«Нобель» для перекладача

Михайло Найдан — літературознавець, перекладач, поет, професор славістики Пенсільванського університету. Народився 1952 року в Нью-Джерсі. Найактивніший перекладач новітньої української літератури англійською мовою.

Переклав поезії Ліни Костенко, оповідання Юрія Винничука, роман Юрія Андруховича «Перверзія». Оригінальні поезії Михайла Найдана в українських перекладах Віктора Неборака та Оксани Тацяк друкувалися в часописах «Сучасність» і «Дзвін».

Українська література належить до тих багатьох сфер діяльності, в яких ми, українці, маємо одну на всіх велику проблему. Талантів у нашій країні вистачає. Однак за кордоном їх майже не знають. Приміром, німці мають Інститут Гете, який всіма силами піклується про те, щоб німецьку літературу в світі знали і читали в перекладах… У нас ця делікатна ноша лягла на плечі поодиноких ентузіастів, причому закордонних.

До таких унікальних людей, безперечно, належить перекладач Михайло Найдан. Недарма голова НТШ стверджує, що за переклад «Перверзії» панові Найдану варто було б дати «Нобеля». Нобелівський комітет про перекладачів не потурбувався. Однак ніщо не заважає потурбуватися про них нам — чи державі, чи меценатам. Особливо з урахуванням тієї обставини, що «на носі» Франкфуртський книжковий ярмарок, де бажано показати якнайбільше наших літературних талантів у перекладеному вигляді. А перекладати їх — талантів наших — ой як нелегко…

— Пане Михайле, з чого почалося ваше захоплення українською літературою?

— Я українського походження, але народився і виріс у США. Моїм основним фахом була російська література. Потім під час навчання в докторантурі в Нью-Йорку я захотів скласти іспит з української поезії… В університеті моє бажання займатися українською дуже підтримали.

Я почав читати українських авторів. Уперше переклав Ліну Костенко, здається, 1978 року. Переклади з’явилися в американських журналах. Тоді почав перекладати і Ахматову, і Мандельштама, і Василя Симоненка… Перша моя книжка перекладів — вірші Ліни Костенко.

Я сам іноді пишу вірші… Переважно англійською, інколи українською.

В Україну я вперше приїхав 1979 року. Мої батьки родом з України, батько з села біля Тернополя, мама — з села біля Бродів. Вуйко сидів 15 років у тюрмі, іншого вуйка замордували, як вертався з армії…

Батьки виховали мене в українському дусі. На жаль, вони не дожили до того, щоб побачити справді самостійну Україну. Вони бачили кучмівську Україну. Але я би хотів, щоб вони дожили до помаранчевої революції…

— Як до вас потрапили вірші Ліни Костенко?

— На Заході нелегально видали збірку її поезій без її дозволу. Я купив ту збірку і відразу був дуже захоплений, а потім, коли побував в Україні, то зібрав майже всі твори пані Ліни в оригінальному виданні. Її стиль дуже близький мені, з її віршами легко дихати… Я намагаюся вибирати тих поетів, які ближче мені до душі. А її слова промовляють глибоко до серця.

— Скільки її творів перекладено англійською мовою?

— Я видав дві книжки і надрукував десь 15 віршів в американських літературних журналах. Ліна Костенко приїжджала до мене на шість місяців 1989 року… Вона — перший український письменник, який виїхав за кордон на такий тривалий час. Тоді випускали на два-три тижні. Я написав листа до неї, і хтось їй передав у руки запрошення. Були певні проблеми із посольством, не хотіли її випускати, але врешті випустили. І вона мала великий успіх. Коли Ліна Костенко перший раз виступала в Нью-Йорку, в залі на 500 осіб примістилося ще 350. Пані Ліна вміє майстерно і проникливо читати свої вірші.

— У нашій країні дуже довго на різному рівні ходять розмови про те, що варто було б висунути Ліну Костенко на Нобелівську премію… Однак далі розмов справа так і не рушає.

— На мою думку, в Україні є три кандидати на «Нобеля» — Ліна Костенко, Юрій Андрухович і Валерій Шевчук.

У Ліни Костенко дуже гарні вірші, але проблема в тому, що вона рідко виїжджає за кордон. Валерій Шевчук також. А от Андрухович часто буває в Америці, в Німеччині, Франції. Якщо є прямий контакт з іншими народами, то з’являється більше можливостей… Йосип Бродський, наприклад, отримав «Нобеля» тому, що запізнав літературну еліту майже з усіх країн світу. Багато подорожував, його книжки перекладали різними мовами…

Три чи чотири роки тому я написав листа до Нобелівського комітету, запропонувавши кандидатуру Ліни Костенко, однак тоді нічого не вийшло. Але, можливо, в майбутньому…

— А от загалом на Заході книжки, переклади українських письменників мають популярність?

— Деякі двомовні видання я випускаю тут, в Україні. Наприклад, англомовне видання Юрія Винничука. У Львові весь наклад розібрали повністю. Видання мало надзвичайний успіх, і рецензії на Заході надто позитивні. Я тепер збираюся в іншому західному видавництві передрукувати його твори. А от переклад «Перверзії» Андруховича щойно вийшов, ще немає ніяких відгуків.

Один розділ «Перверзії» можна читати в Інтернеті безкоштовно. Люди часто звертаються до мене, прочитавши цей уривок. Я переклав його ямайським варіантом англійської мови, він пишно і цікаво звучить.

Хочу зробити одну книжку перекладів п’яти найкращих поетів ХХ століття, вже переклав Тичину і Костенко. Працюю над Рильським, над Антоничем (його переклади хочу скінчити до 2008 року, до сторіччя поета). І також думаю перекласти Миколу Бажана, він останній і, мабуть, найважчий.

Тепер я видаю свої переклади в університетському видавництві, у них є спеціальна серія східноєвропейських письменників. Це престижне видавництво, одне з найкращих в Америці.

— А приватні комерційні видавництва беруться за такі речі?

— Я намагався продати «Перверзію» через літературного агента, та нічого не вийшло. Але в ті часи мало знали про Україну. Останнім часом дуже змінилося ставлення до неї. Раніше я надсилав свої тексти до літературних журналів. А тепер, після помаранчевої революції, вони надсилають мені замовлення, щоб я писав для них якісь переклади чи статті. Найсвіжіша моя публікація ось-ось вийде в журналі World Literature Today, це буде стаття про Бу-Ба-Бу. На мою думку, Бу-Ба-Бу і бубабізм — це початки помаранчевої революції.

— Не важко вам поєднувати діяльність в університеті й перекладацьку роботу?

— З поезією трошки легше, тому що можна взяти собі один вірш чи кілька, серйозно попрацювати, а далі відкласти на певний час. Потім уже інакшими очима дивишся на текст. З прозою важче. Там є потреба довго-довго сидіти. От, наприклад, «Перверзія» — це найважчий твір з усіх, які мені доводилося перекладати.

Лариса Онишкевич, голова НТШ, сказала, що я повинен отримати «Нобеля» за цей переклад, але перекладачам, на жаль, не дають «Нобеля» (з усмішкою)…

Ми з Юрієм Андруховичем стали добрими друзями. Я був у Львові, був у нього у Франківську, він був у мене в Америці десять місяців… У Юрія є вірш про Високий Замок — «Північний лет із Високого Замку», другий — про трамвай до Личаківки, і коли я проїхав сам тим трамваєм, коли побував на Високому Замку, то краще зрозумів ці вірші. Якби я тільки здалеку перекладав, я би стільки нюансів не вловив.

Мені вдалося надрукувати кілька уривків цього роману в літературних газетах Америки. Приймали відразу, дуже захоплені його стилем — то геніальний письменник.

— Як в університеті ставляться до вашої перекладацької діяльності?

— Мій університет, як усі великі університети, вимагає, щоб люди друкувалися в порядних видавництвах і порядних журналах. Також дуже шанується так звана творча робота, якою вважають і переклади літератури.

Коли я читаю лекції про перекладознавство, студенти часто мене питають, як треба підходити до тексту. І я їм кажу, що насамперед треба відкинути всі теорії. І працювати інтуїтивно. Бо поет чи прозаїк працює саме так. Треба відійти від теорії і стати тим поетом. А потім уже братися до теорій.