Один з китів, на яких стоїть український світ

У 1981 році кафедра фольклористики Едмонтонського університету запросила Миколу Мушинку рік попрацювати запрошеним професором. У канадійському консуляті в Празі для отримання візи йому дали величезну анкету на 30 сторінок, до якої мусив додати лікарські довідки про відсутність СНІДу, сухот, психічних захворювань тощо. В анкеті потрібно було, зокрема, вказати місця роботи, посади та платню за останні 12 років, а також місце роботи та заробітну плату, на які сподівається потенційний іммігрант у Канаді. Мушинка чесно написав: до 1971 року - старший науковий працівник Університету імені Шафарика, з 1971 до 1976-го - пастух у колективному сільськогосподарському підприємстві в с. Курів, від
1976 року - кочегар котельної в управлінні комунального господарства м. Пряшева з платнею дві тисячі крон (близько 20 доларів за тогочасним курсом) на місяць, а розраховує працювати в Канаді професором університету з окладом дві тисячі доларів.

...Коли службовець консуляту прочитав анкету, він раптом поцікавився: «А де, до речі, ваша довідка від психіатра?». Молодий західний дипломат іще не так давно працював за залізною завісою і не міг усвідомити, що у світі існують країни, де вчений зі світовим ім’ям може роками пасти корів або кидати вугілля в топку. Втім, канадійську візу Мушинці дали, хоча міністерство освіти Чехословаччини, яке навзамін за його роботу в Едмонтоні могло запросити 12 західних професорів з місячними курсами лекцій до провідних університетів, з великими труднощами погодило в ЦК КПЧ видачу йому закордонного паспорта. Пан Микола звільнився з кочегарки, купив квиток на літак з Праги до Торонто… Проте канадійські колеги марно зустрічали професора в аеропорту: це для них він був одним з провідних у світі фахівців з фольклористики, а для комуністичної влади Чехословаччини - «реакціонером» і «контрреволюціонером». Буквально напередодні відльоту до Мушинки додому прийшли двоє працівників штатної безпеки (чехословацький клон КҐБ) і відібрали паспорт разом із візою. Так і не полетів він тоді до Канади, а відтак мусив повернутися до кочегарки…

Коли автор цієї статті поділився з дочкою-студенткою радістю: до нас у гості завітає дуже цікава людина, академік-українець зі Словаччини, дівчина запитала: «А що, він емігрував з України до Словаччини за радянських часів?». Проте Микола Мушинка ніколи нікуди не емігрував. Він народився 1936 року в лемківському селі Курів на Пряшівщині, на землі, де його предки русини-українці жили принаймні від XII ст. і до останнього часу складали більшість населення. Нині Пряшівщина - це Північно-Східна Словаччина.

Прізвище Мушинка походить від назви міста Мушина в північній Лемківщині (нині - територія Польщі). У ХVІІІ ст. один з предків пана Миколи на ціле літо подався через польсько-угорський кордон на косовицю в Південну Лемківщину, там закохався в місцеву дівчину, одружився та так і залишився на південних схилах Карпат. Від нього в селі Курів і пішов рід Мушинок.

М.Мушинка народився в селянський родині, вчився в українській школі у Пряшеві, вступив на відділення русистики Карлового університету в Празі (відділення україністики там тоді не було), успішно його закінчив. 1963 року вступив до аспірантури Карлового університету за спеціальністю фольклористика. Вже тоді головною темою наукових досліджень Мушинки стала усна народна творчість русинів-українців Словаччини. Від Празького університету Мушинка отримав направлення на трирічне стажування до Києва - для написання наукової роботи. В столиці радянської України аспірант-українець зі Словаччини швидко знайшов духовних побратимів - ними стали дисиденти-шістдесятники Опанас Заливаха, Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська. 1965 року КҐБ затримало Мушинку на кордоні в Чопі - він першим намагався вивезти для публікації на Заході знакову працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Аспіранта з Чехословаччини вислали за межі СРСР, і він лише дивом не потрапив до радянської в’язниці. Але ще перед тим пан Микола допоміг повернутися на Пряшівщину з радянського «раю» кільком тисячам своїх земляків-лемків. Мало хто нині в Україні знає, що 1948 року Сталін домовився з комуністичною владою в Празі про «добровільний обмін населенням» - чеські колоністи, які жили на Волині з кінця ХІХ ст., мали повернутися на історичну батьківщину, натомість українці зі Словаччини - виїхати в Україну. Комуністичні агітатори обіцяли лемкам золоті гори: мовляв, в Україні вони оселяться в чудових будинках, що раніше належали чехам, їм дадуть кожному по кілька гектарів родючої землі, а головне, вони зможуть вільно розвивати на батьківщині свою мову і культуру. Зголосилося до переїзду 12 тисяч українців Пряшівщини.

Проте дійсність разюче відрізнялася від обіцянок: житла переселенцям не надали зовсім (до «чеських» будинків заселилися радянські фахівці, які приїхали «совєтизувати» Волинь). Замість обіцяної землі, лемків силою загнали до сталінських колгоспів, які саме тоді створювалися. Переважна більшість переселенців чи не з першого дня захотіла повернутися в рідні Карпати. Але було пізно - вони вже стали радянськими громадянами, і виїхати за межі СРСР для них було практично неможливо. І лише через півтора десятиліття молодий аспірант Мушинка, який їздив волинськими селами, щоб записувати фольклор своїх земляків-переселенців, спромігся привернути міжнародну увагу до цієї проблеми. Він опублікував серію статей у празьких газетах і журналах, які викликали в Чехословаччині широкий резонанс. Результатом стало офіційне звернення ЦК тамтешньої компартії до своїх колег у Москві (у Празі починалася політична відлига), і зрештою Хрущов, уже наприкінці свого правління, дозволив лемкам зі Словаччини повернутися додому. Дещо несподіваним для самого Мушинки наслідком цього стала доволі сумна ситуація - переважна більшість репатріантів отримала від комуністичної влади УРСР настільки ефективне «щеплення» від любові до України, що в Словаччині практично всі вони, так само як і їхні діти й онуки, записалися словаками і під час усіх наступних переписів населення вказували як рідну мову словацьку.

Мушинка ж, попри висилку з СРСР, успішно завершив у Празі дисертацію і 1967 року захистив її в Карловому університеті. Він очолив щойно створений у Пряшівському університеті кабінет народної словесності, який буквально за кілька років перетворив на один із світових центрів українознавства, отримав для його бібліотеки понад дві тисячі видань українською мовою з Українського вільного університету в Мюнхені.

Та вже 1968 року СРСР силою придушив «Празьку весну». Мушинка разом зі своїми студентами зустрічав непроханих «визволителів» плакатами «У нас нет контрреволюции» та «Оккупанты, убирайтесь домой!». Ще кілька років чехословацька демократія вела «ар’єргардні бої» з радянськими окупантами та їхніми чехословацькими поплічниками. Проте на початку 70-х «нормалізація» в ЧССР розкрутилася на повну силу. 1971 року черга дійшла й до Мушинки - його звільнили з університету з неофіційною забороною займатися науковою, викладацькою та будь-якою творчою роботою і навіть позбавили права відвідувати… бібліотеки. Це тривало майже 20 років, хоча пан Микола мав змогу повернутися до університету вже за рік-два. Для цього треба було «лише» підписати заяву про відмову від своїх політичних поглядів і лояльність до комуністичної влади. Але упертий лемко не погодився…

Втім, як стверджує сам М.Мушинка, «ніде й ніколи мені не працювалося так добре, як на полонині, де я сам-один пас отару з 150 корів». Він писав наукові книжки і приймав у своїй колибі братів-дисидентів з Чехословаччини, Польщі, часом навіть з України, стежити за якими в горах було надзвичайно важко. Зрештою комуністична Штатна безпека змусила голову колгоспу розірвати трудову угоду з пастухом Мушинкою.

Надалі майже півтора десятиліття він працював кочегаром. Проте й тут займався науковою роботою. Саме в цей час з-під пера Мушинки вийшли та були опубліковані - за сприяння української західної діаспори - монографії: «Екслібриси українських шістдесятників» (Bound Brook, 1972), «Володимир Гнатюк і Закарпаття» (Paris, 1975), «Фольклор русинів Воєводини» (Ruski Krestur, 1976, Novi Sad, 1987), «Орест Жилінський, вчений з душею поета» (Bound Brook, 1983), «Народна культура південних лемків» (New York, 1987), «Життя і справа Володимира Гнатюка» (Paris, 1988). А ще кочегар з провінційного словацького міста виступав як… культурний оглядач української редакції радіо «Свобода» в Мюнхені.

1969 року, коли в Мушинки народився син Олесь, хрещеним батьком малюка заочно став очільник Української автокефальної православної церкви за кордоном патріарх Мстислав з Америки. Протягом багатьох десятиліть пастух (а згодом кочегар) і патріарх, звертаючись одне до одного «куме Миколо» та «куме Мстиславе», листувалися, обмінювалися думками про стан української справи та української культури в Україні і світі. А вперше вони зустрілися лише через багато років, уже напередодні краху комуністичної системи. До речі, Мушинка нині підготував до друку 136 листів Святійшого патріарха до себе. «З того могла б вийти цікава книга, - вважає пан Микола. - Добре було б, якби в Україні знайшовся видавець, який би тим зацікавився».

Крах комуністичного режиму в Чехословаччині дав Мушинці змогу повернутися до повноцінного наукового життя. 1990 року він знову очолив дослідний кабінет українознавства у Пряшівському університеті, паралельно став професором Українського вільного університету в Мюнхені, активно співпрацює з редакцією Енциклопедії українознавства та Науковим товариством імені Шевченка в Сарселі (Франція), канадійським Інститутом українських студій в Едмонтоні. Рішення про присвоєння Мушинці ступеня доктора філологічних наук ухвалив 1990 року іще ВАК СРСР. Проте пан Микола відмовився прийняти московський документ і 1993 року таки дочекався рідного - українського диплома доктора філологічних наук - під №1, а 1997 року його було обрано дійсним закордонним членом НАН України. Попри вже досить поважний вік (75 років) пан Микола просто вражає кипучою енергією та дивовижною працездатністю. Нещодавно він повернувся з Канади, кілька днів гостював в Україні, після чого вилетів до Америки. Щороку виходить по кілька книжок, а статей - по десятку-два. «Я намагаюся Миколу якось стримувати, та не дуже виходить, - каже дружина й вірна помічниця Мушинки пані Магда. - Всі його просять - напиши нам, візьми участь у тому чи в цьому. Він захоплюється, всім обіцяє, а потім каже: «Не можу ж я не зробити, якщо пообіцяв людям». От і працює так, що очі на лоба лізуть». Скільки наукових публікацій має академік Мушинка, й сам він точно не знає - давно вже збився з ліку. Але що їх більш як дві з половиною тисячі - точно. Окремої уваги заслуговує дослідження Мушинки про Музей визвольної боротьби України у Празі. Він зважився на, здавалося б, неможливе - з’ясувати долю 40 тонн архівних матеріалів про український національний рух, які були вивезені КҐБ у 1945 році з Праги і про які відтоді ніхто не чув. Мушинка вів пошуки по музеях і архівах України, Росії, Чехії, Словаччини і зрештою знайшов документи в архівах СБУ. 1996 року в Мельбурні з допомогою українців Австралії він видав першу книжку з деякими архівними матеріалами празького Музею та висновками англійською мовою. 2005 року, під час Днів української культури у Празі, Мушинка представив доопрацьовану й доповнену низкою архівних матеріалів книжку «Музей визвольної боротьби України та доля його фондів» у перекладі чеською і з англомовним резюме. Того ж року виходить доповнене видання цієї праці українською в Києві. Книжка напрочуд захоплива, читається як детективна історія. У ній ідеться не лише про музей, а й про людей, які опікувалися ним, часто жертвуючи собою заради великої справи.

Академік не просто дбайливо документує та фіксує фольклор своїх земляків, а й намагається зберігати його в побуті. Лемківським весільним обрядам і пісням Мушинка давав нове життя, беручи на себе роль боярина на багатьох українських весіллях у Словаччині: «Коли мене запрошують за весільного старосту, я ставлю умову: має бути рушник - вишиваний, тканий, із бабусиної скрині чи куплений на базарі. І коли я вже перев’язаний рушником, а в руках маю різьблений топірець, то керую всім весіллям за традиційним народним звичаєм: прощання з батьківським домом, благословення молодих, оздоблення гостей, весільний поїзд, привітання в батьківській хаті (ресторані), знімання вінка, чеплення молодої, «рядовий танець», закінчення весілля. Кожен акт супроводжую відповідними традиційними промовами, які я записав від досвідчених старостів, що вже давно повмирали. А нагородою за старостування є для мене весільний рушник. Дружина нещодавно підрахувала, і я сам був здивований їх кількістю: 39 - кожен особливий і всі прекрасні».

Втім, років через 30-40 русинів-українців у Словаччині може взагалі не лишитися. Ще сто років тому їх налічувалося близько 600 тисяч. Вони становили абсолютну більшість у 260 селах нинішньої Північно-Східної Словаччини. А за останнім поки що переписом населення Словаччини 2001 року русинами визнали себе лише 23 тисячі осіб і українцями - 12 тисяч. При цьому рідною мовою русинську назвали 49 тисяч громадян Словаччини, українську - дев’ять тисяч. Абсолютну більшість населення українці та русини становлять нині лише в шести селах, ще в 106 - їх понад 20%. І нікуди вони в масі своїй не поїхали з рідних місць, просто молодь дедалі частіше вважає себе не русинами і не українцями, а… словаками. І це - рана, що ятриться в душі старого академіка: «Українцем (чи русином) нині в Словаччині бути непрестижно, - сумно зітхає пан Микола. - На це впливає і приклад незалежної України, влада якої так і не спромоглася за 20 років побудувати більш-менш розвинену й цивілізовану державу, і відсутність належної підтримки українського життя в Словаччині з боку офіційного Києва. Боляче порівнювати, як, наприклад, офіційний Будапешт усіляко піклується про національно-культурне життя своїх родаків у Словаччині з тим, наскільки байдужий до того офіційний Київ. Особливо погіршилася ситуація протягом останнього року. Та що там казати, українство нині вельми, скажемо м’яко, незатишно почувається в самій Україні, хто ж перейматиметься збереженням ідентичності українців за кордоном?

Мій батько, не виходячи з рідного села, прожив у п’ятьох державах: Австро-Угорщині, Чехословаччині, Словацькому штаті, Чехословацькій Соціалістичній Республіці і Словацькій Республіці, в якій помер, - продовжує академік Мушинка. - І кожну з тих держав він вважав своєю батьківщиною. Однак і батько, і дід, і прадід знали, що їхнє коріння - там, за горами Карпатами, у країні, що давно називалася Русь (Київська, Галицька), тому край свого перебування вони окреслили цією ж назвою (Угорська Русь, Карпатська Русь), а за собою зберегли давній етнонім - русини. Я, на відміну від батька, діда і прадіда, знаю, що Русь - це нинішня Україна, а русини - нинішні українці. Отже, своєю прабатьківщиною вважаю сучасну Україну... Кожен має право декларувати себе тим, чим він себе почуває. Почуваєш себе русином - будь ласка, але не зневажай того, хто вважає себе українцем, бо і «ми», і «вони» становимо одне національне ціле. Отже, я вважаю себе русином, бо такими були мій дід, прадід і все населення Русі. Та одночасно вважаю себе українцем, бо належу до того народу, який остаточно сформував себе національно під новою назвою у ХІХ-ХХ століттях. Отже, якщо тут є рух, який виступає за збереження національної культури (нехай під назвою «русинська»), рідних говірок (нехай це «русинський літературний язик», кодифікований на базі народно-розмовної мови населення, а не штучного «язичія» російської та словацької мов), у програмі якого є збереження кириличного письма і народних традицій, - я підтримуватиму такий рух... Якщо не буде взаємної співпраці між тими, хто вважає себе русинами, і тими, хто вважає себе українцями, обидва національні напрями поодинці зникнуть».

Найближчим часом, у травні 2011 року в Словаччині, як і по всіх країнах Євросоюзу, відбудеться черговий перепис населення. І від того, скільки громадян Словаччини визнають себе під час перепису українцями та русинами, назвуть рідною мову своїх пращурів, залежить дуже багато - скільки коштів виділятиме словацька держава на підтримку національно-культурного життя цієї меншини, що стоїть перед загрозою повного зникнення, наскільки серйозно до вимог і прохань українських та русинських організацій ставитиметься місцева влада. Офіційному Києву те все геть байдуже! Та не байдуже Миколі Мушинці. Він написав (словацькою мовою, бо чимало лемків Пряшівщини кирилицею читати вже не вміють) і видав власним коштом книжечку «Русини-українці - єдина народність», розіслав її по всіх українських (нині в більшості вже колишніх українських) селах. Полум’яно й переконливо академік закликає земляків не зрікатися власного роду.

Академік Микола Жулинський нещодавно назвав Миколу Мушинку «одним з китів, на яких стоїть сучасне українознавство». Скажемо ширше: академік Мушинка - один з китів, на яких українство стоїть взагалі...