ОПІКУН ГОГОЛЯ

Дмитро Прокопович Трощинський (1754—1829) — один із небагатьох вихідців з так званої Малоросії, хто сягнув вищих ешелонів влади завдяки праці і наполегливості, чесному служінню високим ідеалам. Протягом царювання трьох імператорів він спромігся бути наближеним до трону і не осоромив свого імені у найскрутніші часи. До того ж, великою мірою завдяки Дмитру Трощинському син України Микола Гоголь став відомий світові.

Предки Д.Трощинського були запорізькими козаками, а один із них, отаман Матвій Трощинський, — зятем гетьмана Мазепи. Дмитро здобув освіту в Київській духовній академії, яка у XVIII столітті давала ґрунтовні знання. По закінченні навчання Дмитро Прокопович пішов на цивільну службу, ставши в 1773 році полковим писарем. Згодом його взяв на посаду секретаря князь М.Рєпнін, що був російським надзвичайним та повноважним послом у Константинополі. Відтоді Д.Трощинський довго не розлучався з Рєпніним, який, повернувшись у Росію, керував багатьма губерніями. 12 лютого 1786 року Д.Трощинський отримав звання колезького радника, а через рік у Києві його відрекомендували Катерині II як надійного чиновника. Та порекомендувала Дмитра Прокоповича на службу графові Безбородьку. Імператрицю цікавила кар’єра молодого і здібного службовця, і 1794 року вона нагородила його орденом Св. Володимира 2-го ступеня, а ще через два роки удостоїла звання дійсного статського радника.

Одного разу Катерина II поцікавилася, скільки він має доходу від скромного маєтку в Україні. «Ніскільки, — відповів Дмитро Прокопович. — Все віддаю рідним». Імператриця звеліла принести плани західних губерній і мовила: «Вибирай, що хочеш».

Д.Трощинський вказав на містечко Кагарлик Київської губернії, що неподалік дніпровської пристані Ржищів. Цього Катерині II видалося замало, і вона віддала йому Кагарлицьке староство та Вербовецькі і Хремтявські землі в Подільській губернії.

Імператор Павло I, цінуючи Д.Трощинського, нагородив його орденом Олександра Невського, командорським хрестом Івана Єрусалимського й удостоїв генеральського чину — таємного радника. Однак службова діяльність чиновника не була безтурботною. Сімейна хроніка Трощинського свідчить:

«Одного разу, приїхавши до сенату, Дмитро Прокопович побачив підписаний государем указ про новий, дуже нещадний податок. Уявивши, яке невдоволення це викличе в Росії, Дмитро Прокопович не стримав своїх емоцій — розірвав указ і поїхав додому. Велів складати коштовності в карету й почав удягатися в далеку дорогу, очікуючи наказу їхати на заслання в Сибір. Однак такого наказу не надійшло.

Імператор викликав Трощинського до себе. Трощинський знав, що нічого хорошого в таких випадках від Павла очікувати не доводилося. Хоча й блідий, він твердою ходою увійшов до кабінету імператора, пояснив причину свого вчинку. Павло заспокоївся і, палко його обнімаючи, зі сльозами на очах промовив: «Дай Боже мені побільше таких людей!»

Минуло небагато часу, й Олександр І призначив Д.Трощинського міністром удільного департаменту. П’ятдесятилітній Дмитро Прокопович дедалі частіше став подумувати про відпочинок, повернення в рідні місця на Полтавщину. Туди він поїхав 1806 р., отримавши щедрий пансіон. Земляки пишалися ним, обрали його губернським маршалом. Вісім років жив Дмитро Прокопович в улюбленому селі Кібенці Миргородського повіту. Одначе після Вітчизняної війни згадали незамінного колись служаку, який, як з’ясувалося, конче знадобився столиці. Влітку 1814 року його викликали в Санкт-Петербург і призначили міністром юстиції.

«Не жалійте мене, — писатиме він рідним на Полтавщину, — не нарікайте на мене, якщо не відповідатиму на листи, в моєму мовчанні знаходьте ту радість, що зайнятий я по службі і на користь гноблених, голос яких тривожить мою душу...»

1817 року Д.Трощинський пішов у відставку з пансіоном 10 тисяч рублів на рік. Проживши п’ять років у Санкт-Петербурзі, він їде в рідні Кібенці. Його багатство після служби складалося з 70 тисяч десятин землі, понад шести тисяч душ кріпаків, будинків у столиці й Києві. Розуміючи, що життя підходить до кінця, Дмитро Прокопович щедро дарував нажите тридцятилітньою службою родичам і щороку утримував у навчальних закладах не менше десяти стипендіатів.

Неоціненну допомогу надав він сім’ї Гоголів-Яновських. Василь Опанасович працював у Трощинського секретарем, а майбутній автор «Ревізора» й «Мертвих душ» завдяки йому зміг отримати освіту і зробив перші кроки по службі. Дмитро Прокопович щорічно платив за навчання Гоголя-молодшого в Ніжинській гімназії 1200 рублів сріблом. «Примите от меня, бескорыстный благодетель, благодарность в семь слабом выражении, омоченном слезами, проистекающими от чувств моего сердца, наполненного беспредельной к вам преданностью и совершеннейшим почтением, каковое свидетельствуя вам от всего нашего семейства, имею честь быть вашей всепокорнейшей слугой», — писала мати Миколи Гоголя Марія Іванівна.

Після того, як Д.Трощинський помер у своїх рідних Кібенцях, мати повідомить Миколі Гоголю в столицю, що покійний не брав від неї грошей, а казав, що записує борг, який вона віддасть у кращі для неї часи. Підрахувавши борги, М.Гоголь зрозуміла, що це величезна сума — понад 4 тисячі рублів.

Цих коштів вони б не отримали, навіть продавши маєток у Яреськах. Тоді Микола Гоголь остаточно збагнув душевну велич старенького царського служаки, кавалера багатьох орденів, колишнього міністра юстиції.

До цього молодий Микола Гоголь багато в чому не розумів Дмитра Прокоповича, однак називав його великою людиною. У вересні 1826 року в листі просив повідомити, коли до Василівки приїде Д.Трощинський, благав у матері цей приїзд докладно описати. «Мені з цікавістю хочеться знати навіть найменші подробиці, особливо що сподобається у Василівці Дмитру Прокоповичу, що він там знайде хорошого...»

Помираючи в лютому 1829 року, Д.Трощинський напише матері Миколи Гоголя: «Благодарствую за доставление случая сделать вам угодное и заключаю быть другом и путеводителем юного Николая Васильевича...»

Через кілька місяців Микола Гоголь під псевдонімом «В.Алов» надрукує свою поему «Ганс Кюхельгартен». Отримавши негативний відгук у журналі «Московский телеграф», Микола Гоголь разом зі слугою скупить у книжкових лавках всі екземпляри поеми і спалить. Не витримуючи глузувань знайомих, Микола Гоголь зібрався за кордон — у німецьке містечко Любек. Для цього знадобилися великі кошти. Микола Васильович використає 1450 рублів, які його мати передавала в Опікунську раду, і, приховуючи творчу невдачу, напише неньці про переворот у своїй долі, закоханість у неземну жінку, яка нібито частина Бога, через котру він страждає...

Згодом про скрутний стан Миколи Васильовича дізнався нащадок Д.Трощинського — його племінник Андрій Андрійович Трощинський. Суворий генерал забуде свою скупість і погорду, відшукає у столиці Миколу Гоголя, що вже повернувся з Німеччини, і фінансово підтримає його, зазначивши, що це заповіт самого Дмитра Прокоповича. Усамітнений Микола Гоголь після цього щасливо повідомить мамі, щоб вона за нього не хвилювалася : «Я познаю теперь невидимую руку Всевышнего, меня охраняющую: он послал мне ангела-спасителя в лице нашего благодетеля, его превосходительства Андрея Андреевича, который сделал для меня все то, что может только один отец для своего сына».

Благородна справа опікунства, розпочата Д.Трощинським, продовжувала жити...