НЕПЕНСІОНЕР

«Передвиборної боротьби не люблю, — признавався він. — Дуже. Не вмію її проводити й не люблю».

«А вам і не доведеться її проводити. Головне — ваша воля, упевненість. Ваші вчинки. Від цього все залежить. Політичний авторитет або приходить, або ні. Ви готові?»

«Працюватиму там, куди призначите», — небагатослівно відповів Путін.

По-воєнному...

«А на найвищу посаду?»

Путін завагався з відповіддю. Відчувалося, що він уперше по-справжньому усвідомив, про що йдеться.

«Не знаю, Борисе Миколайовичу. Не вважаю, що я до цього готовий». — «Подумайте. Я вірю у вас».

Це — уривок із нової книжки спогадів Бориса Єльцина «Президентський марафон», опублікованої в останньому номері часопису «Огонёк». Читач уже здогадався: президент Росії зустрічається з директором ФСБ Володимиром Путіним, аби запропонувати йому посаду прем’єр- міністра країни. Заодно Борис Єльцин навіть не приховує від розгубленого полковника, що згодом може ПРИЗНАЧИТИ — яке дієслово! — його на іншу посаду, найвищу. Посаду президента.

Борис Єльцин, як заведено, лукавив із молодим недосвідченим чекістом. Найвища посада в Росії — це не посада президента. Найвища посада в Росії — це посада Бориса Єльцина. І на цю посаду Володимира Путіна не призначить і не обере вже ніхто: місце зайняте. Саме щоб довести цей факт, очевидний для спостерігачів, котрі пильно стежать за розвитком ситуації в Росії, і написав свою нову книжку Борис Єльцин. Наступного тижня вона з’явиться в книгарнях, потім відбудеться її світова презентація. Але вже сьогодні хочеться поговорити про мотиви, які змусили Єльцина написати саме такі мемуари.

З огляду на все, йдеться тут не про обсяги впливу першого президента Росії, для збільшення яких йому потрібно нагадати про свої заслуги. Ні, Єльцин зайвої влади не потребує — у нього й так предостатньо можливостей визначати хід подій. Єльцин цих можливостей і не приховує. В інтерв’ю «Огоньку», яке передує публікації уривку з книжки, він називає тих, із ким регулярно спілкується, — Володимир Путін, Михайло Касьянов, Ігор Сергєєв, Володимир Рушайло. «Встаю, як і раніше, рано, коли в будинку всі ще сплять. Читаю газети, аналітичні довідки, одне слово, «працюю з документами». Потім планую зустріч із кимось із членів уряду, із членами моєї колишньої команди... У чому мій вплив? Ні в чому. Сьогодні я просто співрозмовник. зокрема й для нинішнього президента. Співрозмовник, який, скажемо так, багато знає».

Так і бачу знамениту єльцинську, з хитринкою, усмішку. Людина, спроможна ПРИЗНАЧИТИ президента Росії, яка регулярно призначає зустрічі цьому самому президентові, прем’єру, міністру оборони, міністру внутрішніх справ, іншим членам уряду та працівникам своєї колишньої адміністрації, — у чому її вплив? Ні в чому... Точна відповідь у стилі Єльцина: не ставте дурних запитань — не доведеться сушити голову над такими самими відповідями. Хіба незрозуміло, в чому його вплив? У всьому...

Після своєї знаменитої відставки 31 грудня 1999 року Єльцин свідомо пішов у тінь, аби полегшити обраному ним самим наступникові перемогу на виборах глави держави. Газети писали про «кінець доби Єльцина», тоді як найближче оточення глави держави, який виїхав із Кремля, радісно потирало руки. Операція «Володимир Путін» справді вдалася. Якщо погодитися з твердженням Єльцина, що він визначив саме цього чоловіка своїм наступником — тому й послав у відставку відданого Сергія Степашина, — то тоді запущена за кілька місяців до відставки Єльцина чутка про те, що президент намагався послати у відставку й Путіна — та не вийшло, генерали не дали, — чудова артпідготовка, закинута в політичний ставок вудка, на яку багато хто клюнув, зокрема й автор цих рядків, зважившись викласти версію про можливі причини успіху Путіна на сторінках «ДТ». Генерали, які «не дали», досі їздять до Єльцина на дачу, тож коли президентові закортить — завтра замість Путіна буде якийсь Рушайло… Але президентові було потрібне інше. Єльцин у своїй книжці не приховує, чим саме сподобався йому Володимир Путін. «Путінські доповіді були взірцем ясності. Він старанно не хотів «спілкуватися», як інші заступники глави адміністрації, тобто викладати свої концепції, погляди на світ і на Росію». У Путінові Єльцина приваблювала передусім сумлінність: відповідає по- військовому, не розмірковує і не має системи власних цінностей. Така людина влаштовувала Єльцина та його оточення найбільше. Ставало ясно, що на наступних виборах президентові вже не балотуватися — який там третій термін! А тим часом до виборів 2001 року могли посилитися можливі опоненти «сім’ї» — той-таки Євген Примаков, Юрій Лужков. Потрібно було діяти на випередження. Єльцинський інстинкт збереження влади й тепер спрацював, як безвідмовна машина. Відмовившись від посади, Борис Миколайович зберіг найголовніше, те, без чого він уже не міг жити, — владу. Але владу без відповідальності...

Простіше кажучи, Єльцин став російським Ден Сяопіном — патріарх китайських реформ теж формально не обіймав керівних посад у партії та державі, проте одного його слова було досить, щоб зняти одного партійного керівника та призначити іншого. Про роль Ден Сяопіна в Китаї знали всі. Про роль Єльцина в Росії могли тільки здогадуватися. Усі розмови на цю тему сприймалися досі як спекуляції. Зважаючи на все, єльцинському оточенню й самому екс-президентові це набридло. Єльцин не хоче перебувати в історії безтурботним пенсіонером, котрий проводить час на риболовлі й полюванні, таким собі новим Микитою Хрущовим, відпровадженим на дачу віроломними соратниками. Не те щоб з допомогою цих мемуарів Єльцин прагнув повернутись у велику політику — він із неї нікуди й не йшов. Швидше за все, він просто хоче, щоб знали, як він тепер у цій політиці діє. Таке знання, до того ж, — чудова гарантія того, що наступник, який не вирізняється єльцинською масштабністю й готовий боротися навіть зі своєю гумовою лялькою в телевізорі, не смикатиметься і продовжить візити до знаючого співрозмовника.

Утім, Єльцин усвідомлює, що вихід книжки припиняє його існування в політичній тіні. «Я, несвідомо, можливо, намагався, щоб про нас менше говорили й писали. Але тепер, після виходу книжки, все знову зміниться. Гадаю, ображених буде предостатньо. Політика — жорстка річ».

Політика — дуже жорстка річ. Тож слід усвідомити неправдоподібність численних досліджень і матеріалів про «кінець доби Єльцина», початок нового часу й посилення позицій Володимира Путіна. Режим Єльцина — поняття складне та багатогранне. Справжній президент створив саму Російську державу під себе, під свої методи управління та власне бачення суспільства. Був єльцинський режим, керований Бурбулісом і позначений гайдарівськими реформами. Був режим черномирдінської стабільності, був час Чубайса: але рішення завжди остаточно визначала і приймала одна людина. Сьогодні єльцинським режимом довірили керувати Володимирові Путіну, і як при цьому називається посада керуючого — президент, прем’єр, глава адміністрації, — здається, не має значення. Книжка Єльцина — не історичний пам’ятник, а пояснення, як цей режим функціонує в зміненій реальності.

Сьогодні потрібно думати вже про інше: про час, коли Єльцина не стане. Чи збережеться його режим, зможе єльцинське оточення стати для Володимира Путіна «колективним Єльциним», чи новий президент зможе скористатися ситуацією та створити свій власний режим управління? Чи все-таки Путіна ніколи не призначили б керуючим, якби стабільність режиму й майбутнє єльцинського оточення залежали тільки від життя Єльцина? Який потенціал розвитку єльцинського режиму, і чи не стримує це напівмонархічне правління розвиток самої Росії? Чи може загалом бути в Росії інший режим, крім єльцинського, і чи не знадобиться новому режимові нова держава (держави)? Якщо відставка Єльцина дозволила повірити в можливість якихось змін, то його мемуари переконують в іншому: якщо зміни й будуть, то тільки з волі першого президента Росії, який давно вже перестав бути революціонером.

«Рішення я завжди любив приймати сам»…