НЕСПОВІДИМІ ШЛЯХИ УКРАЇНИ

Останнім часом нашій громадськості дедалі більше й більше прищеплюється ліберальна ідея, відповідно до якої головним у житті суспільства є самоцінність індивідуума, його особиста відповідальність за свою долю, а також відмова від утриманського ставлення до держави. При цьому, як правило, автори таких теорій не відмовляють собі в задоволенні позбиткуватися над шкідливою звичкою пострадянської людини розраховувати на патерналізм держави і нездоланною ностальгійною пам’яттю про дешеву ковбасу.

Чи це свята наївність або лукавство ситих людей, котрі вже отримали від держави, а в кінцевому підсумку від суспільства, все, що їм було потрібно (і навіть більше), і тепер заколисують суспільство балачками про те, що порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих: «Ми вас обібрали, але ви не впадайте у відчай, дерзайте»? Гадаю, що друге.

Суспільство й держава

Аби усвідомити, в якому співвідношенні мають перебувати ці дві традиційно опозиційні одна до одної структури в майбутньому, необхідно хоч ненадовго повернути нашу пам’ять до недалекого минулого. До останніх драматичних років цілеспрямованого розвалу великої країни. Абстрагуючись від зовнішніх чинників, які відіграли в цьому процесі далеко не останню роль, пригадаймо, які претензії були в нас самих до тієї держави. Нас обурювало, і справедливо, що вона не виконувала своєї споконвічної функції служіння суспільству в цілому і кожному індивідууму зокрема. Жили ми гірше, ніж люди в країнах Заходу, громадянських свобод було також помітно менше, партійно-управлінська бюрократія пронизувала всі ієрархічні структури і, як з’ясувалося, була справді гнилою.

Нас дуже майстерно переконували, що так далі жити не можна. От, мовляв, на Заході життя справжнє. Там держава перебуває в гармонії з суспільством і окремим громадянином. Там навіть безробітний одержує допомогу, достатню для нормального існування. Зрештою пропаганда переваг так званих цивілізованих держав Заходу зробила свою справу. Ми прокляли наше минуле, а заодно наших дідів і батьків, отримали нарешті жадану свободу та свою національну державу. Здавалося, ось нарешті заживемо по-новому. Із захватом цитували слова нашого національного генія Тараса Шевченка, що «у своїй хаті своя й правда, i сила, i воля». Не врахували, проте, що в нього є й інші слова: «гірше ляха свої діти її (Україну) розпинають».

Минуло десять років. Ми пишно відсвяткували ювілей незалежності (незрозуміло лише, від кого і чого), а надії на краще життя так і не збулися. І що там на краще, ніяк не можемо досягти навіть рівня 1990 року, який нам тоді здавався злидарським і нестерпним. Загальнонаціональне багатство, нажите колективною працею багатьох поколінь, якось непомітно пустили на вітер. Суспільство не тільки не набуло інерції відродження, навпаки, помітно деградувало. Розпочався процес вимирання. На переможному марші будівництва незалежної держави ми загубили, за одними розрахунками, три, а за іншими — 5 мільйонів цих самих її щасливих будівничих.

По суті, якщо бути чесними, треба визнати, що держава, нині уже наша рідна, котрою нас щодня закликають пишатися, виявилася банкрутом. При цьому під державою варто розуміти не якусь абстрактну політекономічну категорію, а цілком конкретний політичний режим, який змінив старий. Уособлюють його також конкретні члени нашого суспільства, котрі, здавалося б, і повинні відповідати за такі жалюгідні результати свого правління.

Та ба. Виявляється, зовсім і не вони винні в усьому, що з нами відбувається, а ми самі, тобто суспільство. За великим рахунком, як любить висловлюватися наш Президент, із цим можна й погодитися. Відомий вислів класика, що суспільство має такий уряд, на який воно заслуговує, не втратив своєї актуальності й у наші дні.

Але чи не занадто цинічно, панове, звалювати свою неспроможність на співгромадян? Робиться це, ясна річ, не примітивно, не в лоб, мовляв, самі винні, а по-єзуїтському витончено. Бачите, суспільство ще не дозріло до розуміння ліберальної ідеї. До того ж воно не дуже патріотичне, і від цього всі лиха. Люди чомусь сподіваються на державу, а треба самим будувати свій власний добробут, виявляти ініціативу, добре, що держава не заважає творчому самовираженню громадян.

Але ж тут ніякий не лібералізм. Це закон джунглів, де виживає найсильніший. Людське співтовариство не може так жити. У ньому нерівність можливостей індивідуумів не повинна супроводжуватися безжалісним винищуванням слабких. За Конституцією, наша держава оголошена соціальною. І її святий обов’язок здійснювати той самий патерналізм, над яким іронізують нині доморослі ліберали й націонал-патріоти.

Якщо держава вважає себе вільною від соціальних зобов’язань стосовно своїх співгромадян, то виникає закономірне запитання, а чи потрібна вона їм? Сьогодні українське суспільство начебто так питання ще не формулює, за що удостоюється з боку владоможців сумнівних компліментів «багатотерпеливого» й «толерантного». Але якщо держава й надалі нехтуватиме своїм обов’язком гаранта соціальної справедливості чи бодай рівноваги в суспільстві, питання неминуче постане.

Ліберальною казкою є й теза про свободу особи в Українській державі. Не ятритиму наші душі прикладами терору. Але простежте бодай протягом одного дня за друкованими й електронними засобами масової інформації й ви переконаєтеся, що в нашій країні все відбувається з волі однієї людини. Під патронатом Президента проходять з’їзди й конференції, фестивалі та спортивні змагання, його особистою турботою підвищується зарплата вчителям, вводяться в дію нові лікарні та школи, підвищується врожайність зернових тощо. Дивно, що президентський патронат догідливі прислужники не поширили ще й на схід сонця.

Я далекий від думки, що Леонід Данилович заохочує таку, м’яко кажучи, неліберальну й недемократичну поведінку свого оточення, але ж і не заперечує. Чи варто доводити, що в такій авторитарній атмосфері не може бути свободи творчої ініціативи особистості. Як казав колись Володимир Маяковський: «нам с тобою думать неча, если думают вожди».

Та навіть якби висновок про те, що нинішня держава не заважає реалізації творчих можливостей індивідуума, і був правильним, але ж головна її функція не в тому, аби не заважати, а в тому, аби допомагати. Вона повинна створювати сприятливі умови для цієї самої реалізації можливостей, чого в нас і зовсім не робиться.

Нещодавно мені довелося ознайомитися зі своєрідною думкою сучасного ліберала: мовляв, соціальної справедливості нам не бачити доти, поки в суспільстві не будуть забезпечені права та свободи людини, поки власна гідність не виступатиме моральним критерієм державного суверенітету. У цих певною мірою затуманених наукоподібною фразеологією словах втішає вже те, що їхній автор визнає факт відсутності в нас таких свобод. На жаль, він не каже про те, хто відповідає за це, і до того ж вибудовує трохи дивну послідовність пріоритетів громадянина. Спочатку гідність, а потім уже соціальна справедливість. Але про яку гідність можна розмірковувати, якщо людина принижена в найголовнішому — у праві на гідне життя. Якщо всі її думки лише тим і зайняті, як би звести кінці з кінцями. Якщо прожитковий мінімум в Україні дорівнює 350 гривням, а більша частина її громадян отримують лише половину згаданої суми. Чи не здається вам, що ліберальний віз тут поставлено попереду коня?

Не вписується в ліберальну модель суспільства й постулат про необхідність «створення загальнодержавної ідеології», яка б зміцнила оту державність. З досвіду минулого відомо: єдина державна ідеологія не може бути ані толерантною, ані (це вже зовсім неймовірно) плюралістичною, як заявляють нові українські ліберали. Їхня надія, що єдина державна ідеологія допоможе функціонуванню корінного етносу й етнічних меншин на принципах порозуміння та взаємоповаги, справді, має підстави. Звісно, допоможе й уже допомагала. Але тоді виникає запитання: навіщо ми свого часу піддали це явище нашого життя такій жорстокій нарузі й відмовилися від нього? Або те, що було погано в чужій державі, у своїй навіть дуже добре? Незрозумілий парадокс нашого розвитку: комуністи підтримали плюралізм ідеологій у новій Україні, а ліберали й націонал-демократи, виявляється, ностальгують за єдиною державною. За формою вона мислиться іншою, але по суті залишиться тією самою, тоталітарною.

Напевно, у тому самому ряді слід розглядати і проблему патріотизму, невиправдано часто порушувану націонал-лібералами. Але, ясна річ, питання це вони адресують не собі (їхній патріотизм, як дружина Цезаря, поза підозрами), а нам. Виявляється, не досить бути законослухняним громадянином своєї держави й навіть просто патріотом. Від нас вимагають ще й беззавітної любові. Нібито до Батьківщини, до Україні, а насправді до владоможців, до режиму, до всіх тих, хто почав процвітати в епоху лихоліття й беззаконня і нині ототожнює себе з Україною. Найменше критичне зауваження на адресу режиму викликає з боку його адептів закид у відсутності патріотизму й любові до Україні.

Дозволю собі запитання. Яку Україну я маю любити? Ту, яка забезпечила деяких усім і знедолила більшість? Адже Україна не лише географічне поняття. Щось не чути закликів до держави любити своїх підданих, до владоможців — бути моральним прикладом беззавітного служіння своєму народові. Адже любов вимагає взаємності, а інакше її й не буде.

Інтеграція до Європи
та проблема національно-культурної ідентичності

Як і в попередній, у цій сфері в умах наших лібералів і націонал-демократів панує повний хаос і плутанина. З одного боку, вони є переконаними апологетами негайної та повної інтеграції України до цивілізованої Європи, а з іншого — ревно захищають національно-культурну, а фактично етнокультурну незайманість.

Консолідація українського народу в єдину політичну європейську націю, заявляють вони, можлива лише на основі національних культурних цінностей. Твердження більш як сумнівне. Але виникає природне запитання. На основі чиїх національно-культурних цінностей? Етнічних українських, кожного етносу, котрий входить до українського суспільства, чи його інтегральних культурних цінностей? Чіткої відповіді на нього не дає ніхто. Складається враження, що така туманність влаштовує всіх. Апологети української ідеї в її етнічному розумінні припускають, що майбутня нація однозначно виросте на українських цінностях. А борці за національно-культурне відродження етнічних меншостей переконані, що вони не лише збережуть свою ідентичність, а й одержать нові можливості для її розвитку.

Свого часу, намагаючись розібратися в цьому непростому питанні, я дійшов невтішного висновку, що в Україні не лише не сформувалася політична нація, а й не вироблено принципи її формування. Націонал-демократи негайно звинуватили мене у відсутності патріотизму, а нині самі розмірковують про політичну націю в майбутньому часі і, відтак, визнають усе-таки її відсутність.

Ніякого задоволення від цього їхнього прозріння не відчуваю, позаяк головне запитання — на яких принципах слід консолідувати українське суспільство в політичну націю? — так і не має відповіді. Гадаю, у добу глобалізації наші внутрішні суперечки про національно-культурну ідентичність дедалі більше втрачають свою злободенність. Не можна одночасно вийти у відкрите цивілізаційне море й залишитися в національній гавані. Ми повинні усвідомлювати: глобалізація неминуче зв’язана з втратою не лише економічної незалежності, а й національно-культурної ідентичності. Сьогодні ми ще іронізуємо з приводу «загальнозрозумілої» російської мови, а вже завтра змушені будемо змиритися з «загальнозрозумілістю» англійської.

Не вельми давно на презентації книги одного відомого діаспорного економіста, перекладеної українською, щасливий автор сказав знаменну фразу: «Як добре, що це сталося нині. Через три-п’ять років потреба в такому перекладі взагалі відпаде, бо всі ви говоритимете англійською». Напевно, у цих словах була значна частка перебільшення, особливо стосовно термінів оволодіння англійською мовою громадянами України, але за своєю суттю вони, поза сумнівом, вірні.

Глобалізація немилосердно зітре не лише національно-культурні (і мовні зокрема), а й цивілізаційні відмінності народів. По суті, світ рухається шляхом створення єдиної цивілізації, причому зовсім не на основі синтезу культур. Колись теоретики нації індустріального суспільства бачили її об’єднаною однією культурою, однією мовою і навіть спільними культурними кодами. Ще більш вираженою ця тенденція буде в епоху глобалізації. Ми вже стали свідками швидкого поширення світом цінностей західної цивілізації, яка, по суті, і стала його глобалізатором. Добре це чи погано? Скоріше, погано, але зупинити цей процес (незважаючи на опір, що набуває апокаліптичних форм) уже не вдасться.

Не зможе встояти перед усе уніфікуючими глобалізаційними процесами й Україна. Усвідомлення такої перспективи розвитку, зрозуміло, не змушує нас уже сьогодні відмовитися від наших національно-культурних традицій і сантиментів, але точно підказує, що вони не опиняться серед пріоритетів майбутнього, а тому й не повинні сьогодні бути каменем спотикання на шляху, якщо можна так висловитися, внутрішньої національної глобалізації.

Якщо ми справді зацікавлені в консолідації українського суспільства, необхідно відмовитися від невиправданого залучення в нашу мирську суєту церкви. Нічого хорошого, засвідчує історія, з цього не виходить. В Україні багато конфесій, і ділити їх на наші й чужі — значить свідомо сіяти розлад. Адже всі церкви, що діють у країні, незважаючи на канонічний, а часто й адміністративно-управлінський їхній зв’язок із різноманітними сакральними центрами, існують для українських громадян, а отже, однаково наші.

Ми маємо усвідомлювати, що, постійно з’ясовуючи питання, хто, висловлюючись фігурально, у домі хазяїн, неминуче пов’язане із загостренням міжетнічних, міжкультурних і міжцерковних відносин, ми ослаблюємо Україну як єдину державу. Вона може виявитися не здатною витримати випробування глобалізацією, як цього не витримали вже Югославія й деякі інші країни, обласкані увагою глобалізаторів.

На завершення хотів би підкреслити, що перед Українською державою, а по суті перед її політичною елітою, як і раніше, стоїть найважливіше завдання консолідації нації. Це може статися за двох неодмінних умов. Еліта, нарешті, усвідомить свою історичну місію й очиститься від пороків користолюбства, а народ повірить у її щирість. Поки що вони занадто далекі одне від одного. Правда, у народу є одна незаперечна перевага. Він може не чекати, поки еліта стане кращою, й замінити її, тоді як остання, дякувати Богові, позбавлена такої можливості.