Офісне покоління дивиться на тебе

Уся ультрасучасна «модна» і «попсова» література — Паланик, Уельбек, Бегбедер, Хоум, Пєлєвін або от… Сергій Мінаєв — так чи інакше розповідає про тоталітарність нинішнього суспільства і про шляхи її (не)подолання. Але письменників цікавить не система сама по собі, а, швидше, окрема людина і її зв’язки з іншими людьми; вони намагаються не аналізувати ззовні, а зобразити ту іманентну суб’єктивність, яку породжує система, дати суб’єктивності голос зсередини системи…

Справжній тоталітаризм

Після розпаду Радянського Союзу в нас стало модно (і навіть вигідно) критикувати тоталітаризм минулого століття і протиставляти йому демократію. Проте сьогодні, коли «ейфорія від концепту» трохи уляглася, можна спокійно і розважливо признатися: термін цей був, м’яко кажучи, невдалий. Виникнувши в полум’ї холодної війни, він змусив пролитися багато чорнила, і тисячі книжок відтепер припадають пилом на полицях бібліотек як мовчазні свідчення минулих ідеологічних баталій. По суті, кожна держава є тоталітарною у тому сенсі, що, чутливо, як равлик, зондуючи навколишнє середовище, намагається вилізти своїм громадянам на голову. Громадяни намагаються зробити те саме стосовно держави (і якщо роблять це колективно і систематично, то можна говорити про соціальний прогрес — інакше незрозуміло, навіщо тоді взагалі існує держава)...

Проте не все так просто. З одного боку, тоталітаризм не враховує або взагалі не помічає повсякденного життя простих людей, яким завжди було начхати на «велику політику» у своїй країні: теорія тоталітаризму цікавилася лідерами, керманичами, грандіозними маніпуляціями, гігантськими масштабами. Прості люди, маси віддячували тоталітаризму тією самою монетою: спокійно і навіть із гордістю сприймали «тоталітарну» велич своєї країни, не заглиблюючись надто, що взагалі означає «велика політика». Низове середовище будь-якого суспільства, навіть найбільш тоталітарного, як зауважив ще соціолог Річард Хоггард, завжди було і залишається «суспільством опору», куди великій політиці доступ ускладнений.

З другого боку, за допомогою теорії тоталітаризму створюється ілюзія, ніби демократія — це повна протилежність тоталітаризму, а отже, за демократії людям не відомі проблеми тотальної маніпуляції, пропаганди, зомбування, державного терору, нівелювання індивідуальностей тощо. Хоча це далеко не так. Ті, хто має владу і гроші, намагаються усталити перше й примножити друге. Одного без іншого не буває. А тому необхідно завоювати вплив, авторитет, відданість і навіть любов із боку підлеглих. Проте саме любов за гроші і не купиш. Особливо в нашу епоху «кінця ідеологій», коли свою голу силу і швидке багатство не можна виправдати в очах інших якимись вищими інстанціями, в ім’я яких люди були б готові пожертвувати собою і пробачити своїм лідерам насилля і кривду.

Справжній тоталітаризм сучасності починається тоді, коли всі люди починають вірити, що все — навіть любов — можна купити за гроші. Якщо є заперечення — то за великі гроші. Що може бути більш тотально-тоталітарним, ніж товарно-грошові відносини, які своїми нескінченними щупальцями охоплюють весь світ і перетворюють людей на запрограмованих на добування грошей «зомбі», із несправжнім життям і штучними проблемами?

Звичайно, вони не самі це придумали, до цього них підштовхнула сама логіка речей. Такого висновку людина доходить усередині найбільш тоталітарної структури сучасності — комерційної корпорації. Це закриті гнучкі, жорстко ієрархічні мережні структури, з особливим (корпоративним) кодексом, етикою і дисципліною, мораллю і філософією. Комерційна корпорація або компанія живе за своїми законами і визнає лише одного бога: прибуток. Ця машина не визнає навіть національного суверенітету, а тому найчастіше називається транснаціональною корпорацією (ТНК).

Цей своєрідний «острівець тоталітаризму» розцвітає пишним цвітом уже після всіх «страхіть» ХХ століття, після його допотопних концтаборів і конвеєрів як логічне завершення епохи фордизму і модернізму. Відтепер панують часи ненормованого і гнучкого постфордизму, цинічного і безпринципного «постмодернізму». Тепер завжди можна сказати зухвалькуватому підлеглому, котрий насмілився поставити цю нову логіку речей під сумнів: «Агов, ви що, хочете повернення тоталітаризму?» А людину, котра вимагає соціальних гарантій і незалежної бойової профспілки в себе на підприємстві, можна обвинуватити в тому, що він мріє про повернення ГУЛАГу і Сталіна… А можна нічого не говорити — просто звільнити: о, жах, за бортом транснаціональних корпорацій людина — більше не людина, точніше, у неї більше не буде тих «благ», яких вона могла б набути, заткнувшись і віддано служачи корпорації, фірмі, «офісу». Опинившись поза цими структурами, людина має жалюгідний вигляд викинутої на берег риби, яка безпорадно хапає ще більш згубне повітря свободи…

Склеїти розбиту чашку

Хоч як дивно, до цих висновків нас спонукають не суворі книжки з політекономії і навіть не лівацька критика буржуазного суспільства, а, смішно сказати, ультрасучасна «модна» і «попсова» література: Паланик, Уельбек, Бегбедер, Хоум, Пєлєвін або от... Сергій Мінаєв. І це повальне явище! Усі вони так чи інакше розповідають про тоталітарність нинішнього суспільства і про шляхи його (не)подолання (навіть С.Хоум потрапляє в цю обойму побутописців «капіталістичного тоталітаризму», описуючи тоталітарні бізнес-секти — водночас політичні, релігійні і сексуальні). Недаремно епіграфом до роману «99 франків» Ф.Бегбедер виносить програмну цитату Олдоса Хакслі: «Звісно, новим тоталітарним режимам зовсім необов’язково бути схожими на старі. Управління державою за допомогою репресій і страт, спеціально організованого голоду, арештів і заслань не лише є антигуманним (у наші дні це мало кого хвилює), але до того ж — і це можна довести — неефективним, а в еру передових технологій неефективність — страшний гріх перед Господом. Тоталітарна держава, яка заслуговує назви справді «ефективної», — це така система, де всемогутній виконавчий комітет політичних керівників, спираючись на цілу армію адміністраторів, тримає в руках поневолене населення, яке не треба навіть примушувати до праці, тому що воно з радістю приймає своє рабство. Змусити людей полюбити рабське становище — от головне завдання, покладене у нинішніх тоталітарних державах на міністерства культури, головних редакторів газет і шкільних учителів».

Але письменників цікавить не система сама по собі, а швидше окрема людина і її зв’язки з іншими людьми; вони намагаються не аналізувати ззовні, а зобразити ту іманентну суб’єктивність, яку породжує система, дати суб’єктивності голос із середини системи.

Не будемо тішити себе думкою, що це, як завжди, не про нас, а про далекий і дикий «загниваючий Захід». Про це ще раз нагадує нещодавно опублікований роман Сергія Мінаєва «Духless. Повість про несправжню людину». Всі хиби гнилого і цинічного життя системи великої торговельної фірми ми переказувати не будемо. Письменник не просто описує лабіринти «офісних катівень», але й намагається через історію про молоду людину, «героя нашого часу», подібно до ентомолога, зобразити двоногих осіб, які населяють ці лабіринти, істот, котрі у щоденній боротьбі за прибуток і виживання готові плести павутиння, брехати, лавірувати, плазувати, згортатися клубком, забиватися в щілини, порскати отрутою. Головний герой такий самий, як інші — не гірший і не кращий — уся різниця в тому, що йому більше пощастило (він — топ-менеджер!) і, на відміну від решти, він шукає «духовний» сенс свого існування. Так вибудовується повість про типового представника покоління тих, хто «народився в 1970—1976 рр.» і кому довелося «будувати капіталізм» у 90-х.

Що це за покоління? Чи можемо дати йому визначення? Безперечно, це наше, молодих людей, актуальне багатообіцяюче покоління, але також це покоління «розриву». Розпалася одна країна, у якій минуло дитинство, — виникла інша країна, яка дуже схожа на колишню і водночас зовсім не схожа, тому що занадто «реальна». Уявіть, розбилася чашка — її треба склеїти. Або так: діти дивляться кіно по телевізору, але раптом телевізор розбився, цей ящик потрібно полагодити — і отут розпочинається інше «кіно»: небезпечні електричні проводи, деталі, пил, мазут, зрештою, пошук грошей на нові запчастини... І цьому немає кінця. Так ці діти виростають. А в спогадах зринають улюблені старі образи. Це ностальгія за минулим і депресія від усвідомлення безглуздості того, що відбувається. Навіть більше, Сергій Мінаєв заганяє свого героя в цей ящик: змушує його безтямно вештатися по ньому, як у «містечку з табакерки», де він добре бачить весь виворіт і таємницю штучного світу-телевізора, але марно намагається вийти зовні — побачити екран і свій улюблений фільм на ньому.

І все-таки до такого уявлення про покоління 90-х є два суттєвих зауваження. По-перше, Мінаєв малює його як виключно «мачистське», чоловіче, відводячи дівчатам роль безвільних дуреп або нахабних повій. Це жахливе перекручення, оскільки це покоління воістину було «жіночим повстанням», коли дівчата брали ініціативу у свої руки і ставали сильними, заповзятливими і незалежними особистостями. І чоловіки дуже часто плелися в них у хвості. По-друге, слід піддати сумніву «біологічну» ідею про становлення покоління у вікових параметрах. Річ у тому, що «офісне покоління» залишилося, кажучи гегелівською мовою, «поколінням у собі», воно так і не створило свою політичну суб’єктивність, як це, наприклад, зробило ангажоване покоління антивоєнного й антикапіталістичного опору 2000-х (тому останнє за правом можна вважати «поколінням для себе»). «Офісне покоління 90-х» — пасивна жертва історії, яка так і не стала активним суб’єктом Історії.

Його представники замість того, щоб боротися проти цинічної товаризації і криміналізації пострадянського суспільства, прийняли ці цинічні правила гри і просто «продалися». Вони не організувалися політично, не сказали «ні» капіталізму, не влаштували моральний страйк усім тим жахливим речам, які бачили навколо себе, навпаки, зволіли розсіятися, розчинитися в загальному потоці повсякденного хаосу, прибившись до тих, хто був багатшим і сильнішим. Їм залишалося породити безсиле презирство, іронію і цинізм. Кожний сам за себе.

Однак егоїзм може бути естетично привабливим. У цілому вони були гарними, розумними і по-своєму творчими, хоча у творчості ніхто далі «креативу», «дизайну», «реклами» і постмодерністського компіляторства не пішов. Не можна сказати, що для них більше важили речі, ніж ідеї, гроші, ніж концепції. Саме одне залежало від іншого: ідеї були затребувані настільки, наскільки вони могли приносити гроші. На початку нового тисячоріччя представники «офісного покоління 90-х» так само пасивно прийшли в політику — їх туди виштовхнуло слідом за експансією ринку в нові сфери суспільства, коли в цей «сегмент» почали інвестувати як у якусь «творчість». Тоді товарним брендом стає не тільки пральний порошок чи консервований горошок, але й «Путін», «Ющенко», «Янукович» і Ко. Тоді «офісне покоління» відкриває в собі нову, невідому раніше, пристрасть до політики. Помутнілий від похмурого цинізму погляд загоряється. Коли всі інші працюють і споживають, «креативник» мріє про кращий новий світ, щоб потім змусити всіх його прийняти. Це великий комбінатор, який цупить ідеї в єдиного предмета свого поклоніння — постіндустріального Заходу.

«Покоління розриву» — це ще й покоління розірваної свідомості. Воно зневажає «совок», прагне, що є духу, від нього відрізнятися, але залишається органічним його породженням: герой Мінаєва замість горілки глушить кокаїн; зневажає хабарі, але бере їх; ненавидить «пролетаріат», але психологічно залежить від нього. Безглуздість життя має заповнити шукана героєм «духовність». Щоб стати «духовним», він намагається склеїти свою розірвану свідомість двома шляхами: прорватися в касту «обраних», багатих і успішних буржуа, прилучитися до цивілізованої еліти. Але як бути з класовим антагонізмом, глибокою економічною прірвою між бідними і багатими, що ображає його самолюбство, тягне униз, не дає головному герою знайти комфорт у житті? «Псевдореволюційну» дрібнобуржуазну шпану, яка закликає до «бунту» проти Системи, він майстерно висміює: вони такі самі корисливі, штучні і жадібні до грошей. Ні, герой вирішує це одвічне питання цілком у дусі свого часу: потрібно знайти такий національний проект, який може примирити й об’єднати націю в одне ціле.

Відомо, що сьогодні «національну ідею» шукають усі пострадянські країни, усередині яких уже народилася і сконсолідувалася в одне ціле велика буржуазія, складена з кадрів колишньої радянської номенклатури, силових структур і нового бізнесу. Їхній сплав і породжує новий капіталістичний тоталітаризм із національно-регіональною специфікою. Не припиняючи своїх егоїстичних чвар один проти одного, ці чоловіки мріють якось «склеїти» занадто помітний класовий антагонізм між собою й іншим народом. На цю шляхетну справу наймаються «професіонали» — креативники офісного покоління. Але вся проблема в тому, що останнім потрібно спочатку склеїти свою розірвану свідомість...

Зрештою герой Мінаєва начебто знаходить — перед ним постає вона, довгождана об’єднавча «національна ідея». Це... Путін у формі Бетмена. Розпростершись небесним полотном, коли всі люди мирно сплять, він літає над нічною країною. Спи спокійно, країно. Big brother watch you.