Незалежність і свобода — національний ребус України

Ризикуючи впасти в метафізику, зауважу, що доля кожної політичної нації пропонує вирішити певний особливий, свій «філософський» ребус. Наприклад, народження французької нації порушувало питання про взаємодію і протиріччя між свободою, рівністю, братерством — і це сполучення колами розійшлося всією Європою, заражаючи своєю нечуваною проблематичністю як реальну, так і уявлювану політику народів на всі наступні роки й століття. Росія, як нація, цікава нам її вічним метанням у зачарованому трикутнику між простим народом, інтелігенцією та владою. Німецький політичний романтизм зіштовхував між собою народний геній і геній естетичний. Британія сплітала в парадоксальних візерунках індустріально-промисловий прагматизм і сентиментальну чутливість, тоді як неповторність Сполучених Штатів як політичної нації, перебуваючи на відкритому й тривожному «фронтирі» нових можливостей, народжується в парадоксальному сплетенні універсальності прав людини і тієї невблаганної логіки відчуження та конкуренції, прекрасно і ємно висловленої словами О’Генрі: «Болівар не витримає двох».

Можливо, розгадування цього ребуса має цінність лише суто розумової гри в «національну політичну образність». Можливо, за цим стоїть серйозний аналіз різноманітних політичних культур, що дає розуміння буття не вузькозакритих «національних ідентичностей», а, радше, взаємне переплетення й вічно відкриту віртуальність усіх національних проектів у їхньому інтернаціональному вимірі. Подивимося. Один із недавніх ребусів такого роду піднесла Білорусь (вони не виникають із порожнечі й не падають із позаземних сфер, а народжуються в конкретній Події). Завданнячко справді не для політиків, а радше для сучасних філософів, що б’ються над дилемою демократії: що вибрати — порядок і стабільність у країні, із неминучим при цьому обмеженням прав і свобод людини, чи, навпаки, надання прав і свобод, але при цьому ніхто не гарантує безпеку й стабільність...

Можливо, така постановка питання викликає обурення. Звісно, простіше протиставляти демократію і тиранію, свободу й авторитаризм. Ми до цього звикли, а звичка, як відомо, полегшує життя, проте, якщо ми кажемо про політику, то потрібно спитати: кому полегшує життя? Тим, хто називає себе демократами й лібералами і вже тим самим начебто позбавляється вад, віднесених на рахунок тих, хто себе так не називає або кого так не називають?.. І взагалі, хто такі демократи? Чому так називаємо людей, які правлять «над» народом, і радше воліють «репрезентувати» його, аніж бути ним? Що таке влада народу?

Ці питання, що зачіпають фундаментальне відношення видимості і сутності, передусім необхідно ставити в контексті української політики, де практично всі політичні терміни позбавлені реального обґрунтування і ніяк не співвідносяться з практичними діями політичних агентів. Утім, на це страждає вся світова політична сцена. Де ви бачите владу народу? Політичну владу європейських робітників першого світу, азіатських селян третього світу, бідняків та осіб, виключених із розподілу економічних і освітніх ресурсів?.. Відбуваються поодинокі прориви реформ радикальної демократії в Латинськії Америці, але як цей досвід зіставити з процесами демократизації країн, що тривають у Східній Європі?

Те ж стосується терміна «комунізм», із яким ми звикли пов’язувати наше минуле. Ніякого комунізму в Радянському Союзі не було! Навіщо ж ми переконуємо себе й інших у тому, що зараз ідемо від комунізму до чогось йому протилежного? Щоб іти до чогось протилежного, потрібно знати від чого йдемо. Визначення комунізму передусім передбачає боротьбу з капіталізмом і державою для досягнення безкласового суспільства. Уже в 1930-х роках було зрозуміло, що Сталін будує в СРСР не комунізм, а певний різновид державного капіталізму при тотальному пануванні класу радянської бюрократії, називаючи цей проект комуністичним і прикриваючись авторитетом революційного Жовтня. Не можна заперечувати численні й успішні завоювання Радянського Союзу в сфері загальної демократизації мас та інституцій (освіта, медицина), а також модернізації виробництва, науки й техніки. Те, що хвилями викликало на Заході державотворення загального добробуту (welfare state). Хороше й погане, помилки і перемоги були взаємозалежні. Проте залишається таке враження, що після розвалу Союзу залишилися й посилилися переважно погані риси радянської дійсності, тоді як соціальні та культурні завоювання були відкинуті і знищені...

Під поганими рисами мається на увазі панування класу радянської бюрократії (номенклатури), котра після розвалу Радянського Союзу нікуди не зникла, а дуже швидко переорієнтувалася на бізнесову діяльність у нових сильно криміналізованих реаліях. В умовах незалежної України державний капіталізм нікуди не зник, просто акцент більше робився на другий елемент — капіталізацію (однак майже всі залишилися біля важелів політичної влади). Дурну риторику про комунізм можна було відкинути через непотрібність — нехай на червоне накидаються професійні антикомуністи; ідеологія панівний клас більше не цікавила. Досить було випустити патріотичний дух у національно свідомих і наполегливих активістів — запровадити національний прапор, гімн, пообіцяти українізацію, гучно заявити: «Україна — не Росія»... Можна сказати, що перероджена номенклатура ХХ століття (ставши відтепер державною олігархією ХХI століття) використовувала (і продовжує використовувати) національно-патріотичні сили, коли це вигідно, і відкидала їх, маргіналізуючи, коли вони були не потрібні. Тим більше успіхи на фронті капіталізму слід закріпити й увічнити потугами держави та нової націонал-демократичної ідеології. Так народжувався й консолідувався клас буржуазії в Україні.

А що ж народ, маси, низи? Виховані поза політичною культурою масового організованого протесту (як в Англії), хворіючи на фобії до соціалістичної риторики вимог (як у Франції), позбавлені практики реальної боротьби робітників за свої права (як у США), вони або мовчали і зносили несправедливість, або винаходили велосипед: повставали проти насильства системи (або відсутності такої), радикалізуючи її лицемірні гасла тим, що сприймали їх буквально й чинили відповідно до їхньої вказівки: запевняння системи у свободі слова реалізовувалися на практиці у випуску самвидаву і радикальної преси; гасло приватного підприємництва штовхало всіх на стихійне створення малих кооперативів і приватних фірм, із чим не могли змиритися великі монополісти; гасло свободи совісті призводило до розгулу всіляких релігійних сект і вигадливого пошуку себе в езотеричних знаннях; реалізація гасла свободи зібрань нерідко доходила до жорстких зіткнень зі здивованою, та непробивною міліцією; не кажучи вже про українську мову, що практикувалася деякими людьми як виклик сірій масі совкового побуту російськомовних. Тощо. Породжений «революцією 1989 року» (за виразом Ральфа Дарендорфа) цей час був повчальним у всіх сенсах. Народ України вчився ходити на своїх двох і мислити по-новому без допомоги згори. Але це і є справжній досвід набуття свободи — у практиці боротьби за становлення й формування самосвідомості.

Філософський ребус України склався не одразу, а вже в той короткий і ейфорійний момент, коли здавалося, що буржуазія і народ об’єдналися — на Майдані Незалежності під час помаранчевої революції. Це було сприйнято деким ні багато ні мало як політичне народження української нації. Звісно, такий союз народу й влади виявився ефемерним. Занадто різні проекти майбутнього країни вирішували тоді ті, хто стояв на сцені, і ті, хто повторював, як мантру, прізвище Ющенка і «свободу не спинити». Але це був ще один початок. Не дивно, що до Дня Незалежності додалося ще одне свято — День Свободи. Контраст між живим, народно-карнавальним, і офіціозним розумінням свободи оголився, коли президент запропонував святкувати події помаранчевої революції на державному рівні. Але як накажете здійснити цю мізансцену, коли прем’єр-міністр і президент можуть у будь-який момент почути з-за спини: «Вибач, друже, Болівар не витримає двох»?..

Отже, у нас була незалежність, проте не було свободи. Тепер є і те, й інше, причому на офіційному рівні (що грозить картинним позерством і бюрократичним ханжеством). Незалежність — це зовсім небагато, лише перший крок (коли враховувати, що в епоху глобалізації національний суверенітет набуває відносного значення). Потрібно зробити другий крок і ще багато кроків. Не можна зупинятися на незалежності, а шукати свободу. Незалежність — це простір можливості, чистий аркуш; свобода — це реалізація можливості, писемність. Неможливо зберегти незалежність, не розвиваючи і не втілюючи потенції свободи. Питання, яке ми повинні собі поставити, гадаю, має бути таким: так, незалежність і національна самобутність (культура, мова, самосвідомість) — це добре, але як вирішити проблему соціальної емансипації та політичної свободи народу?