«Нельзя во всех грехах винить статиста»?

Гостре передчуття біди вивело українців на Майдан. І, дякувати Богу, українська веселка не стала сірою... Поки що.

Ті ВОХРи, чий погляд 1987 року так налякав Леоніда Філатова, напевно, вже почили в бозі: майже двадцять років минуло. То що, проблема вирішилася сама собою? «Паротяг уже давно відгуркотів!..» — як висловився недавно в одній газеті доцент-правознавець, захищаючи колишніх членів КПРС від загрози люстрації.

Тоді чому дільничний лейтенант міліції, повісивши плакат «Так! Ющенко» у себе перед очима, за спиною тримає портрет Дзержинського? Що йому нашіптує у вухо «залізний Фелікс»? Цей молоденький дільничний упевнений у всевладді «органів»: ви, каже, можете не давати пояснень, це ваше конституційне право, але цією статтею Конституції користуються тільки злочинці. Мовляв, у міліцію без причин не викликають («органи не помиляються», «у нас даром не садять»). Звідки це в молодому хлопчаку, вчорашньому випускнику міліцейської академії? Від учителів, навчених тими самими відставними ВОХРами.

ПЕНСИОНЕРЫ

Сидят на дачах старенькие ВОХРы

И щурятся на солнце сквозь очки.

Послушаешь про них — так прямо волки,

А поглядишь — так ангелы почти.

Их добрые глаза — как два болотца —

Застенчиво мерцают из глазниц,

В них нет желанья с кем-нибудь бороться,

В них нет мечты кого-нибудь казнить.

Они не мстят, не злятся, не стращают,

Не обещают взять нас в оборот, —

Они великодушно нам прощают

Все камни в их увядший огород.

Да, был грешок… Такое было время…

И Сталин виноват, чего уж там!..

Да, многих жаль… И жаль того еврея,

Который оказался Мандельштам…

Послушать их — и сам начнешь стыдиться

За слов своих и мыслей прежний сор:

Нельзя во всех грехах винить статиста,

Коль был еще и главный режиссер.

…Но вдруг в глазу, сощуренном нестрого,

Слезящемся прозрачной милотой,

Сверкнет зрачок, опасный как острога.

Осмысленный. Жестокий. Молодой.

И в воздухе пахнет козлом и серой,

И загустеет магмою озон,

И радуга над речкой станет серой,

Как серые шлагбаумы у зон.

Собьются в кучу женщины и дети.

Завоют псы. Осыплются сады.

И жизнь на миг замрет на белом свете

От острого предчувствия беды.

По всей Руси — от Лены и до Волги —

Прокатятся подземные толчки

…Сидят на дачах старенькие ВОХРы

И щурятся на солнце сквозь очки…

1987

Час справді — найкращі ліки. Але тільки не проти ракової пухлини. Якщо вчасно не відтяти уражені органи, то не обсипався б наш «садок вишневий коло хати».