у розумінні «є»), створивши ДніпроГЕС, побудувавши величезні заводи та електрифікувавши безкраї території. Населення 1/6 починало жити в індустріальному суспільстві (маю на увазі більше його відчуття, ніж реальну дійсність), проте вже тоді наголос на часосвіті зміщувався на незрозуміло наскільки близьке і щасливе майбутнє (ось-ось, незабаром). Націленість у майбутнє та його затяжне очікування (закоріненість) перетворились у стаґнацію вічності, яка, спотворена таким чином, не змогла конкурувати із часопростором Заходу — динамічним та спрямованим на майбутнє, яке було/є/буде частиною всього західного (ба, більше — людського, Божого) Поступу (кореневищність).

Феноменом нашої країни є відсутність наголосу на «вже»-миті, а коли ця частина часу все ж таки згадується, то без емоцій та душевних переживань. Фраза «маємо те, що маємо» у наших умовах аж ніяк не несе в собі позитиву чи негативу, а, радше, визначає постійно нову точку неіснуючого сучасного, точку розриву минулого-майбутнього. Тому, якщо, за Андруховичем, «людських візій минулого та майбутнього є тільки дві», то ми не маємо жодної, бо право складати такі візії належить тим, хто живе у теперішньому, а не у «…-майбутньому-минулому-майбутньому-…». Для повноцінного функціонування мови та життя суспільства потрібне інше, доповнене розуміння часу.

Особливістю закритих суспільств є умовність офіційної реальності, віртуальність часопростору. На противагу їм, громадянське суспільство бере активну участь у творенні свого «тут» і «зараз». Посттоталітарне суспільство є проміжним між цими «полюсами», тому (згадуючи і перефразовуючи М.Рябчука) певна частина або тоталітарного, або громадянського часосвіту домінує всередині кожного з нас. Характерна для такої ситуації неминучість співіснування у кожному з нас обох часопросторів.

Не знаю, як ви, але я вже стомився жити у розриві між минулим та майбутнім, де мотлох нагадує про те, що «колись було» чи «колись буде». Потреба у віднайденні власного «є» вимагає появи нових наголосів у космосі часу, створення інших мовних засобів та понять, щоб окреслити точки теперішньої присутності. Лише так можна сконструювати потрібну модель розвитку та знайти місце для мотлоху минулого і звільнитись, а не відмовлятись від нього. Мені не хочеться жити у нездійсненному «пост-», яке окреслює певну послідовність, проте також є ознакою марґінальності. Використання такого живучого префікса або ж вказує на оманливі перспективи настання моменту істини «після» чогось, або ж повертає нас туди, де ще нічого, зазначеного цим «пост», не сталося, і ми потрапляємо, отже, у зачароване коло перманентного переходу.

Реальними прикладами зміни наголосів у часопросторі можуть слугувати події, що стосуються Польщі та Литви, таких близьких нам історично країн. Атож, Польща вже не є посткомуністичною країною, а беззаперечно належить простору Європи. Проблеми ідентифікації часу та у часі існували й там, проте за порівняно стислий період суспільство сусідньої країни нарешті стало тим, чим воно є, — суспільством відносної гармонії «вчора-сьогодні-завтра». Кожна часовизначальна група може знайти тут своє місце: старші люди достойно живуть минулим, молодь — майбутнім, а ті, хто найбільше прагне самоствердження, — теперішнім.

Розмежування суспільств у часопросторі змушує нас вдатися до нового витка самоідентифікації, яка мусить бути пов’язана із сьогоднішнім днем та «вже»-миттю. Це передбачає зацікавленість у відповідності та відповідальності реального «зараз». Теперішність із абстрактності повинна перетворитись на абсолют відчуття присутності, належності-дотичності до(…).

…До процесу створення нової власної та Європейської Конституції, до розв’язання проблем із корупцією, до утвердження свободи у себе в країні та за її межами, до будування доріг зі Сходу на Захід і навпаки, до життя нікому не потрібних інвалідів та дітей-сиріт, до невдач близьких та успіхів чужих нам людей, до…