ОПЕРАЦІЯ «ЧИСТІ РУКИ»

26 сiчня, 2001, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 4, 26 сiчня-2 лютого 2001р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

— Не віддам! Це тепер моє! — відчайдушно чіплялася моя дитина за винесеного з садочка іграшкового ведмедика зі зламаною лапкою...

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

{Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА}
{Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА}
{Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА}

— Не віддам! Це тепер моє! — відчайдушно чіплялася моя дитина за винесеного з садочка іграшкового ведмедика зі зламаною лапкою.

— Ти в кого це взяв? — розпитувала я.

— У Маші. Вона сказала, що більше не хоче з ним гратися.

Оскільки ми вже підходили до будинку, я не стала відбирати «інваліда» й повертатися в садок.

— Гаразд, сьогодні ти пограєшся з ведмедиком, а вранці повернеш іграшку Маші. А якщо вона і вранці не захоче його бачити, то віддай іграшку виховательці. Можливо, з ведмедиком захочуть гратися всі. А мені вдома чужі речі не потрібні. Зрозумів?

— Зрозумів.

Проте, виявилося, не зовсім. Через кілька днів була спроба «приватизувати» садковий іграшковий телефон. І хоча вона не вдалася, я була серйозно стурбована й вирішила порадитися з педагогами та психологами. Галина Петрівна, педагог із стажем, утішала мене:

— Не переживай, це так звані хвороби росту: виросте — «перехворіє».

— Сподіваюся... — зітхнула я.

— Головне, на мій погляд, — переконувала Галина Петрівна, — продемонструвати свою повну нетерпимість до взятого без дозволу. Тільки дивися: свари — віч-на-віч. Крадійство — це сміття, яке нічого виносити з хати.

Я тоді працювала класним керівником у 3-А. Учні поскаржилися, що з пальт почали пропадати гроші. Довелося провести експеримент: в одне пальто поклали помічену банкноту. В кінці перерви її виявили в класі шкільної їдальні. На уроці я показала дітям банкноту, пояснила ситуацію та сказала: «Винний відомий — його впізнала буфетниця. Але я хочу, щоб він зізнався сам. Визнання — половина покарання». На перерві до мене підійшла тиха та слухняна Олена — оце вже на кого ніколи не подумала б! Дівчинка росла в досить благополучній родині, тож причини красти в неї не було. За винятком притаманного, мабуть, усім дітям (особливо підліткам) бажання випробувати себе, полоскотати нерви й подивитися, що з цього вийде. У довірчій розмові вона дала слово, що це більше не повториться, а я пообіцяла нічого не казати дітям.

Такі речі повинні відразу отримати оцінку з вуст старших. А ось коли хоч раз подібне минулося безкарно, урок буде засвоєно: красти можна, тільки обережно.

Однак перш ніж карати, слід з’ясувати причину. Буває, дітей залякують, підловлюють на «слабо» і таким чином змушують красти. Іноді діти крадуть, аби допомогти батькам. Трапляється таке і в цілком нормальних сім’ях, де матеріальне становище несподівано погіршується й батькам доводиться багато в чому відмовляти собі та дітям. У мене живий приклад — Шурик. Батько втратив роботу, а мама заробляла дуже мало: ось він і почав потроху красти в дітей дрібні гроші й речі.

— Як же на це дивилися вдома?

— Хлопчик сказав, що влаштувався мити машини. Але все дуже швидко з’ясувалося, коли мама попросила його показати «робоче місце».

На щастя, батьки вчасно дізналися і до міліції справа не дійшла.

— Що ж конкретно можна зробити ще на самому початку — коли малюк приносить додому чужі іграшки з садочка чи з дитячого майданчика?

— Діяти за обставинами. Якось чотирирічна Вірочка принесла чужу скакалку: як їй здалося, безгоспну. «Можливо, хазяйка її забула й тепер бігає, шукає? — обурилася мама. — Уяви, якби ти випадково забула свого пупса, а коли повернулася, то його вже хтось забрав? Піди й поклади скакалку туди, де ти її взяла».

…Моя подруга, також педагог, коли її п’ятирічний син приніс додому чужу машинку — щоб перевозити своїх солдатиків, не стала звертатися до сумління й читати нотації. Коли малий заснув, вона всю його «гвардію» заховала, а вранці сказала, нібито солдатики пішли собі, бо не хочуть кататися на краденому. Щоб солдатики повернулися, треба повернути машинку власникові й неодмінно перепросити.

До речі, один із педагогічних прийомів описано в оповіданні Льва Толстого «Кісточка». Пам’ятаєте? Герой історії Ваня потай з’їв одну зі слив, куплених батьками для всіх, і не зізнався. Тоді батько сказав дітям: біда, мовляв, не в тому, що хтось з’їв сливу без дозволу, а в тому, що в ній є кісточка. Хто кісточку проковтне, той через день помре. Винуватець сполотнів і сказав, що викинув кісточку у вікно. Після такого уроку нормальна благополучна дитина, якщо вона не хвора на клептоманію (вилікувати яку може тільки фахівець), навряд чи наважиться взяти чуже.

Проте в жодному разі не можна говорити в пориві гніву: «Якщо ти такий, я тебе знати не знаю» чи «І в кого це ти вродилася: у нашій сім’ї всі чесні».

Не всі замисляться після таких слів. Дитина може замкнутись у собі й почати активно «виправдовувати» сказане на свою адресу. Що б з дитиною не сталося, яке б лихо не спіткало — від неї не можна відвертатися, зрікатися, хай навіть на словах. Малюк повинен знати, що його люблять не за хороші вчинки, а просто за те, що він є. Тоді він боятиметься поганим вчинком засмутити батьків.

Пригадую, в дитинстві мене вразило, коли дрібні гроші, яких не вистачало на кіно, подружка «поцупила» з таткової кишені. Мені таке й на думку не спадало — необхідні для цього кошти заощаджувалися з виданих на пиріжки й бутерброди або з подарованих на дні народження. Нишпорити по кишенях потреби не було.

Пригадую, мама колись розповіла, як знайшла на роботі 50 карбованців. Для нас тоді — цілий капітал. «Але як уявила собі, — говорила вона мені, — що хтось ці гроші загубив і тепер шукає, переживає, зрозуміла: не зможу їх спокійно витрачати, не спробувавши знайти власника». І справді, обійшла всіх співробітників, але роззяву знайшла.

Діти однаково швидко переймають у батьків і погане, й хороше. Дорослі самі зобов’язані подавати приклад, як ставитися до чужого.

І не можна забувати, що навіть найменша дитина — особистість. Хочете, аби вона засвоїла різницю між своїм і чужим, встановіть удома жорсткі межі «наше — твоє — моє — таткове». Приміром, продукти в холодильнику чи книжки в бібліотеці — спільні, речі в письмовому столі — таткові, користуватися ними можна лише з його дозволу, іграшки — «хазяйство» дитини, тож переставляти їх в інше місце, викидати чи дарувати можна лише з її згоди. Якщо постійно чітко дотримуватися цих меж («Адже я не беру твого конструктора, чому ж ти взяв без дозволу мою сумочку?»), до школи, а можливо, і значно раніше, в дитини сформуються міцні поняття «моє — чуже» і суворе табу на останнє.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК