Неприємна гіпотеза

Політичне життя в країні стало якимось метушливо-гостро-незрозумілим — не політика, а політична параноя. Що ж відбувається, і, головне, — чого нам слід очікувати?

Країни, які виникли на пострадянському просторі, наштовхнулися на проблему, якої ще ніхто у світі не вирішував: як перейти від тоталітарної соціалістичної держави до нормальної капіталістичної постіндустріальної системи?

Можливо, всі труднощі випливають із проведеного в 1917 році експерименту зі знищення основ будь-якого ладу — приватної власності на землю і засоби виробництва. З’ясувалося, що людина не працює на державу так само ефективно, як на себе. Це суперечить її природі. Основа будь-якого прогресу — підвищення продуктивності праці, тобто випуск більшої кількості продукції за меншу кількість часу з меншими витратами. Скасувавши приватну власність, СРСР опинився у свого роду первісно-общинному ладі, при якому всі рішення приймали вожді, а життя простого жителя нічого не вартувало.

Розвиток від первісно-общинного ладу до рабовласницького, феодального капіталістичного, а потім — і до постіндустріального має свої внутрішню логіку й закономірність. Виробничі і суспільні відносини повинні визріти для переходу на наступну сходинку розвитку. Не можна перестрибнути сходинку, як не можна розібратися у вищій математиці, не освоївши спочатку основних арифметичних правил.

Мабуть, опинившись за ознакою ставлення до приватної власності в первісно-общинному ладі, здійснювати зворотний рух нам також доведеться послідовно, проходячи всі щаблі розвитку: рабовласницький лад, феодальний, капіталістичний. Згадаймо кінець 80-х—початок 90-х. Цей час характеризувався розгулом рекету. Банди рекетирів відкрито грабували всіх і все, як войовничі первісні племена, які силою підтверджували своє право на власність. Держави наче й не було. Потім настав період формування ладу з ознаками рабовласницького, при якому жителі розподілилися на Громадян і рабів. Громадяни мали можливість отримувати власність, використовуючи скуплені за безцінь приватизаційні сертифікати, а також інші механізми доступу до розподілу державної власності. Для Громадян працювали закони, а рабам залишалося тільки право на майже безкоштовну працю. Далі стали розвиватися приватизовані підприємства, які прив’язували до себе робітників. Це було схоже на формування удільних феодальних князівств, які жили за своїми законами, встановленими власниками-феодалами. Таким чином, після розпаду Союзу наша держава прискореними темпами, буквально за кілька років, пройшла стадії розвитку суспільства.

Зараз ми, напевно, перебуваємо на стадії, аналогічній феодалізму. Економіка складається з окремих, ворогуючих між собою феодальних князівств. Якщо дотримуватись історичної аналогії, то наступним етапом буде формування централізованої феодальної держави, яку очолить найбільш войовничий і рішучий феодал. Фактично, це етап диктатури. Далі нас чекає формування дикого капіталізму з безробіттям і розшаруванням населення за рівнем доходів, маргінальною злочинністю та відродженням соціалістичних рухів. І тільки потім, за умови, що пройдемо всі етапи, — формування постіндустріального суспільства з розвиненою демократією і спільнотою, в якої головна власність — не на засоби виробництва, а інтелектуальна.

Погляньмо на інші пострадянські країни. У них ми побачимо елементи формування диктатур різного штибу. Напевно, це не добре і не зле — це відбувається в силу суспільних закономірностей. Якби було інакше, то Росію нові феодальні чвари пошматували б. Величезна держава просто розпалася б.

Якщо ці міркування правильні, то диктатури нам не уникнути, і суспільству слід подбати, щоб прийшов диктатор «м’який», прогресивний, здатний проводити прогресивні реформи. Може, нам і в Євросоюз не слід поспішати. Адже у нас ще не сформувалася національна еліта — інтелектуальні лідери нації: журналісти, письменники, артисти, вчені тощо, які можуть впливати на процеси в країні й усвідомлюють при цьому свою відповідальність. Якщо зараз вступити в Євросоюз, то іноземці, використавши гроші та досвід, скуплять і підпорядкують собі найпрогресивніші сфери економіки. Представники ж національної еліти просто роз’їдуться по всій Європі, де їм реалізувати свій творчий потенціал простіше. У такому разі Україна дуже надовго, якщо не назавжди, перетвориться на сіру, безлику країну. У Польщі, наприклад, приватна власність існувала навіть у радянський час, тому повернення в русло цивілізованого розвитку відбувалося швидше. Тепер країна вступила в ЄС. Безліч підприємств було скуплено іноземним капіталом. Від простих поляків часто можна почути: «Ми, поляки, в себе вдома почуваємося іноземцями». Їх неначе обдурили, але незрозуміло, в чому і як.

Мабуть, найближчим часом Україна прийде до диктатури, і альтернативи цьому немає. Щоб пом’якшити негативні наслідки такої форми правління, потрібно заздалегідь вжити заходів, аби зберегти свободу слова — запоруку розвитку і відстоювання прав. Мені б дуже хотілося помилитися...