НЕТОПТАНІ СТЕЖКИ БОРИСФЕНІДИ

Практично всі роки радянської влади для будь-якого зарубіжного гостя Миколаївщини не було. Просто як би на карті — біла пляма. Схожа на шматок Антарктиди. Хоча й це порівняння не зовсім коректне, бо в Антарктиду за великого бажання можна було потрапити. А ось на Миколаївщину — зась. Ракетний Первомайськ, прикордонний Очаків, Миколаїв із його корабельнями — усе південне Прибужжя накривав гриф ультрасекретності. Кажуть, що навіть у транзитних поїздах провідники суворо опускали штори на вікнах вагонів перед в’їздом у Миколаїв, аби ніхто, уже з наших простих смертних, не міг кинути оком на Чорноморський суднобудівний завод. Хоча, звісно, наші мудрагелі так і не сконструювали таку штору, яка б закрила з неба плавучий острів — авіаносець.

Сусідні Одеса й Крим рік у рік нарощували туристичну інфраструктуру, а Миколаївщина, як дівка-перестарок, уперто берегла цноту. Хтось там у Києві чи в тій же Одесі буде сміятися, але — доконаний факт: у Миколаєві зростали цілі покоління, які в очі не бачили, скажімо, живого негра. У всякому разі, коли один мій колега на початку дев’яностих пробіг по кабінетах із галасом «Я щойно зустрів на Радянській негра!», то з нього тільки глумливо насміхалися: бреши, мовляв, та знай міру — так в’їлася у свідомість кожного відмінена вже безглузда секретність.

Так що в широкому, відкритому розумінні туризм у Прибужжі — явище молоде. І, звичайно, наявні всі притаманні молодості плюси та мінуси. Один із кардинальних плюсів — незвіданість. Погодьмося, одна річ — похвалитися, що побував у Коктебелі (чи й не дивина: хто там не був і хто про нього не чув!), а зовсім інша — знічев’я кинути в колі друзів після відпустки: «Я човнував бузькими порогами близ Мигії» або «Якось увечері взяли в Рибаківці човна та й гайнули на Березань, тобто на острів Буян».

Сьогодні з читачами «Дзеркала тижня» ми побуваємо на славнозвісному Кінбурні.

Маршрути

З «материка» на Кінбурнську косу можна потрапити двома шляхами. Перший, більш усталений, — через Очаків. Шістдесят кілометрів асфальтівкою від Миколаєва — і ви в Очакові. Грецький Алектор (VI сторіччя до н. е., в перекладі з еллінської — Півень), литовський Дашів, кримський Кара-Кермен, турецький Ачи-Кале… Численні оздоровниці, турбази, приватний сектор. Пляжі. Цілюще тривимірне повітря: тут дивно поєднуються випари прісноводного лиману, масиву Чорного моря і легіт нескінченних степів, що починаються відразу на північ од міста.

Після автомобіля чи автобуса — пересадка на катер. Відхід — рівно о чотирнадцятій. Втім, якщо ви приїхали занадто рано чи припізнилися — не біда: з кількох точок прибережжя бігають приватні баркаси. Я вже не кажу про те, що кілька годин можна відвести на відвідини очаківських музеїв: військово-історичного імені Олександра Суворова, мариністичного живопису імені Рафаїла Судковського та музею Петра Петровича Шмідта, якого судили тут, в Очакові, і розстріляли поблизу, на острові Березань.

Отже, ідемо лиманом. До речі, це слово часто пишуть із великої літери, отак: Лиман. Як на мене, то заслужено. Широкий — берегів не видно! — та ще й з могутніми хвилями, та ще й рибний — осетри знаходять! — та ще й чистий — можна дельфіна зустріти. «Наш лиманський Гайявата», як Олександр Сизоненко називає Миколу Вінграновського, сотні рядків присвятив Лиману. Ідучи з Очакова на катері, під час бодай легенької хитавиці важко не згадати Миколиної строфи, писаної ще в п’ятдесяті роки:

Губами хвиль ми щастя п’єм і горе,

І долю нашу п’єм без вороття.

І чим сильніш гойдатиме нас море,

І чим сильніш гойдатиме нас море,

Тим менше нас гойдатиме життя.

Посеред лиману — острів Майський. При турках його не було, тож гармати з Очакова та фортеці Кінбурн, що стояла на протилежному березі лиману, на косі, не завжди прострілювали акваторію, і це було, звісно, на руку нашим запорожцям. Створений людськими руками за часів Російської імперії, острів Майський гідно ніс свою ратну службу і в Першій світовій, і в Другій. Нині тут військова частина, де виховують таких шибайголів у десантній формі, перед якими Сталлоне — просто хлопчик.

Через якісь півтори години катер швартується в ковші села Покровського, яке всі довкіл називають тільки Покровськими хуторами. Драстуй, Кінбурн! Драстуй, Борисфеніда! (Борисфеніда — так, на думку місцевого знавця історії, директора регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» Зиновія Пeтровича, звалася при Ольвії коса). Туристам, відпочивальникам можна кидати якір тут, на Покровських хуторах, а можна йти або їхати косою далі — до Покровки. Якщо їхати, то біля катера завжди, в будь-яку пору року, за будь-якої погоди стоїть «вахтовка» — автобус «Урал». Водить його славнозвісний Віктор Дяченко: молодцюватий п’ятдесятилітній веселун, балакун і просто щира та дуже надійна людина.

Але є ще й інший маршрут — винятково суходільний. Біля Херсона ви автомобільним мостом долаєте Дніпро, затим через Цюрупинськ (Олешшя — часів іще Святослава й Володимира!), Голу Пристань асфальтівкою аж до Геройського. Взагалі-то це старокозацьке село, знамените своїми солепромислами, віками називалося Прогноями, в Новій Січі була Прогнойська паланка. А 1963 року село перейменували, привід — із найвагоміших: на фронтах Великої Вітчизняної четверо уродженців Прогноїв стали Героями Радянського Союзу.

Тут, за Геройським, — межа Херсонщини й Миколаївщини, тут же і починається власне Кінбурн. На відстані від 10 до 20 кілометрів — три населені пункти коси: Василівка, Покровка і Покровські хутори. Якщо ви автомобіліст, то тут, за Геройським, для вас починаються випробування на вправність та кмітливість: перед очима розбігаються вусібіч десятки піщаних доріг, і треба бути ворожбитом, аби втрапити на найбезпечнішу, інакше перегони Париж — Дакар видадуться вам легкою прогулянкою. Краще всього виждати час і їхати слідом за місцевим мотоциклом, яких тут нелічено, але за будь-яких обставин лопата в багажнику — річ у даному разі необхідніша, ніж склянка чи ложка.

А ви бачили, як море горить?

Власне, якщо вже я згадав про важкодоступність Кінбурна суходолом, то варто зазначити, що звідси — і головні сьогоднішні цінності коси. Тут є практично все, чого немає в місті, тут немає ніяких лімітів на чисту воду, п’янке повітря, прадавні квіти і дерева, на зелені луки і світлі озера, на птаство та звірину. Ось дві цифри: 465 і 4710. Перша — кількість видів рослинності, друга — представників фауни. Багато що занесено в Червону і Зелену книги України, в Європейський Червоний список. Якщо в травні цвіте орхідея — то цілим неосяжним полем. Якщо нереститься риба — то кипить вода в численних затоках півострова. Основний лісовий масив — висаджена в другій половині минулого століття сосна. А ще — красені дуби, осикові й вільхові гаї, унікальні угруповання берези дніпровської. Між сивих хвиль ковили — блідо-зелені острівці прісних озер. А в солоних озерах, які ближче до моря та Ягорлицької затоки, — кефаль, яку Костя давно вже нікуди не возить.

Свого часу зусиллями директора РЛП «Кінбурнська коса» Зиновія Пeтровича на косі працював семінар «Розвиток сільського зеленого туризму в рекреаційних зонах природно-заповідних територій Північного Причорномор’я». Якщо простою мовою, то: чи варто сюди добиратись туристам? Петрович стверджує: варто. Так, рибалці — рибальчине, грибникові — маслюки і боровики, любителю флори — луки, гаї та ліси, мисливцеві — трофеї, від качки до кабана і вовка, історичним допитливцям — залишки могутньої колись турецької фортеці Кінбурн. Для тих, хто гартує здоров’я — три спеціально розроблені туристські маршрути, на яких — і озера з лікувальними грязями.

Проживання недороге. В Покровці, скажімо, а вона — тутешній туристський центр — я не чув, щоб брала хазяйка більше 10 гривень за добу. На самісінькому березі відкритого моря або на мілководній Ягорлицькій затоці можна ставити намети, парк візьме з чоловіка 2 гривні, за автостоянку — 5 гривень. Овочі і фрукти частково свої, частково з херсонських чорноземів, густе молоко — продукт цілосезонного різнотрав’я.

…Це було вже давно, чверть століття тому. Ми ще були молоді, ще малі були наші діти, ще жив мій сокровенний шкільний і університетський товариш. Наш перший кінбурнський серпень. Десь опівночі до мого напівпригаслого вогнища прибіг Анатолій: «Море горить!». Біло-вогненні пасма лизали прибережний пісок, вода із пригорщ розсипалася сотнями круглих діамантів, а розбуджені нами діти пірнали і білими-білими привидами тихо пливли під водою, під чорним небом. Затим діти понабирали у пляшки та банки води і розставили їх по стежині: ми верталися спати і матові свічада з морської казки вели нас від берега до наметів.

А ви бачили, як на Кінбурні море горить?