Незакрита доповідь Микити Хрущова

50 років тому в Москві сталася подія, що мала неабияке значення для Радянського Союзу, України і навіть для світу. Маю на увазі ХХ з’їзд єдиної тоді партії — КПРС. Це був час, коли її очолював Микита Хрущов. А з’їзди він любив проводити по-тоталітарному — довго. Ось і згаданий з’їзд тривав із 14 до 25 лютого 1956 року. Багато про що на цьому зібранні мовилось (наприклад, про можливість відвернення нової світової війни). Та ключова подія сталася в останній день роботи. Це так звана закрита доповідь Хрущова, присвячена розвінчанню сталінізму. Чи, як тоді стримано висловлювалися, критиці культу особи Сталіна, червоного диктатора, який помер у березні 1953-го.

Берія починає і… програє

Десталінізацію, власне, розпочав ще Лаврентій Берія, відомий сталінський поплічник, але й при цьому політик-прагматик. Він вбачав в критиці колишнього вождя потужний важіль для легітимації післясталінського режиму, для порятунку «світлого образу» КПРС. З ним солідаризувався Георгій Маленков, який вже на другий день після похорону Сталіна заявив про необхідність припинити політику «культу особи».

Отже, лінія на «десталінізацію» не була винаходом лише Хрущова і не його доповідь на XX з’їзді започаткувала лібералізацію комуністичного режиму. Перші кроки, що не змінювали природи цього режиму, але покликані були зводити до мінімуму свавілля сталінської доби, зробили негайно після смерті тирана.

Вже 27 березня 1953 р. з’явився указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію ув’язнених до 5 років (визволенню підлягало близько мільйона засуджених). У квітні 1953 року були ухвалені рішення, за якими звільнили осіб, залучених до «справи лікарів» та «мінгрельської справи». У вересні 1953 року з’явився указ Президії Верховної Ради СРСР, у відповідності з яким Верховному суду надавалось право переглядати за протестами генерального прокурора рішення колишніх колегій ОГПУ, «трійок» НКВС та «особливої наради» при НКВС-МДБ-МВС СРСР. Тоді ж було скасовано військові трибунали військ МВС, «особливу нараду» МВС та постанову ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». 1954 року реабілітували учасників «ленінградської справи». Тоді ж створено центральну та місцеві комісії по перегляду справ осіб, засуджених у 1934—1953 рр.

Цікаво, що навіть такий переконаний сталініст, як Лазар Каганович, не тоді, в 1950-ті роки, а вже наприкінці життя в одній з розмов з письменником Феліксом Чуєвим зауважував: «Після смерті Сталіна треба було розкритикувати те, що було». Отже, не один Хрущов розумів неможливість збереження старого режиму. Країні загрожувала внутрішня деградація. Для зовнішнього світу закрита «залізною завісою» сталінська імперія постійно несла загрозу не тільки «світової революції», а й світової війни.

Та політика є політикою. Зрозумівши, що у критиці Сталіна не можна заходити так далеко і керуючись прагненням усунути небезпечного конкурента, Хрущов став у центрі змови, наслідком якої був арешт Берія у червні 1953-го. Всі злочини сталінської доби приписали «банді Берія». Пізніше Хрущов у спогадах зізнається: «…Грубо кажучи, вигадали про роль Берія, що Берія головна особа зловживань, які зробив Сталін. Ми, власне кажучи, знаходились у полоні цієї версії, нами створеної в інтересах реабілітації Сталіна». Тодішня спроба відокремити Берія (оголошеного абсолютно в сталінському стилі «агентом міжнародного імперіалізму») від Сталіна і сталінізму була успішною. Вона сприяла зміцненню позицій Хрущова, якого у вересні 1953 року обирають першим секретарем ЦК КПРС. Однак, використавши дозовану критику минулого у боротьбі за владу, Хрущов поступово зрозумів, що доведеться йти далі.

І для цього було чимало спонукальних мотивів. Не можна, скажімо, забувати, що перша хвиля амністії 1953 року охопила переважно кримінальні елементи. Брутально придушені табірні повстання 1953—1954 рр., в яких взяли участь політв’язні (колишні військові), показали, що десталінізацію не провести сталінськими методами. 3 1954 року в табори відправляються спеціальні комісії, складені з юристів та партійних працівників, які при розгляді окремих, найбільш одіозних справ мали право висловлюватися за звільнення або навіть ухвалювати рішення про звільнення. При цьому постійно додержувався принцип диференціації між скороченням терміну ув’язнення, амністією та реабілітацією (як правовою, так і політичною). Лише реабілітація давала колишнім «зекам» можливість знов стати повноправними громадянами; тобто вони могли повертатись назад додому, претендувати на житло та поновлення на роботі, а також, як правило, на поновлення в партії.

З місць ув’язнення почали повертатися люди і виникало дедалі більше проблем, лейтмотивом яких було запитання «хто винен?» Зводити все до особи Берія було меншою мірою непереконливо. Це помітили не тільки в СРСР. У травні 1955 року під час візиту офіційної радянської делегації на чолі з Хрущовим до Югославії Йосип Броз Тіто іронічно поставився до тверджень, що тільки Берія винен у розриві відносин між країнами. Тоді ще Хрущов у дискусії захищав Сталіна, щоправда, визнаючи «неправильні» і навіть «варварські» методи його керівництва.

Саме з середини 1955 року Хрущов дає вказівку розглядати справи не тільки того періоду, коли Лаврентій Берія був на чолі НКВД, а й більш ранні справи. Хрущов уважно стежив за підсумками цієї роботи, про яку йому безпосередньо доповідав давній соратник голова КДБ СРСР Іван Сєров. Він же виконував завдання по вилученню документів, що підтверджували участь в репресіях самого Хрущова. Тепер йому належало зробити вибір — йти у викритті злочинів сталінізму далі або, насамперед з огляду на власну роль в оточенні Сталіна, бути більш обережним. Після деяких вагань Хрущов обирає перший варіант: критикувати не лише поплічників, а й самого «вождя народів». А це вже могло бути небезпечним для самого Хрущова, оскільки оточували його, власне, ортодоксальні сталіністи.

Хрущов продовжує і — перемагає

Ось як описував той момент Лазар Каганович у виступі на червневому (1957 р.) пленумі ЦК КПРС: «У жовтні 1955 року, за 4 місяці до з’їзду партії, Хрущов вніс пропозицію про Сталіна. Сам Хрущов за 5 місяців до з’їзду виступив і говорив про Леніна і Сталіна як про великих наших керівників, які забезпечили нам перемогу. Всього за 5 місяців до з’їзду!.. Ми говорили, що Сталін — великий продовжувач справи Леніна. Потім раптом поставили питання про Сталіна. Не всі можуть сприйняти».

Так, не всі члени президії ЦК КПРС тоді сприйняли позицію Хрущова. Парадокс був очевидний: вчорашній сталініст пропонує підірвати сталінізм, а тим самим — хочеш чи не хочеш — комунізм. Одначе в тім, на мою думку, і полягала справа, що Хрущов, на відміну від інших, зважився на цей крок із метою підриву саме сталінізму, а не ленінізму, соціалізму чи комунізму. У кожному разі він гадав, що це йому вдасться зробити. Його антисталінська активність мала на меті «діалектично» відокремити «злодія» від доктрини, сприяти зміцненню комуністичної системи, ілюзії її здатності до реформ. До того ж критика сталінізму як «перекручень» мала розірвати мовчання навколо злочинів, про які фактично всі знали та які треба було більш-менш переконливо потрактувати.

Цікаво, як сам Хрущов пояснював свою позицію, коли був вже «пенсіонером союзного значення». У розмові з драматургом Михайлом Шатровим він говорив: «До мене Сталін ставився краще, ніж до інших. Мене дехто з політбюро вважав майже його «улюбленцем». У мене «сиділа» тільки дружина сина (Леоніда Хрущова. — Ю.Ш.). Він мене інколи називав польським шпигуном, Хрущовським, примушував танцювати. Ну, на загал все. Не порівняти з тим, що він творив і робив з іншими.

Чи міг я продовжувати те, що було раніше, тобто сталінську лінію? Після деякої косметики, після деяких маленьких реформ цілком спокійно міг продовжувати. На мій вік і навіть більше інерції б вистачило.

— Так чому ж, Микито Сергійовичу?

— Тому що я не з 30-х років, я з іншого десятиріччя».

А далі Хрущов розповідав, що став більшовиком під час громадянської війни під впливом виступу Миколи Бухаріна, на якому випадково був присутній. Це — натяк на ті часи, коли ще був живий Ленін. «Хороший» Ленін і «поганий» Сталін, прекрасна комуністична ідея та її «злочинні перекручення» — ця схема віддзеркалювала, ясна річ, не антикомунізм Хрущова, а його кон’юнктурні політичні розрахунки. Він наполягає на розслідуванні злочинів сталінської доби.

5 листопада і 31 грудня 1955 року Президія ЦК КПРС обговорює це питання. Наслідком стало створення комісії по вивченню матеріалів про репресії проти членів і кандидатів у члени ЦК, обраних на XVII з’їзді ВКП(б), та інших радянських громадян в 1935—1940 рр. Комісію очолив обережний і консервативний секретар ЦК КПРС Петро Поспєлов, який свого часу був одним із творців одіозного «Короткого курсу» історії ВКП(б).

1 лютого 1956 року Хрущов знов ставить на Президії ЦК КПРС питання про репресії. Саме тоді був допитаний колишній слідчий з особливо важливих справ МГБ СРСР Б.Родос (який свого часу вів справи С. Косіора, В. Чубаря та інших керівних комуністів). Поспєлов та Сєров наводили факти безпосереднього керівництва Сталіним масовими репресіями.

Як і на попередніх засіданнях, відбулась дискусія. В’ячеслав Молотов вважав, що на наступному XX з’їзді слід обов’язково підкреслити, що Сталін — великий продовжувач справи Леніна. Але з цією думкою погодився лише Климент Ворошилов, частково — Лазар Каганович. «Сталін, — підкреслив Хрущов наприкінці обговорення, — був відданий справі соціалізму, але все робив у варварський спосіб. Він партію знищив. Не марксист він. Все святе витер, що є в людині. Все своїм примхам підпорядкував».

Як і слід було чекати, 70 сторінок машинописного звіту комісії під керівництвом Поспєлова містили таку інформацію про репресії, що при всій обережності авторів цього документа він справляв «вибуховий» ефект. 9 лютого 1956 року Президія ЦК КПРС обговорює цей документ, який зачитав Поспєлов. Як згадував Анастас Мікоян, факти були настільки жахливими, що на очах доповідача з’являлись сльози: «Ми всі були вражені, хоча багато чого ми знали, але всього того, що доповіла комісія, ми, зрозуміло, не знали. А тепер це все було перевірено і підтверджено документами».

Саме під час цього обговорення Хрущов запропонував поставити доповідь про Сталіна на «закрите» засідання XХ з’їзду. Тоді ж він зрозумів, що йому доведеться вести боротьбу не тільки з мертвим Сталіним, а й з живими сталіністами: проти його ідеї відкрито виступили Молотов, Ворошилов, Каганович. Тепер Хрущов, хоча й мав більшість голосів в Президії ЦК КПРС, твердо знав: будь-яка його помилка у передз’їздівський період може бути для нього фатальною.

Ось чому, коли Мікоян запропонував зробити доповідачем Поспєлова, Хрущов у відповідь вдався до цілком єзуїтського, але абсолютно виграшного прийому — запропонував як доповідача самого себе. Хрущовське обгрунтування було демагогічним, але також абсолютно виграшним: «Подумають, що секретар ЦК ухиляється від відповідальності, замість того, щоб самому доповісти про таке важливе питання». 13 лютого 1956 р. Президія ЦК КПРС офіційно доручила Хрущову зробити доповідь про культ особи на «закритому» засіданні XХ з’їзду. Так, засідання оголосили «закритим», але Хрущов не збирався закривати подальшу роботу над текстом доповіді. Йому доручили грати головну роль — доповідача, і він прагнув тепер удосконалити текст...

Доповідь

Розпочинається з’їзд, а Хрущов наказує зробити доповнення до тексту доповіді (що охоплювала — звернімо увагу! — події до 1939 року), написаної особисто Поспєловим. 15 лютого 1956 року він звертається до секретаря ЦК КПРС Дмитра Шепілова і пропонує йому підготувати нові матеріали для «закритої» доповіді. Логіка Хрущова була залізною: право на доповідь він має, а вже сам текст — прерогатива доповідача.

Ось що згадував про ту ситуацію сам Шепілов: «Я виступав у дискусії по звіту ЦК наступного дня роботи з’їзду... Після виступу я сів у Президії, біля колони праворуч. Підійшов Хрущов: «Я з цими (Молотовим, Кагановичем...) нічого не можу зробити, а виступити все-таки хочу із викриттям культу. Допоможете. Я кивнув. «Тоді поїхали!». Справа в тім, що ще до з’їзду Хрущов у особистих розмовах з Шепіловим обговорював тему репресій, говорив про необхідність реабілітації людей. Отже, вони ніби вже виробили спільну позицію.

«Коли ми приїхали на Стару площу, — згадує далі Шепілов, — Микита Сергійович залишив мене у моєму кабінеті, де я два з половиною дні сидів і писав. При цьому, коли я запитав, що він вважає за потрібне написати, коротко кинув: «Ми все з вами обговорили. Дійте!» Він дав мені повний карт-бланш...

Так ось, я написав текст на аркушах паперу. При цьому ніяких особливих матеріалів у мене під рукою не було, лише текст Поспєлова... Рукопис віддав Хрущову, а сам поїхав на з’їзд. Коли він потім читав доповідь, я знаходив у ньому свої цілі абзаци. Однак текст хтось перелопатив. Хто зробив остаточний варіант? Сам Хрущов?.. Тоді це були б диктовки, бо Микита Сергійович сам ніколи не писав: у нього були труднощі з орфографією і він це знав. Я бачив всього один напис на документі у такому варіанті: «Азнакомица». Можливо, компонували доповідь помічники Хрущова — Лебедєв, Шуйський? Не знаю».

Можна погодитися з думкою тих дослідників, які вважають, що коли йдеться про особистий внесок Хрущова у висунення питання про культ особи Сталіна на XX з’їзді КПРС, то необхідно говорити не лише про його заслугу у постановці доповіді, а й підкреслити, що в підготовлений текст за його ініціативою було внесено такі факти, про які взагалі ніхто не збирався згадувати. Для підтвердження варто лише назвати теми розділів, що за хрущовським замовленням вийшли з-під пера Шепілова: Сталін і війна, депортація народів СРСР, післявоєнні репресивні акції, стосунки з Югославією, культ Сталіна у його «короткій біографії», наслідки культу особи, висновки.

Як згадував колишній перший секретар ЦК ВЛКСМ, а потім голова КДБ СРСР Володимир Семичастний, коли Хрущов читав доповідь на з’їзді, він майже не відволікався, лише тоді, коли «цитував документи, лист Кедрова, його спогади, давав якісь свої оцінки. Але репліки і додатки були короткими, що для Хрущова не показово. Спочатку стояла мертва тиша... Розповідь про те, що творив Сталін і його оточення, викликала в залі галас. Але це не були заперечення, а, скоріше, природна людська реакція». До речі, читав Хрущов доповідь на вранішньому засіданні, а не пізно вночі, як про це чомусь пишуть деякі сучасні історики. Семичастний спростовував і версію про те, ніби декому з делегатів з’їзду ставало погано, а дехто навіть непритомнів.

Напевно, саме в момент виголошення доповіді тим, кого в червні 1957 року зарахують до «антипартійної групи» (В.Молотов, Л.Каганович і Г.Маленков), стало остаточно зрозуміло, що вони дозволили зробити Хрущову. Його доповідь могла бути перетворена на викривальний документ цілої епохи — вона дає поштовх роздумам не лише про недоліки вождя, а й всієї системи. Одначе «спадкоємці Сталіна», як їх назвав поет Євген Євтушенко, сказавши у своїх виступах, ще до хрущовської «закритої» доповіді, дещо про «культ особи», тоді не змогли протистояти Хрущову. Тим більше, що він напередодні з’їзду зробив ще один маневр — підтримав ідею заслухати доповідь після виборів до керівних органів, після голосування. Тим самим він примусив Молотова, Кагановича, Маленкова, Ворошилова, які щойно відчули себе знов обраними вождями, мовчати і не робити ніякого демаршу під час з’їзду.

Минуть роки і декому з цих «сталінських соколів» доведеться пояснювати мотиви такої поведінки. Ось як, наприклад, робитиме це В’ячеслав Молотов (він помер у листопаді 1986 р.) у своїх розмовах із письменником Феліксом Чуєвим. На зауваження співрозмовника про те, що у народі критику Сталіна не було підготовлено, а верхи вже були готові, Молотов сказав: «Це не підтримувалось відкрито, а фактично тягнулися до цього (Ще б не «тягнутись» після стількох десятиліть фізичного і морального терору! — Ю.Ш.). Тягнулись, так. Нестійкість була у цих питаннях. Адже до сьогодні багато хто схвалює цю доповідь. У кращому випадку міг бути розкол — я цього також боявся. Відкритий розкол, його лікувати було б дуже важко. У партії це було закручено якраз під настрій. Я вважаю, що за того становища, яке тоді було, якби ми, навіть я виступив з такими поглядами, нас би легко дуже виключили».

Наслідки

Молотова і його однодумців таки виключать з партії. Трапиться це пізніше. А відкрито, як відомо, вони виступлять проти Хрущова у 1957 році. І це не зважаючи на те, що вже 1956 р. з’явиться низка партійних документів, за допомогою яких керівна партійна верхівка намагатиметься нейтралізувати руйнівний ефект хрущовської доповіді, підкреслити, що суть системи залишається тою самою, що ніхто не збирається їй зраджувати.

В першу чергу це стосується одіозної постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. «Про подолання культу особи та його наслідків», яка увійшла до всіх хрестоматій з історії КПРС і згадувалася в усіх підручниках з історії радянської доби. Та була не тільки ця постанова, а й інші документи, які стимулювали боротьбу з «крамольними» роздумами, що їх стимулювала хрущовська доповідь. Наприклад, у грудні 1956 року Президія ЦК КПРС затвердила текст листа до партійних організацій «Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вихваток антирадянських ворожих елементів». Це були не просто слова. Документ викликав хвилю арештів, суворих вироків судів. Тисячі людей, які повірили у те, що комуністична система прагне до демократії і здатна таку реформу здійснити, були піддані переслідуванням. Скажімо, у 1956 році фізик М.Самсонов опинився у психіатричній лікарні за лист до ЦК КПРС, в якому вимагав більшої послідовності у викритті сталінських злочинів. У 1958 році група ленінградської молоді написала свої коментарі до «закритої» доповіді Хрущова на XX з’їзді. Це було розцінено як антирадянські дії і молодих людей було засуджено.

Гадаю, Хрущов з самого початку розумів суперечливість своєї позиції і не випадково він так безкомпромісно атакував «антипартійну групу Молотова, Кагановича, Маленкова» і — за знаменитою формулою — «примкнувшего к ним Шепилова» на червневому (1957 року) пленумі ЦК КПРС. Пізніше, у 1961 році, він розгорнув нову атаку на сталіністів на ХХІІ з’їзді КПРС. Все це, зрозуміло, аж ніяк не означає, що слід ідеалізувати особу Хрущова. Так, йому був притаманний інстинктивний гуманізм. Це правда. Не варто забувати — Хрущов мав так само солідний запас цинізму й жорсткості колишнього сталінського головоріза. Підтверджень багато, незважаючи на всі спроби Хрущова їх знищити.

Скажімо, в 1936—1937 рр. у Москві він особисто направляв документи з пропозиціями про арешти керівних працівників. У ці роки там було репресовано майже 56 тисяч осіб. Він був безпосередньо причетний до багатьох каральних акцій в Україні, де при ньому у 1938 році було заарештовано 106 тисяч 119 осіб, у 1939 році — 12 тисяч, у 1940 році — близько 50 тисяч осіб. Можна згадати численні репресивні акції в Західній Україні у 1940-і роки, вбивство за особистим розпорядженням Хрущова у Мюнхені лідера українських націоналістів Степана Бандери у 1959 році... Хрущов ініціював новий тотальний наступ на церкву. У травні та у липні 1961 року за його ініціативи було видано два укази, які розширювали застосування смертної кари: один за крадіжки в особливо великих розмірах, інший — за порушення правил про валютні операції. У «хрущовському» СРСР триватимуть арешти інакодумців упродовж всієї «відлиги». Він заохочував брутальні спроби «виховувати» творчу інтелігенцію, стимулював атаки проти тих, хто наважувався критикувати його за невиправданий ексцентризм і непослідовність у господарських і політичних реформах. Не можна забути і про жахливий розстріл в Новочеркаську в 1962 році та про інші репресивні акції, які, зрозуміло, не мали таких кривавих масштабів, як ленінсько-сталінські.

Восени 1956 року Хрущов санкціонував розстріл угорської революції, у 1959 році — придушення протестів проти «соціалістичного раю» у Східному Берліні. Згодом, у 1961 році, зведено сумнозвісну Берлінську стіну, що стала символом розподілу Європи на «соцтабір» та західний світ. Не боячись поставити світ на межу ядерної катастрофи, Хрущов пообіцяв «закопати» імперіалізм в особі Сполучених Штатів, а при цьому оголосив курс на побудову комунізму у Радянському Союзі рівно за 20 років. Під його тиском було прийнято програму такої побудови — суперутопічну третю Програму КПРС, невиконання якої брежнєвісти згодом замінять курсом на побудову й удосконалення «розвинутого соціалізму». Можна було б наводити чимало інших прикладів. Одначе все це навряд чи перекреслить моральне значення хрущовського кроку на XX з’їзді КПРС. Цього йому ніколи не вибачили ортодоксальні комуністи. Недаремно у 1974 році Молотов, згадуючи про «закриту» доповідь на ХХ з’їзді КПРС, дав таку оцінку: «Хрущов проти Сталіна пішов і проти ленінської політики, він хотів зміни ленінської політики, що її здійснював Сталін, що її підтримували ми разом із Сталіним, врешті-решт». Ортодоксів дратувало і те, що «закрита» доповідь вже 1956 року перестала бути «закритою», оскільки її зачитали на партійних зборах, брошуру з доповіддю одержали керівники зарубіжних компартій, в червні 1956 року текст опублікувала газета «Нью-Йорк таймс» та інші видання.

Після хрущовської доповіді та наступних антисталінських ініціатив Хрущова, використовуючи його непослідовність і часом ексцентричність, оточення лідера почне планомірну роботу з підготовки реставрації. Вони «віддячили» Хрущову заколотом у жовтні 1964 року, зробивши його «пенсіонером союзного значення». Після повалення «батька» радянського лібералізму ізолюють на дачі під Москвою, а його образ поступово заступить образ «дорогого Леоніда Ілліча». (До речі, комуністи донині «віддячують» Хрущову різноманітними інсинуаціями, в тому числі розмовами про те, що свою «закриту» доповідь він нібито прочитав за завданням західних спецслужб).

Хоч би що там розповідали про хрущовську «закриту» доповідь, все-таки вона — епохальна. Доповідь надала поштовх роздумам не лише про недоліки «культу особи», але й всієї комуністичної системи. В Україні почали отримувати підтвердження щодо спеціальних антиукраїнських акцентів у діях сталінського Кремля. Багато хто замислювався не лише над тим, чому стали можливими репресії, а й над тим, чи можна реформувати комунізм, зробивши його більш гуманним?

Історія дала переконливу відповідь: не можна! І цю відповідь значно прискорив Микита Хрущов своєю доповіддю на ХХ з’їзді.