«ОБЕРЕЖНО: ЗЛИЙ СНОБЯКА!»

Фраза, винесена в заголовок цієї статті, мимоволі зірвалася в мене з язика під час однієї бомондної вечірки. Снобів на цій вечірці було чимало, але про їхню присутність ніхто й не думав попереджати: «злі снобяки» мирно паслися на привілейованому столичному пасовищі й цілком безкарно нападали на перехожих, тобто гостей. Ой як мені хотілося обгородити їх парканом, замкнути за дверима з важким замком і повісити на ці двері попереджувальну табличку! А далі — нехай гавкають задля власного задоволення...

Та ба — ці милі добродії, озброєні великосвітським презирством і столичним лоском, як могли знущалися з провінціалів і новачків у бомондній тусовці. А жертви їхніх дотепів червоніли, бліднули й готові були провалитися крізь землю. «Самі винні! — думали сноби. — Нічого було народжуватися в провінції!» Якби лишень бідолахи-провінціали знали, звідки порівняно недавно приїхали їхні мучителі чи батьки мучителів! Слово честі, не з Парижа... Утім, снобізм абсурдний і алогічний. Він обумовлений однією-єдиною причиною — людською гординею — і безліччю малих приводів. Про приводи ми й поговоримо.

Привід перший.
Треба ж чимось пишатися!

Чим пишаються сноби? Столичним походженням, аристократичним корінням, генеалогічним древом, приналежністю до еліти, безмежною ерудицією і незвичайними можливостями. Останні два пункти — ерудиція й можливості — вельми сумнівні. Коли сноб каже, що він багатий як Крез, насправді він трохи заможніший за церковну мишу. А здатність хоробро жонглювати заздалегідь заготовленим запасом цитат ще не свідчить про безмірний інтелект. Тому на презирливе запитання сноба «Як, ви не читали Умберто Еко?» — варто відповісти по-хлєстаковському: «Та не лише читав, а й кажу йому днями: «Як ти, брате Умберто?». А він мені відповідає: «Та так, брате, все якось».

Отже, залишається горде столичне походження, квартира в центрі Києва (ну, скажімо, у «професорському будинку») й потужне аристократичне коріння. Звісно, все це може бути приводом для гордощів, якщо в бідолахи-сноба немає своїх власних, зароблених потом і кров’ю, заслуг. Предки в сноба, ясна річ, молодці, ніхто з цим не сперечається, але сам він, м’яко кажучи, миршавий. І ніякі професорські квартири, хай навіть над ними витає гордовита тінь самого Пилипа Пилиповича Преображенського, ніякі герби вкупі з ніжно-блакитною кров’ю ще не доводять того простого факту, що їхній володар бодай на щось годиться. «Римлян періоду занепаду», нездатних протистояти варварам, у столицях хоч греблю гати, від їхніх тог та кубків просто миготить в очах, отож хочеться вигукнути: «Де ж ви, пассіонарії?».

Столичних снобів дратує один неспростовний факт: майбутнє за провінціалами. Саме в цих завойовниках столиць відчуваються пассіонарна енергія, сміливість, незвичайний інтелект і широка душа. Але як же хочеться якомусь недовченому снобові вколоти колишнього провінціала, а нині столичного доктора наук уїдливим запитанням: «А ви, колего, здається, народилися в цьому... ну, як його... забув... Ну, в містечку цьому?». І додати: «Так, нашій науці потрібна здорова селянська кров». На такі репліки не варто ображатися, більше того, сноба й пожаліти можна — ну немає в нього, сердешного, нічого за душею, крім факту народження на вулиці Володимирській і запорошених дворянських грамот у шафі. Що з нього візьмеш...

Привід другий. «Понаїжджало тут різних!»

Саме цю фразу зронив один сноб-студент під час розповіді викладача про міграцію робочої сили. Викладач, анітрохи не збентежившись, відповів, що сам «понаїжджав», і кожна цивілізована країна, яка поважає себе, має жити за законами здорової конкуренції. І для цієї конкуренції міграція робочої сили — цілком природне явище. Інцидент було, що називається, вичерпано, але неприємний осад у душі викладача залишився — адже він «понаїжджав»!

Утім, як сказав Жан д’Ормессон, усі ми — родом із раю... Європейці живуть за принципом розумного космополітизму, і вони мають рацію. Навіть уявити неможливо, щоб парижанин, зарвавшись, відпустив репліку «понаїжджало тут різних!» на адресу, скажімо, Сержа Лифаря. А ми раді старатися — адже інших карт на руках немає.

Привід третій.
«Як, ви не читали Селіна?»

Як відомо, сноби обожнюють фрази: «Як, ви не читали?..», «Як, ви не бачили?..» У відповідь на цілком безневинне запитання сноб може сказати: «Зазирніть у словник!» і повернутися до вас спиною. Але це ще не означає, що гордій, котрий критикує вас, ознайомився із вмістом усіх бібліотек світу, включно зі згорілою Александрійською та втраченою Івана Грозного. Повірте, він навіть Пушкіна ледве пам’ятає. Отож, боріться зі снобом його зброєю — дотепами в бік! І не бійтеся запитувати його в дусі телегри «Що? Де? Коли?». Треба ж збити з нашого «красеня» пиху!

Привід четвертий.
«Фі, mon cher, що за манери?!»

Сноби воліють критикувати чужі манери й забувати про недосконалість своїх власних. Іноді, на зло снобові, мені хочеться почати їсти руками, а потім гордо злизувати з пальців крем. Коли я бачу такого собі «римлянина періоду занепаду», що томно стискає в пещених ручках стеблину кришталевого келиха з Абрау-Дюрсо, моє серце буквально розривається на частини від бажання відкоркувати пляшку «Жигулівського» й випити її «з горла», з посмішкою відмовившись від запропонованої снобом склянки. І не тому, що я не люблю Абрау-Дюрсо, а тому, що, поки манери та звички людини не шкодять оточуючим, вони не потребують оправдання. Кожен має право вибирати між пивом та шампанським, і ніхто йому в цьому не суддя. А, як відомо, добре вихований той, хто вміє поважати інших.

Сноб позбавлений головних людських чеснот: здатності розуміти й чути іншого, співчуття та жалості. Він бачить і чує лише себе й тому рано чи пізно залишається в пустелі. На жаль, ніякий столичний лоск укупі з дворянськими грамотами не рятує від самотності. Тож чи варто «снобствувати», добродії?! Отямтеся, вас «снобить»…