БЕЗ ПРИМИРЕННЯ В УКРАЇНІ НЕ БУДЕ ЗЛАГОДИ

Напевно, немає в Україні людини, котра не мріяла б про мир і злагоду в нашому спільному домі. Не бракує й закликів на цю тему. Проте наближати торжество доленосної для всіх нас мрії щоденними конкретними справами ми, на жаль, не вміємо. Іноді здається — й не вельми хочемо. Ніяк не можемо усвідомити, що шлях до злагоди неможливий без взаємних компромісів і поступок. Ми ж переконані, що світ має встановитися на «наших» умовах, а вони найчастіше за все продиктовані поняттями реваншу — національного, мовного, соціального.

Кажучи «ми», я, ясна річ, не маю на увазі народ, простих українських трудівників. Якби не було тих, кого шанобливо й далеко не завжди обгрунтовано називають елітою (й котру ще більшою мірою, ніж суспільство, роздирають протиріччя), народ прийшов би до внутрішньої злагоди швидше. Це на нас лежить відповідальність за те, що суспільство ніяк не може перейти в громадянський стан і перетворитися на політичну націю.

Приводом для чергового «крику душі» послужило недавнє урочисте засідання Верховної Ради України, присвячене річниці трагічної загибелі видатного полководця Великої Вітчизняної війни М.Ватутіна. На мене й, гадаю, на багатьох присутніх у залі воно справило, як би це пом’якше сказати, неоднозначне враження. Я був до сліз розчулений доброю пам’яттю ветеранів про свого полководця й водночас мені було соромно за частину депутатів, котрі демонстрували свою байдужість до того, що відбувається, а деякі й узагалі залишили зал.

Так, історія нерідко розводила українців, висловлюючись фігурально, по різні боки барикад. Так було й під час Великої Вітчизняної війни. Розрадити можна тим, що українці не є в цьому сенсі самотніми. Через подібні драматичні випробування пройшли й інші народи. Щоправда, що в мирний час вони знаходили в собі моральні сили відмовитися від взаємної ворожнечі. А в нас це не виходить.

Коли я слухаю націонал-патріотів, котрі закликають зрівняти в правах і пільгах ветеранів Великої Вітчизняної війни, які врятували світ від фашистської чуми, й вояків національно-визвольного руху в Західній Україні, готовий погодитися з розумністю їхніх аргументів. Справді, не вічно ж нам ворогувати. Але прощення гріхів має бути обопільним. Це неодмінна умова примирення та злагоди. Проте коли постійно паплюжать радянський період історії, виявляють демонстративну неповагу до подвигу народу у Великій Вітчизняній війні, неможливо розраховувати на те, що подібний заклик почує інша сторона. Навчіться, колеги, шанувати цінності інших, а потім уже претендуйте на повагу ваших. Переконаний, у такому разі ви знайдете добрий відгук.

На жаль, це не єдиний камінь спотикання, який ми не можемо прибрати з дороги, що веде до злагоди. Є й інші, але перш, ніж сказати про них, хочу зізнатися в одній слабості. У мене завжди є своя думка. Не боюся її висловлювати, але ніколи не стверджую, що вона єдино вірна. Постійно мучаюся сумнівами й у тому, чи потрібна вона — моя думка — кому-небудь. Багато разів переконувався, що істотного впливу на перебіг нашого життя вона не справляє. Хіба що ускладнює моє власне життя, множить кількість якщо й не недругів, то, щонайменше, жорстких опонентів, котрі постійно закидають мені відсутність патріотизму й інші смертні гріхи. Я не ображаюся на них і ніколи не відповідаю їм тим самим. Вважаю аморальним і неприйнятним для себе судити інших. Ніхто мені (втім, як і моїм опонентам) такого права не давав. А думки свої висловлюю вголос, мабуть, тому, що хочеться полегшити душу.

Іноді навіть заздрю своїм одержимим критикам. Послав же їм Господь таку впевненість у своїй правоті. Знають, що стратегічний інтерес України винятково на Заході й там же її друзі. Переконані: від північного сусіди (так нині в національно-патріотичних колах іменують Росію) походить одне лише зло. І немає діла до того, що історія неодноразово доводила принаймні сумнівність подібних переконань. Теперішні друзі, котрих так важко здобувати, в минулому далеко не завжди були зразками безкорисливої приязності, так само, як і «північні сусіди» (ніяк не можу зрозуміти, чому не «східні»), виявляли стосовно нас не тільки зло. Траплялося, й від неминучої загибелі рятували. Ясна річ, в обох випадках достатньо й інших прикладів, проте «патріотична» пам’ять не шанує об’єктивність, вона навдивовижу вибіркова.

Кожний народ (або країна) володіє суверенним правом вибирати друзів. Воно не вимагає певного обгрунтування й ніким не може бути обмежене. Як стародавні новгородці були «вільні в князях», так теперішні українці вільні в друзях. Проте нашим патріотам (даруйте за часте вживання цього слова, в яке я не вкладаю «затаєного» сенсу), виявляється, цього недостатньо. Набуття нових друзів у них поєднано з відмовою від старих, а часто й із паплюженням останніх. Вони, мовляв, і нещирі, й імперське начало у них занадто сильне: тільки й думають, як би знову зробити неньку Україну складовою частиною «єдиної та неподільної». У недосконалостях колись спільного історичного дому вони звинувачують винятково росіян, начебто українці до його створення непричетні, а, отже, за нього не несуть відповідальності. Не певен, що це поліпшує наш партнерський імідж. Мінливість у відносинах із сусідами не можна зарахувати до достоїнств народу.

Якось мені довелося почути від однієї, вельми мною шанованої дами дивний вислів: «У кожному українцеві дрімає дух Мазепи». Чи не правда, гарно звучить? І, очевидно, не так уже невірно. Проте мені чомусь не хочеться з ним погоджуватися. Подібна констатація не прикрашає. Наших друзів вона може лише лякати: «А раптом цей дух у вас прокинеться». І прокидається-таки!

У своєму нестримному бажанні пошвидше влитися в цивілізовану Європу патріоти готові знехтувати не тільки економічними інтересами власного народу, а й пожертвувати історичною пам’яттю. Чого тільки варті їхні нав’язливі міркування про споконвічну самобутність українців, їхню несхожість з росіянами. Виявляється, останні не лише не брати нам, як ще недавно стверджували чимало тих, хто нині заперечує цей розхожий вислів, але навіть і не родичі. І чим більше про те говориться, тим менше люди вірять у подібні «одкровення». Здається, якби росіян не було в природі, націонал-патріоти їх вигадали б. Інакше як же визначити нашу українську сутність? Ми, мовляв, окремий народ не тому, що відгалузилися на певному історичному етапі від єдиного східнослов’янського стовбура та пройшли тривалий шлях своєї власної еволюції, а тому, що не схожі на росіян.

Такі твердження неспроможні в науковому плані й аморальні в людському. Хіба достойно стверджувати свою нинішню самодостатність з допомогою зречення історії? Я розумію, для чого це робиться: етнічна кревність українців із росіянами й білорусами не повинна будити ностальгічну пам’ять про колишню їхню державну спільність. Але такої ціни за сьогоднішній суверенний розвиток України від нас і не потрібно. Австрійці, приміром, живуть своєю окремою державою й не комплексують із приводу того, що їхній північний сусіда має не просто схожу, а точнісінько таку саму, як і в них, мову. І не витрачають даремно інтелектуальні сили, аби довести світові, що вони не схожі на німців. Світові, втім, це й не вельми цікаво. Цивілізований Захід, куди ми прагнемо всією душею, занепокоєний сьогодні зовсім іншими проблемами. На етнічні й націоналістичні недуги він давно вже перехворів.

Заспокойтеся, добродії! Усвідомлення факту етнічної кревності з росіянами (й білорусами) не спричиняє ніяких політичних наслідків. Теперішній суверенності це анітрохи не загрожує. Більше шкоди завдають нав’язливі міркування на згадану тему. Адже їх не сприймає більшість наших людей, і вони викликають лише досаду й роздратування.

Те саме можна сказати і про національно-патріотичне захоплення розвінчуванням пороків історії. Ятрити «колишні рани» для багатьох стало мало не сенсом їхнього життя. Звісно, ми маємо про минуле знати все — й погане також. Але знати не для того, аби відчути садомазохістську втіху від своєї гіркої долі, а щоб нічого подібного не трапилося в майбутньому. А ще, аби побачити зло не лише в навколишньому світі, а й у нас самих. Інакше минуле нас нічого не навчить.

На жаль, і тут у свідомості більшості наших правдошукачів панує той самий невигадливий стереотип: миролюбні українці на різних історичних етапах завжди страждали від сваволі своїх кровожерливих сусідів — монголо-татар, литовців, поляків, росіян. Оскільки гострота давніх образ частково стерлася з пам’яті, найбільше за всіх дістається москалям. Вони й тільки вони відповідальні за невдалий соціалістичний експеримент, який приніс нам стільки випробувань. Про українських його співавторів намагаються не згадувати, хоча, якби вони були чесні перед собою, мають казати і про це. І каятися за власні гріхи, якщо вважають їх такими в інших.

Чому ми так любимо колупатися в давніх ранах? Здавалося б, здобули нарешті жадану суверенність, позбулися опіки наставників — отож, щасливої дороги. Зосередьтеся якщо не на завтрашньому дні, на що не вистачає інтелектуального пороху, то бодай на сьогоднішньому. Адже минуле суверенне десятиліття не продемонструвало вміння жити самостійно. Мається на увазі добре жити. Спадщину минулих часів розтринькали й розкрали, а щасливе й багате життя для всіх так і не створили. Та що там багате, ніяк не можемо досягти навіть того, що вже мали в ненависному соціалістичному минулому.

Не зле б уже й помізкувати, чому це в нас, «незалежних і суверенних», нічого не виходить? Та й про відповідальність за сучасне безрадісне становище українського народу час задуматися б. Проте замість цих природних запитань ідеологи нової України знову й ізнову повертають нас у минуле, витягають із нього одні пороки та болячки. А робиться це, гадаю, з певною метою. Така «правда» про минуле повинна відвернути людей від похмурих роздумів про їхнє жалюгідне теперішнє становище. «Задовольняйтеся, дорогі співвітчизники, тим, що маєте, й моліться Богу, що немає в нас нині гулагів і голодоморів. І злі Меншиков і Муравйов не йдуть хрестовими походами на Батурин і Київ».

Така обробка громадської думки мені здається драматичною помилкою. Напевно, вона позбавляє нинішніх поводирів України від неприємних запитань народу, але ж одночасно й позбавляє його творчої енергії. Якщо, коли вірити відомій телепередачі, «не все так погано в нашому домі», то чого ж іще й бажати. Від добра, як відомо, добра не шукають.

Це недолуга логіка. Аморально привчати людей терпіти сьогоднішні злидні лише на тій підставі, що вчора вони (або їхні попередники) терпіли ще гірші. А що, без злиднів узагалі жити неможливо? І чому це найменша критика нинішніх наших порядків позбавляє частину найсвідоміших українців, не кажучи вже про можновладців, душевної рівноваги? Найм’якшим закидом на адресу тих, хто сумнівається в правильності сьогоднішніх перетворень, є те, що вони не патріоти й, мовляв, розхитують наш спільний ковчег.

Проте на тому самому цивілізованому Заході, з якого ми начебто бажаємо брати приклад, за такою логікою не живуть. Життя там на порядок (якщо не на кілька) вище від нашого, а люди все одно не задовольняються досягнутим. Бажають кращого, і постійно досить жорстко заявляють про це своїй владі. І ніхто їх не заспокоює тим, що колись було ще гірше, і тим більше не звинувачують у відсутності патріотизму.

Нам потрібно якомога швидше рятуватися від поділу своїх співгромадян на свідомих і несвідомих, патріотів і непатріотов, на тих, хто знає, як жити, і тих, хто не знає. А ще на тих, кому нібито тим краще, чим гірша ситуація в нашій країні. Такий поділ не сприяє досягненню злагоди в суспільстві. Ми ж знаємо, до чого це приводило в минулому. Повинні б бодай чогось і навчитися.

На жаль, не можу завершити свої нотатки на оптимістичній ноті. Скажімо, фразою, що «час загальної злагоди вже не за горами». І не вірю я передусім у можливості нашої еліти — правлячої й мислячої. Не може вона поки що служити за моральний приклад усьому суспільству. Тут ми продовжуємо не найкращу нашу національну традицію. А риба, як відомо, псується з голови.