«Нетіпаха у червоних лахах», або Дещо про порядок і чистоту

Із батьківських діалогів:

«Коли моя не хоче складати іграшки, кажу їй, що ні казок на ніч, ні мультиків не буде. Відразу сльози, а потім прибираємо...».

«Я зі своєю малою, коли збираю іграшки, граю в гру «Хто швидше?». І їй подобається, вона бігає по кімнаті і кричить «Я-я-я-я-я-я-я швидше, мамо».

«А в мене старший, ніби й привчений, але ні-ні та й спитає: «А чому тоді тато за собою не прибирає?».

«Ми, щойно дитина ходити й розкидати речі навчилася, намагалися прибирати їх тільки разом із нею. Тепер, якщо що не на місці лежить, вона вже сама на нас сичати починає».

«У мене дитина, коли перевдягається, залишає одяг на підлозі в розшматованому вигляді. Я щоразу змушую підбирати і складати, а вона щоразу каже: «Мамо, я забула».

«За собою прибирати — проблема. Змушую. Може йти по квартирі й кинути на підлогу фантик від цукерки. Сварю! Сьогодні розуміє, а на завтра те саме».

Дитяча акуратність, порядок, чистота. Як багато сьогодні говорять про те, що їх бракує підростаючим дітям, і як мало кожен із нас робить для того, аби привчити до цього власну дитину. На особистому прикладі показати, що починати ранок із чистої чашки — приємно, що знаходити на своєму робочому столі 20-міліметрову стругачку для олівця — нормально, а от натягати з ранку брудні шкарпетки, які забулися самі випратися вчора, так само протиприродно, як і не знати, в якій частині квартири лежать ключі від вхідних дверей або куди подівся черговий дитячий гребінець. Акуратність як окрема наука? Порядок як показник внутрішньої гармонії, як стимул для вибудовування комфорту, як інструмент зовнішньої краси? Безперечно. Але чи багато мам сьогодні здатні відповісти на запитання, з якого віку і, головне, як потрібно привчати дитину до порядку та прищеплювати відповідальність за нього? Адже розповісти про це не так уже й просто. За словами психологів, щоб пояснити маленькому непосидькові, що таке охайність, чистота і порядок, він для початку має спостерігати все це на прикладі власної родини. Якщо самі батьки досить педантичні в цьому питанні, то припустити, що з їхньої дитини може вирости класичний «нетіпаха у червоних лахах», складно. Звісно, це зовсім не означає, що образ мами в такій родині має скидатися на образ відчайдушної домогосподарки, котра щодня стирає пилюку з прабабусиного комода й орудує ганчіркою частіше, ніж олівцем і ручкою на робочому столі. Але ніхто ж про ідеальний порядок, що межує з педантизмом, і не каже. Однак елементарних правил охайності ніхто не скасовував, тому й порушується сьогодні, у часи особистісної свободи, таке просте на перший погляд практичне питання: як же привчити власне янголятко до порядку і зробити так, щоб внутрішньосімейні правила і для нього стали неписаним законом?

Спробуйте уявити собі дитячу, в якій ліжечко акуратно застелене, всі ведмедики й ляльки сидять по своїх кутках, де кожен кольоровий фломастер лежить у відповідному відділенні пенала, де на підлозі вам не трапиться під ноги жодна з п’ятисот деталей конструктора під назвою «Мій локомотив», бо всі вони складені в коробці, і де грубезний том Гаррі Поттера лежить із закладочкою на чистому столі... Складно, чи не так? І тут питання не стільки в браку фантазії у вас, скільки в різних поглядах на «акуратну» проблему. Як правило, у розумінні більшості (але аж ніяк не всіх) доросле слово «порядок» асоціюється з певною системою чистоти: кожній книжці свою полицю, кожній машині — окремий гараж, кожній рожевій свинці — своє місце в пластмасовому кошику. А тим часом для дитини немає великої різниці, поставити свою «Феррарі» в гараж чи залишити її на книжковій полиці. Для неї не в цьому суть. І для батьків вона має бути в іншому. Якщо ваше чадо здатне самотужки знаходити речі на своїй території і точно знає, що на цій ось батареї вчора сушилися випрані власноруч шкарпетки, — тоді, можливо, ніякого приводу для повчальних нотацій і не з’явиться. Тоді, можливо, вам просто варто подивитися на власну дитину трохи інакше й постаратися побачити в ній не телепня чи шибайголову, а вже сформовану особистість, здатну розуміти й відстоювати себе, здатну сказати: «Я не можу бути такою, якою хочете бачити мене ви, бо я інакша (інакший)». Та це — якщо йдеться про дітей середнього й старшого шкільного віку, а привчати до порядку і чистоти потрібно починати якнайраніше, практично з пелюшок.

За словами педагогів і психологів, привчати малюка бути акуратним необхідно починати через гру — це класичний і найефективніший інструмент у розвитку будь-якої дитини. Причому в ігровому процесі, кажуть вони, мають брати участь усі члени родини. Ваше янголятко не хоче прибирати за собою іграшки? Що ж, розкажіть йому гарну казку про те, що ось це кумедне ведмежа хоче завтра раненько підвестися, щоб вирушити до лісу по ягоди та гриби, а це означає, що йому вже давно час іти спати на своє тепленьке місце. Або пограйте з малюком у гру — хто швидше дотягнеться до полички і посадить туди олов’яного солдатика, ляльку тощо. Шляхи не мають значення. Головне — досягнення мети. Спільна діяльність. Згодом, коли ваш син чи донька почнуть самостійно прибирати свої іграшки, не забувайте щоразу хвалити їх за це, наголошуючи, які вони у вас молодці і як ви ними пишаєтеся.

Як варіант у процес привчання до порядку можна ввести різні допоміжні елементи — наприклад, скрізь, де лежать особисті речі вашої дитини, розмістити самоклейні папірці з колоритними малюнками іграшок, гребінців, майок, шпильок, ложок тощо. Захопливо, барвисто й просто. У такий нехитрий спосіб ви дасте в руки своїй дитині справжній путівник по дорослому світу, дозволите їй стати дослідником довкілля і спонукаєте до самостійних пошуків. Згадайте, як у тому ж «Коді да Вінчі» Брауна глава Пріорату Сіона і за сумісництвом дідусь Соньєр чудово грав зі своєю маленькою онукою Софі: він малював цілі лабіринти схем із безліччю шарад, ребусів та альтернативних ходів тільки для того, щоб вона змогла відшукати в будинку свій різдвяний подарунок. Гра дієва і годиться для будь-якого віку. Її методи та цілі ефективні в розвитку не лише рум’янощоких карапузів і дворічних малюків.

Не помилюся, якщо скажу, що кожен батько зацікавлений у тому, щоб його дитина якнайшвидше навчилася робити щось самотужки або, у крайньому разі, з мінімальним контролем із батьківського боку. Щоб у відповідь на прохання швидше одягтися чи, навпаки, роздягнутися, вона не стояла мов зачарована перед відчиненою шафою і точно знала, куди й у якому стані слід поставити знятий черевик. А для цього батькам для початку необхідно навчитися спрощувати будь-яке поставлене перед своїм малюком завдання. Наприк­лад, щоб дитина швидше одяглася, розкладіть одяг у потрібному порядку на ліжку, а не кричіть їй із коридору, що вона має відшукати у своїй шафі; якщо ви хочете, щоб вона акуратно роздягалася, спочатку допоможіть їй в опануванні цієї навички, через гру покажіть, що лівому черевику значно приємніше стояти зліва, а не валятися перекинутим, зі сплутаними шнурками з правого боку. Не залишайте дитину наодинці в погано знайомій їй ситуації. Навчіть своє чудо діставати задоволення від власної самостійності і обов’язково дозволяйте йому самостійно вчитися. Якщо малюк до сліз сперечається, намагаючись відвоювати право підмести підлогу або помити свою улюблену зелену тарілку — дозвольте йому це зробити. Нехай він відчує вашу довіру до нього і зрозуміє, що для своїх батьків він уже самостійний і великий, що вони довіряють йому бути відповідальним і за той-таки віник, і за зелену тарілку.

До речі, право вибору — аж ніяк не останній елемент у процесі прищеплювання дитині любові до порядку та чистоти. За словами тих же психологів, якщо ви хочете, щоб ваш малюк не знав пресингу і примусу в прибиранні, був зацікавлений у чистоті, йому завжди необхідно давати вибір між «підмести зліва» чи витерти пилюку «із правого боку». Категорично вимагати чи, що ще гірше, наказувати дитині неприпустимо. Бо неправильно поставлений в якійсь ситуації акцент може стати причиною серйозних непорозумінь у майбутньому. Якщо ви хочете, щоб ваша дитина охоче чи принаймні без ворожості відгукувалася на прохання родини допомогти, завжди і в усіх випадках потрібно дозволяти їй робити свій власний вибір. І тут, за великим рахунком, уже не настільки важливо, який саме вид допомоги вона обере; головне — вона добровільно візьме на себе відповідальність за вибрану ділянку роботи і ще раз відчує, що є повноправним членом вашої родини. І не поспішайте відразу переробляти щойно закінчену нею роботу — нехай навіть усі тарілки будуть брудні. Будьте мудріші, підіграйте їй. Кому приємно бачити, що всі його старання і труди зрештою виявилися марними? Як каже у своїй книзі «Після трьох уже пізно» Масару Ібука: «...нехай ваша дитина трудиться стільки, скільки може, але за однієї умови — для вас не важливий результат її роботи. Для дитини важливий не результат її діяльності, а сам процес. Ми ж, дорослі, хочемо, щоб кожну роботу було доведено до кінця. І в цьому вбачаємо відмінність роботи від розваг».

Найцікавіша й водночас неоднозначна, на мій погляд, частина механізму привчання дитини до порядку зосереджена навколо системи заохочення. Так, питання про те, чи варто оплачувати допомогу власної дитини в хатній роботі, сьогодні актуальне як ніколи. Чому? З одного боку, будь-якому школяреві, котрий поважає себе, необхідні гроші на кишенькові витрати, а з іншого — чи варто «підсаджувати» рідне дитя на комерційну жилку і перетворювати частину сімейної відповідальності на бізнес? Обов’язки мають усі дорослі члени родини, котрі однаковою мірою (в ідеалі) відповідають за чистоту і затишок у межах свого будинку чи власної квартири. І ніхто їм грошей за це не дає. То чи варто платити своїй дитині, якщо подібна система взаємин може мати й небажані наслідки — наприклад, ваше янголятко навідріз відмовиться пропилососити килими чи зробити вологе прибирання, поки ви не погодитеся заплатити йому певну, задекларовану раніше суму. До того ж ви все одно збиралися давати йому на дрібні витрати... Ось так і починається замкнуте коло, формується перша неправильна фінансова система. Як показує досвід окремих сімей, у цій ситуації виграшно працює така схема: стандартні роботи на благо сім’ї окремо не оплачуються, як і наведення порядку на особистій території. Тарифікації підлягають лише складні роботи, не пов’язані з рутиною і звичними справами. До речі, останні значно ефективніше стимулювати не купюрами, а позитивними емоціями у вигляді похвали. Хоч би якою самостійною й незалежною була ваша дитина — їй завжди приємно, якщо будь-яка її праця, витрачений на прибирання час помічені й схвалені вами.

Кажуть, що любов до порядку й уміння дотримуватися його безпосередньо пов’язані з рівнем самоконтролю і ступенем цілеспрямованості. Однак на дітей цей принцип поширюється далеко не завжди. Прагнення «доглядати» сімейну територію може однаковою мірою походити від усіх членів родини й носити систематичний характер, а територія сина чи доньки в такій сім’ї може являти собою шаблон класичного «творчого безладу». Можливо, акуратність для дорослого — це все ж таки одне, а в розумінні дитини — щось зовсім інше? З цими й іншими запитаннями «ДТ» вирішило звернутися до Світлані ЛАДИВІР, кандидата психологічних наук, завідувачки лабораторії психології дошкільника Інституту психології ім. Г.Костюка АПН України.

— Я не ставила б так питання, а сказала б, що акуратність дорослого бере початок з акуратності дитячої, і випадки, коли з «хрюшки» виростає хороша людина, дуже нечасті. Хоч би про які якості особистості ми з вами зараз говорили — все йде з раннього дитинства. Акуратність дитини бере свій початок ще з утроби матері і залежить від того, який спосіб життя вона вела і наскільки сама була організована та охайна. Акуратність — це звичка. Звісно, ми можемо сказати, що одні діти народжуються, маючи передумови до охайності та чистоти, а інші вже з пелюшок поводяться як поросята. Очевидно, йдеться про поріг чутливості до зовнішніх умов, які можуть викликати дискомфорт. Кожна дитина народжується зі схильністю до розвитку якихось здібностей, але не із самими здібностями, тому й розвиток акуратності починається з того, що дитину необхідно привчати до неї. Як? Пестощами, любов’ю, прикладом, підказкою, тренуванням. Дитина ще може не розуміти, що в неї на новій сорочечці — жучок сонечко чи страшний крокодил, але коли їй постійно кажеш: «Подивися, яка в тебе сорочечка гарна», дитина звикне до того й зрозуміє, яким має бути гарне й охайне, в неї почне вироблятися адекватне розуміння охайності та чистоти. І далі вона вже сама прагнутиме до цього. А ви допомагатимете їй.

Інша ситуація: у дитсадок прихо­дить дитина, яка не звикла замислюватися над тим, де вона знімає з себе одяг і звідки мама потім його дістає. Що відбувається? Її починають «ламати»: розповідати про те, що в неї є свій стільчик, своя шафка і що свої речі вона мусить тримати тільки ось тут. До цього дитину треба привчати ще вдома, але не криком, а терпінням, ставленням, позитивними емоціями. У дитячому розумінні фраза «я люблю тебе» має матеріалізуватися в щось конкретне — люблю тебе не тільки тоді, коли ти — зірка й розповідаєш нам віршик, а навіть тоді, коли ти «поганий». І тому тобі допомагаю, прагну пояснити в мільйонний раз, захищаю, виручаю тощо. Ось чому я завжди запитую майбутніх мам: чи готові ви віддати себе в жертву своїй дитині, тобто жити як мінімум протягом трьох років лише її потребами?

— Чи можна сказати, що вже з пелюшок до дитини треба ставитися як до особистості?

— Звісно. Багато батьків у нас досі не розуміють, що власне «я» є вже й у трирічної дитини. У дитячій психології це все вже давно докладно виписано, але щойно доходить до життєвих ситуацій — починаються парадокси. Візьмімо, приміром, сім’ю, в якій мама за натурою сангвінік, тато — холерик, а дитина в них росте із задатками флегматичного темпераменту. Заклюють. Власні батьки заклюють: «Ну чому ти така копуха?», «Скільки разів можна тобі повторювати?!» — тато і мама її люблять, але вони хочуть, щоб вона була такою, як вони. І така, якщо її не зламають і не прищеплять комплекс неповноцінності, «вислизне» обо­в’яз­ково. Дитина вам нічого не винна. Абсолютно. А от ми їй повинні, мусимо показати життя таким боком, який допоміг би їй сформувати такі ціннісні орієнтири, про які ми мріємо.

— Добре, а якщо проблема вже є? Якщо раннє дитинство проґавили. Як боротися з нехлюйством, коли дитина вже не дитина, а підліток? Коли ти їй слово, а вона тобі десять?

— Виходить, не те слово, не так сказано, його не почуто. І не слово має бути на першому місці, а позитивні емоції, правильне ставлення, приклад. Ну що значить мити за собою посуд, коли є той, хто робить це постійно? І звідки приклад? Якщо тато посуду не миє, за ним прибирає мама, а синові кажуть — ти вже великий, мусиш. Цілком природно, що в дитини рано чи пізно виникне запитання: «А чому тато не мусить?». І в якій формі вона його поставить — це вже інше.

— Світлано Олексіївно, якщо в дитини є своя особиста територія, наскільки вона може бути там повновладним гоподарем, і чи вправі мама вказувати, що й чому там «не так»?

— Кожна дитина повинна мати особистий простір. Мама може дивитися на те, який порядок вона там собі заводить, але в жодному разі не влазити туди. Навпаки, вона повинна замислитися — чому внутрішньосімейні правила не стали обов’язковими і для дитини? Може, вона тому й відвойовувала цю територію, щоб піти від системи, яка тяжіла над нею? Головне, щоб дитина точно знала, що це її територія і що вона недоторканна — тоді в неї формуватиметься й відповідне до неї ставлення. Навіть в однокімнатній квартирі в дитини має бути свій куток. Не треба псувати стосунки з дитиною на дрібницях, адже батьківська підтримка буде потрібна їй надалі аж ніяк не в питаннях місця розташування штанів чи кількості брудних чашок.

Звісно, це не означає, що їй мимохідь не можна буде жартома сказати: «До тебе хлопчик прийшов, а в тебе посуд брудний на столі. Мені він не заважає. А тобі?». І вона його прибере, повірте. Сама. Підліток може почати поводитися асоціально тільки через те, що йому просто набридне ходити по струнці. Нагадаю, що дитина стає особистістю ще в три роки, і вже тоді батькам треба бути дуже уважними до змісту цієї фрази, розуміти, що за нею стоїть. Свобода є усвідомлена необхідність. Якщо дитина не робить чогось, тому що боїться — це вже не свобода, це примус. А примус у жодному разі не має викликати агресію, бо тоді він принесе лише руйнацію.

…Про привчання маленької людини до охайності і порядку можна говорити нескінченно довго. Можна почати цю розмову з безлічі вдалих і не дуже прикладів вирішення цього питання, можна звернутися до золотих сторінок наукових праць із дитячої психології чи навіть запозичити практичний досвід найкращих освітніх систем, все одно відповідь у цій маленькій задачці з великим невідомим буде тільки одна: по-справжньому любити свою дитину і поважати її право на незалежність та індивідуальність.