НЕВЖЕ ЛИШЕ МОГИЛЬНИЙ КАМІНЬ?

На шпальтах «ДТ» № 12 (437) було опубліковано статтю «Смерть Замкової гори». На першому плані — фотографія, що ілюструє сумну розповідь про руйнацію історичної пам’ятки Києва: схожа на книгу могильна плита з надписом «Петръ Іванович Линицькій. Професоръ К.Д.А.» Сьогодні всі, кому небайдужа українська культура, легко розшифровують абревіатуру «К.Д.А» — «Київська духовна академія», центр культури, науки, духовності України минулих століть.

А ось імена її професорів лише в останні кілька років проступають із мороку минулого. 1997 р. побачило світ ґрунтовне дослідження Н.Щупик-Мозгової «Петро Ліницький: життєвий шлях і духовна спадщина», але, зрозуміло, бестселером ця книга не стала, і місце їй визначено на полицях деяких наукових бібліотек. Філософ і вчений, яким пишалася б будь-яка європейська нація, надійно забутий на батьківщині. Навіть могила його, як свідчить фото у популярному тижневику, зруйнована і спаплюжена.

Скупі рукописні аркуші спогадів його сучасників та колег, що зберігаються у Національній бібліотеці ім. В.Вернадського (чи вже загинули після торішньої «повені»?) надають обмаль інформації про життя і діяльність П.Ліницького. Більш промовисті його статті у «Трудах Киевской Духовной Академии» та у деяких релігійних і світських виданнях. Вони розкривають внутрішній світ цієї людини, плин її думок, розвиток ідей, концепцію сприйняття світу і взаємозв’язку, що існує між людьми, подіями, словами.

Петро Іванович Ліницький народився 23 листопада 1839 р. у старовинному містечку Лебедині Харківської губернії в сім’ї священика. Священицька стезя була накреслена йому вже з дитинства, і вона його цілком задовольняла. Хлопець закінчив Охтирське духовне училище та Харківську духовну семінарію. Як один із найкращих учнів був направлений для продовження навчання у Київську духовну академію.

Варто відзначити, що 1861—1865 роки, — а саме тоді він здобував освіту в Київській духовній академії, — були одними з найцікавіших у житті цього наукового закладу. Антикріпосницька реформа вселяла віру в можливість свободи, змін не лише державного устрою, а й внутрішнього світу особистості. Проте утопічність суспільних та власних ілюзій Петро Ліницький зрозумів дуже швидко, і розчарування від усвідомлення неможливості «зовнішньої свободи» залишилося в нього на все життя.

В академії панувало вчення Канта, і Петро Ліницький не став винятком: захопившись кантіанством, він розвивав власні ідеї на його основі. 1869 р. юнак захистив кандидатську дисертацію, отримавши наукове звання — доцент філософії, а 1976 р. тоді ще зовсім молодий вчений став доктором богослов’я, ординарним професором філософії Київської духовної академії. Ординарний — це офіційне визначення, що означає «штатний». Насправді ж він був неординарним, яскравим, глибоким вченим, блискучим лектором та улюбленцем студентської молоді. Про це свідчить бодай той факт, що більшість його учнів, пишучи свої спогади про Київську духовну академію, з повагою й шанобливо згадували Петра Ліницького та його лекції.

Вдало складалося й особисте життя. Він був одружений з Марією Миколаївною Чудіновою, яка народила й виховала п’ятеро дітей. Марія Миколаївна добре розуміла тип характеру свого чоловіка — кабінетного вченого, філософа за покликанням, і не турбувала його побутовими справами, створюючи йому необхідну для праці атмосферу. Можливо, завдяки відданості, розуму та любові цієї жінки Петро Ліницький сформувався як неабиякий мислитель.

З 1861 р. все його життя пов’язане з Київською духовною академією, де за ним закріпилася слава продовжувача традицій української ідеалістичної думки. Він доводив: питання існування Бога, безумовної, всемогутньої, творчої істоти, настільки важливе, що всі проблеми пізнання, мислення, людського існування можливо розглядати і вирішувати лише крізь ідею Всевишнього.

Ці думки Петро Ліницький розвивав у лекціях, прочитаних для студентів академії, у виданій в Києві 1901 р. книзі «Основні питання філософії», нарешті — у численних виступах на шпальтах періодики.

Багато уваги приділяв П.Ліницький ролі особистості в історії, пильно стежачи за філософськими, соціологічними та психологічними науковими знахідками, відкриттями і концепціями. Тому й не дивно, що в колі його наукових інтересів опинилася ліро-міфологічна система Фрідріха Ніцше, яка на той час була дуже популярною в середовищі художньої інтелігенції. Грунтовні критичні статті П.Ліницького, присвячені проблемі особистості в її ніцшеанському трактуванні, публікувалися на сторінках «Трудов Киевской Духовной Академии» та в журналі «Вера и разум». Ніцшеанській особистості він протиставляв Христа як втілення всіх позитивних рис людяності.

Близькою до цих публікацій за тематикою була й стаття «Про свободу волі» (ТКДА. — 1905, № 2), в якій автор, розглядаючи різні філософські концепції свободи волі, доходить висновку, що «з визнанням свободи волі пов’язане визнання відповідальності за свої справи та вчинки, бо воля настільки вільна, наскільки їй дозволяє совість». Закони моралі були центром уваги не лише для київських неокантіанців, а й узагалі для всієї школи української ідеалістичної думки.

Варта уваги одна з останніх статей П.Ліницького, опублікованих на сторінках ТКДА, що отримала досить широку й узагальнену назву — «Про мистецтво» (ТКДА.—1905, № 9). Розглядаючи релігію як колиску мистецтва, П.Ліницький доводив, що художні твори, які перебувають під впливом наукових доктрин, втрачають необхідну їм образність, життєвість, бо митець нездатний передати душевного стану своїх героїв. Виступаючи проти так званого масового мистецтва, він доводив, що воно не «просто забавка», а інструмент руйнування душі людини.

Поєднуючи глибину думки з популярним викладом, доступним кожному, хто захоче її зрозуміти, П.Ліницький через виступи на сторінках періодичних видань зумів донести філософські ідеї до свідомості досить широкої аудиторії.

1905 рік приніс прагнення змін не лише демократично налаштованій інтелігенції. Студентська молодь Київської духовної академії, а також її професори та викладачі поділилися на «лівих» і «правих» стосовно революційних подій. Більшість студентів, зрозуміло, належала до «лівих». Вітер революції ще не приніс у затишні стіни старовинної академії бурю змін, яка порозкидала і закрутила у смертельному смерчі духівництво.

Петро Ліницький досить скептично ставився до революційного руху, оскільки був впевнений, що розвиток суспільства можливий лише шляхом еволюції, інші форми (революційні в їх філософському значенні, без тих ідеологічних нашарувань, які привнесло ХХ ст.), лише заважають поступові людства. Марксизм і соціалізм, мода на які захоплювала молодий незрілий розум, уявлялись йому спекулятивними вченнями, суперечливими й утопічними.

Петро Ліницький невтомно повторював студентам та колегам, що зовнішні зміни неможливі без внутрішніх. Він неодноразово виступав проти терористичних актів, які тоді були настільки популярними, що їх оспівували як подвиги у ліворадикальній пресі та поетизували у декадентських віршах. Виступав він і проти масових демонстрацій, закликаючи студентів духовних закладів не брати в них участі.

Цей момент став одним із вирішальних факторів трагічного непорозуміння, що виникло між цим талановитим вченим і педагогом та його учнями: захоплені революційними подіями, молоді люди не схотіли слухати застережень професора. Його оголосили опортуністом, а потім і зрадником. Вчорашній улюбленець студентської молоді був холодно і вороже зустрінутий в аудиторіях.

П.Ліницький дуже важко переживав конфлікт зі студентами. Йому було гірко й боляче, оскільки він не знайшов розуміння в учнів, співчуття у колег. Розчарувала його й сутність людських душ, які свободу волі в її кантівському розумінні проміняли на миттєві спалахи пристрастей і відчуття єдності, що виникає в натовпі.

12 червня 1906 р. Петро Іванович Ліницький помер від серцевого нападу. Подальші історичні події не сприяли розвиткові його вчення про свободу волі безсмертної душі людини, оскільки «свобода» і «воля» стали складовими популістських гасел, безсмертя душі оголосили забобоном, а людина... Людини не стало, залишилися «народні маси», для маніпуляцій якими філософське вчення Петра Ліницького зовсім непотрібне.

А церква, що відроджує традиції? Невже сучасне духівництво не цікавиться історією православ’я в Україні? Може, ще не пізно, і могильну плиту, під якою був похований прах цієї людини, встигнуть перенести у Києво-Печерську лавру, на меморіальний цвинтар, на будь-яку старовинну київську вулицю, якими майже півстоліття ходив професор Петро Ліницький, розмірковуючи над шляхами вдосконалення людської особистості.