«НЕХАЙ США ТА АНГЛІЯ НАМ ЗАЗДРЯТЬ!»

Молоді кияни, прогулюючись Експоцентром України (колишньою ВДНГ — Виставкою досягнень народного господарства УРСР), навряд чи переймаються запитанням: для чого були побудовані всі ці помпезні корпуси? Символіка радянських часів незрозуміла сьогоднішній молоді. Сюди приходять попити пива, купити на розпродажі дешеву радіотехніку або ж подивитися виставку купальників. Однак ще двадцять років тому все було інакше. Кожна область Української РСР везла сюди свою красу й гордість. І лише старші покоління добре пам’ятають той час. Покоління, яке знало все про Першу Кінну та Бронепоїзд 14-69, про есерів і чекістів, але було неспроможне відрізнити «дебет» від «кредиту», «маклера» від «брокера». Покоління, яке декламувало вірші Маяковського й нічого не чуло про Вільяма Стенлі Джевонса та Мілтона Фрідмена. Покоління, яке старанно вивчало рішення всіх з’їздів КПРС і вживало слово «бізнесмен» як лайку, що однаково шпетило Папу Римського й «мільйонера-душогуба» Генрі Форда.

Цивілізація пред’являє свій рахунок особистості. Не «революціонер» є сьогодні головною дійовою особою на історичній сцені, а «бухгалтер», «бізнесмен», «менеджер-організатор». А ми десятки років культивували тип особистості, який не затребуваний цивілізацією! Павка Корчагін... Хто може уявити його на біржі цінних паперів?!

«По чотири тонни вугілля
та півтонни чавуну
на душу населення»

Виставка відкрилася 6 липня 1958 року, коли святкували 40-ліття Компартії України. Гордістю виставки був Головний павільйон, центральний зал якого вінчала п’ятиметрова скульптура Леніна, виконана з органічного скла. А поруч — мозаїчна карта України й цифри: територія республіки становить 601 тис. кв. км, а населення — близько 42 млн. чоловік. Ще цифри: 1957 року в Українській РСР було вироблено чавуну 24,3 млн. тонн. І текст: «У даний час Україна займає перше місце у світі з виробництва чавуну на душу населення. Вона виробляє чавуну більше, ніж Франція, Італія, Японія, а за видобутком вугілля перевершує Францію, Бельгію, Голландію, Італію та Іспанію, разом узятих. На кожного жителя республіки впродовж року добувається 4 тонни вугілля...»

Крім Головного, було ще 16 павільйонів, і в кожному — портрети Хрущова, цитати з його промов. То були часи, коли ми лише перемагали. Усе, що ми робили, — було добре, все, що сказали, — чудово. Була ейфорія, ми — найкращі. І на чолі всіх тодішніх звершень і планів стояв, зрозуміло, перший секретар ЦК КПРС і голова Ради Міністрів СРСР Микита Сергійович Хрущов. Що коїлося з історією! Скрізь викидали Сталіна й вставляли Хрущова. Раніш перемоги у Вітчизняній війні приписувалися Сталіну, а з 1957 року — Хрущову. Але... Відсутність спеціальних знань і дуже низька загальна культура не давали можливості цій талановитій людині зробити правильний вибір під час вирішення складних проблем. Ініційовані ним реформи часто створювали сильний шумовий ефект, але не давали потрібного результату.

Там добре, де нас немає: в минулому нас уже немає і воно здається прекрасним. У будь-якому разі кінець 50 — початок 60-х років чимало людей згадують із ностальгією. То був час величезного духовного піднесення. Люди знову повірили партії, її керівнику, повірили в краще життя. А сама партія та її керівник, як і раніше, були фанатиками мети, для якої годяться будь-які засоби. Власне, так було впродовж усієї радянської історії. Хрущовське покоління лише доношувало віру в швидке пришестя комунізму, тобто в загальний добробут. І прийнята ХХII з’їздом нова програма партії, яка «урочисто проголошувала»: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі», сприймалася тоді зі схваленням. Ще б! У найближче десятиліття (1961—1970 рр.) Радянський Союз перевершить за виробництвом продукції на душу населення найбагатшу країну капіталізму — США. Будуть задоволені потреби радянських людей в упорядкованому житлі. Зникне важка фізична праця. СРСР стане країною найкоротшого робочого дня. До 1980 року проїзд на будь-якому виді транспорту буде безкоштовним...

Гасло: «Наздоженемо і переженемо Америку!» було особливо актуальним, і, здавалося, перемога над Америкою не за горами. А народ розумів проблему по-своєму і складав анекдоти: «Чому в продажі немає взуття?» — «Босоніж легше наздогнати й перегнати Америку». На той час Слово мало надзвичайну властивість розходитися зі Справою. У газетах, на радіо і телебаченні, так само як і на ВДНГ, життя було іншим, ніж насправді.

1961 року я розпочинав свою роботу в газеті. Офіціозу на її сторінках було з кожним днем дедалі більше й більше. Це було справжнє покарання. Докладні звіти про приїзди, від’їзди, обіди, зустрічі, переговори, пленуми, з’їзди, конференції — союзні, республіканські, обласні, партійні, комсомольські... Вони заповнювали всі газети, які від цього ставали схожими настільки, що відрізнити їх можна було хіба що за назвою. До речі, в Україні 1961 року виходило 3280 газет.

Офіційні матеріали, як правило, надходили в другій половині дня, тобто коли газета практично вже була готова. І все змінювалося, шпальти перекроювалися, переверстувалися, щоб потім знову перекроюватися й переверстуватися. Сізіфова праця! Особливо допікали поправки, що йшли косяками після кожної промови Хрущова. Зазвичай, він відривався від заздалегідь заготовленого тексту і «від себе» давав оцінку радянсько-американським відносинам або ж аналізував збиральну кампанію. І вже редакціям життя не було: спочатку надходив основний текст виступу Микити Сергійовича, потім — вставка, потім поправки на вставку. Потім поправки на поправки... Минало безліч часу. Коректори несли свій тяжкий хрест, проводячи за робочим столом безсонні ночі. Траплялося, вже приходили бригади, щоб робити наступний номер, а ще тривала метушня з попереднім...

А тим часом країна наздоганяла, ні, уже майже переганяла Америку й будувала комунізм. Що й демонструвалося на ВДНГ УРСР. От як захоплено писала про виставку «Правда України»: «Якщо біля кожного експоната затриматися на кілька хвилин, то на знайомство з ними буде потрібно більше року. Ось чому неможливо обмежитися одним відвідуванням виставки. Та особливо вражає наша Виставка іноземних гостей. І це не дивно! Такої Виставки немає ні в США, ні в Англії, ні в інших капкраїнах. Нехай вони нам заздрять!»

Час минав, відкривалися нові павільйони, обновлялися експонати, цитати і написи. Наприклад, над павільйоном «Машинобудування» спочатку золотом горів напис: «Семирічки, як і весни, неповторні. Трудова біографія країни — героїчна та різноманітна! — це біографія семирічок». Після Хрущова слово «семирічка» поміняли на «п’ятирічка», і знову напис запалав золотом.

До речі, після зняття Хрущова 14 жовтня 1964 року ВДНГ УРСР була закрита на два місяці — знімали портрети й цитати. А потім оновлена виставка продовжувала відображати, стверджувати й закликати... Керівництво країни та республіки щосили робило вигляд, що все в нас прекрасно, саме так, як і має бути.

Та командна система ніяк не могла вписатися в умови, запропоновані часом і НТР. У результаті Україна, як складова частина СРСР, постійно втрачала динаміку в економічній сфері. Якщо середньорічний приріст валового суспільного продукту в республіці в 1960—1970 роках становив 6,9%, то в 1971—1975-х — 3,5%, а в 1976—1980-х — усього 3,0%.

У брежнєвський період апарат управління України щорічно збільшувався на 60—80 тис. чоловік, досягнувши у 80-ті роки 5 млн. Лише в 1975—1985 роках кількість союзно-республіканських міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросло на 28%. У 1970—1980 роках у СРСР було прийнято майже 200 комплексних програм розвитку господарства (енергетична, продовольча, меліоративна, тваринницька тощо). Лише по НТР у цей період прийнято 40 постанов ЦК Компартії України, та кардинальних зрушень в економіці республіки не сталося.

Найгостріші проблеми — економічні, моральні, екологічні — замовчувалися тому, що вони «псували» загальну й процвітаючу картину, «спотворювали» її. Тривала повсюдна гра: проблема є, але можна зробити вигляд, що її начебто б і немає. Багато міністрів, директори заводів й інститутів, керівники районів, областей і навіть вище партійне керівництво України дедалі більше й більше ставали схожими на дикторш телебачення. Не зовнішністю, звичайно, а тим, що їх (як і телевізійних дикторш) постійно цікавило та мучило одне непередавано щемливе запитання: «А чи гарний у мене вигляд?..» (І в цьому не було б нічого поганого, якби гарний вигляд був природним продовженням добре організованої роботи. Проте з роботою виходило не завжди, й «роблення вигляду» тривало явно випереджаючими темпами.) Реальна промисловість, реальне сільське господарство повсякчас буксували.

«Радянське — отже, відмінне!»

Повернемося на виставку. Її відвідувачі могли довідатися, що Україна 1960 року виробляла 60% усіх тепловозів, що випускаються в СРСР, 36% — залізної руди, 30% — прокату, 26% — вугілля, 30% — сталі... 1980 року Україна порівняно з загальносоюзним виробництвом вже дала 90% усіх тепловозів, 56% — залізної руди, 42% — прокату, 34% — вугілля, 41% — сталі...

Виставка розповідала, що в Кривому Розі задуті найбільші у світі дві домни. Що на верфях республіки побудовані флагмани китобійної флотилії «Радянська Україна» та «Радянська Росія». Що кораблебудівники республіки активно брали участь у створенні першого у світі атомного криголама «Ленін». Що Україна — батьківщина найпередовішого електрозварювання. Що в столиці УРСР був пущений перший в Україні атомний реактор інституту фізики. Що українські прокатні стани прокочують фольгу завтовшки не більше 8 мікрон. Що на ВДНГ України є єдиний у світі підземний виставковий павільйон, де демонструється макет шахти в натуральний розмір і можна побачити в дії сучасні машини та устаткування...

Відвідувачі змогли побачити також моделі літаків Ан-10, Ан-2, 13-тонний самоскид Кременчуцького заводу потужністю 180 кінських сил і експериментальну модель мікролітражного чотиримісного автомобіля «Запорожець» — «гордість Запорізького автомобільного заводу»...

Здавалося б, командна система робить усе, щоб здійснювалося економічне зростання. Але... Приміром, у Криму, під Джанкоєм 1975 року побудований величезний завод, який мав робити з очерету картон. З очерету не вийшло (за два дні завод «з’їв» весь очерет, що виріс у Криму за рік), і потім заводу завозили деревину з північних областей країни. Проте хтось же цей завод планував! Чому ж не зроблені елементарні розрахунки, які міг би здійснити будь-який завгосп?

Відсутність виробничої дисципліни, незацікавленість працівника в результатах своєї праці, боротьба за план і вал без належної якості товарів — усе це прикмети тодішнього народного господарства. Ось чому брежнєвське керівництво спробувало на вересневому (1965 р.) пленумі ЦК КПРС перенести ринкові економічні регулятори на грунт радянського соціалізму: заробітну плату працюючих ставили в залежність від їхнього внеску в результати праці. Задіяним у системі народного господарства інженерно-технічним працівникам, які мали вчені звання і ступені, вводили доплату. Використовувалася доплата й за впровадження у виробництво досягнень науки та техніки. Ці заходи дали гарні результати і восьма п’ятирічка (1966—1970 рр.) виявилася найрезультативнішою за всі роки радянської влади. Загальний обсяг виробництва зріс у 1,5 разу. Та незабаром набраний темп «задихнувся». І розпочався той самий брежнєвський «застій», про який так багато сказано. До речі, сам Брежнєв побував на виставці в Києві 1966 року. До столиці України він приїхав на зустріч із югославським керівником Йосипом Броз Тіто, який прибув у Київ, щоб разом із Петром Шелестом та іншими українськими керівниками пополювати в Заліссі. Брежнєв і Тіто оглянули Головний павільйон, пройшлися територією виставки й поїхали в Залісся, а в павільйоні «Оранжерея», де на них дуже чекали, вони так і не з’явилися. Ось що розповів найстарший офіціант ресторану «Київ» Георгій Григорян: «Для зустрічі Брежнєва і Тіто на ВДНГ був приготовлений чайний стіл: а раптом вони захочуть попити чайку? На цей стіл пішло кілька ящиків гарних коньяків і вин. Добірна лососина, сьомга, нельма і балик теж були подані. А цукерки! Я навіть не припускав, що в Радянському Союзі випускають такі солодощі. Для обслуговування гостей з усього Києва зібрали вісім кращих офіціантів, переможців конкурсів. Усе було готово, а гості не з’явилися. Нам сказали потім, що «дубль» нашого прийому організували в Заліському полювальному господарстві. Там уже гості й розговілися».

«Фермери Аризонщини спізнюються
із сівбою озимих»

Попри широкомовні гасла та обіцянки, сільське господарство України значно відставало від промисловості. Однак 1958 року по Україні прокотився золотий дощ державних нагород — багатьом колгоспникам були присвоєні звання Героїв Соціалістичної праці. І взагалі, в ті роки звання Героя стали роздавати дуже щедро. Народ був незадоволений такою девальвацією, особливий осуд викликало присудження цього звання президенту Єгипту Насеру. Втім, у цьому осуді велику роль відігравало не приниження звання, а поширене в народі переконання: ми, мовляв, усіх годуємо, самим одне місце прикрити нічим, а вони потім нас же... («Гамаль-Абдель-на-всіх-Насер»).

Що ж до політики партії на селі, то вона відрізнялася непослідовністю і тому в сільгоспвиробництві намітився спад. Якщо з 1953 по 1958 роки обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1959 по 1964-й — на 3%, а з 1965 по 1975 — на 4,2%. Причин багато. Можна згадати «укрупнення» колгоспів, знищення присадибних ділянок, конфіскацію худоби й навіть птиці. І розподіл парткомів на промислові та сільські, що вражали своєю безглуздістю. Потім, після Хрущова, здавалося, настали кращі часи. Та колгоспник якщо й тримав своє порося, то все одно без дозволу зарізати його не міг. Причому шкуру в обов’язковому порядку мав здати. Лише в одному випадку можна було зарізати порося: якщо воно занедужало (здихає вже) і якщо місцевий ветеринар офіційною довідкою підтверджує його хворобу. Та навчені життям колгоспники пристосувалися. Поросяті кілька днів не давали їсти, щоб воно як слід схудло. Потім насипали йому в ночви вареної картоплі прямо з вогню. Він із голоду хапав вогненну картоплю цілком і починав корчитися, кататися по землі. Тут звали ветеринара (а може, він уже був напоготові), і справу зроблено. Був я у відрядженні в Баштанці Миколаївської області й чув розповідь одного колгоспного бригадира: «У нас у районі поросята хитрі, просто страшно. Мій, гад такий, гарячу картоплю в рот візьме, в зубах її затисне і голосно дихає: «Хи-а, хи-а, хи-а...» Остудить картоплину, а потім її вже й їсть. Пристосувався до суворої дійсності. А ви кажете...»

Газета «Правда», 16 березня 1962 року: «Багато уваги приділяється в УРСР зниженню собівартості сільськогосподарської продукції. Наприклад, витрати праці на виробництво центнера зерна в радгоспі «Гірняк», Сталінської області, становлять 0,56 людино-години. Тим часом у США ці витрати рівні людино-годині. Трудові витрати на виробництво центнера кукурудзи в ланці Є.Долинюк нижче, ніж на прославленій фермі Гарста в США. У радгоспі «Перемога», Васильївського району Запорізької області, витрати праці на виробництво центнера молока становлять 3,7 людино-години, тим часом у США ці витрати рівні 4,7 людино-години». Радянська преса немов пропонувала: не хочеш думати — вір!

Тодішнє життя в усіх, особливо в сільських трудівників, було голодним і холодним, а цифри й показники свідчили про зворотне. Чарівна сила порожнього слова! Ось що написав у своїй книжці «Дні трудові» (яку, звичайно, було представлено на виставці) голова колгоспу «Двадцять перший з’їзд» на Одещині, двічі Герой Соціалістичної праці Макар Посмітний: «Давайте спокійно порівняємо їхні показники й наші, і зрозуміємо, хто ж краще живе — американці чи ми. 1962 року США виробили на 100 гектарів орної землі: зерна — 280 центнерів, м’яса — 29 центнерів, молока — 101 центнер, цукру — 4 центнера. А Україна того самого року на 100 гектарів орної землі дала: зерна — 713 центнерів, тобто в 2,5 разу більше, м’яса — 49 центнерів, тобто в 1,7 разу більше, молока — 310 центнерів, тобто втричі більше, цукру — 97 центнерів, тобто в 26 разів більше. Як же це вийшло, що «примітивна» Україна дала такий «гак»? Нагадаю, 1953 року наша республіка відставала від Америки й по кукурудзі, й по молоку, і по м’ясу, а сьогодні — випереджає! Час американцям у нас повчитися розуму». Далеко не всі могли тоді зрозуміти: як ми мислимо, так і живемо.

При Хрущові сільгосппавільйони виставки були, в основному, присвячені кукурудзі. «Улюблениця Хрущова» — кукурудза обіцяла достаток і процвітання. Після жовтня 1964 року про цю сільгоспкультуру немов забули, а, приміром, прославленого бригадира механізаторів, двічі Героя Соціалістичної праці Олександра Гіталова, який виступив на партактиві з пропозицією продовжувати вирощувати кукурудзу («Ну і що, що її впроваджував Хрущов?»), викликали до ЦК і посварили за «непродуманий виступ».

На початку 70-х пишалися вже пшеницею: «За виробництвом озимої пшениці Україна займає перше місце в Європі, а за виробництвом цукру — перше місце у світі». «1971 рік — рік найбільшої перемоги республіки в сільському господарстві. Тут вироблено 2,8 мільярда пудів зерна. Державі продано 786 мільйонів пудів, що в 2,6 разу більше, ніж 1960 року». І т.п., і т.ін.

Цікаво, що в 70-ті і 80-ті роки в павільйонах ВДНГ УРСР, присвячених сільському господарству, упор робився вже не на загальні цифри й показники досягнень республіки, а стенди, макети та експонати були, в основному, присвячені конкретним передовим господарствам. Наприклад, таким був стенд колгоспу «Грузія» Генічеського району Херсонської області, що мав високопродуктивну ферму овець асканійської породи. Якщо 1968 року було в колгоспі 20,8 тисячі голів, то 1980 року — 32,1 тисячі, а середній настриг на вівцю становив уже 5,8 кілограма. Якщо в Криму птахокомбінат «Південний» дав 1965 року 90 млн. штук яєць, то 1980 року — вже 122 млн. Якщо Калитянський промисловий комплекс (Київщина) 1970 року відгодував 108 тисяч свиней, то 1982 року — 188 тисяч. Якщо колгосп імені Калініна на Полтавщині давав по чорному пару 1966 року 32,2 центнера зерна з гектара, то 1981 року врожай із гектара становив уже 55,6 центнера...

Та ці перемоги передових господарств ніяк не впливали на загальну безрадісну картину сільгоспвиробництва в республіці. Населення відчувало постійний дефіцит найнеобхідніших продуктів харчування. Не випадково в народі казали: «Що збирають, якщо немає врожаю? Пленум Центрального Комітету!»

«Усе для людини, для її блага»

Говорити, що стосовно людини той час був повністю поганим, брехливим і підлим, несправедливо. Справді, багато чого лише декларувалося, проте чимало було зроблено. Була встановлена найнижча у світі квартирна плата — близько 5—6 відсотків зарплати. Періодично знижувалися державні роздрібні ціни на ряд промислових і продовольчих товарів. Приймалися закони про пенсії та допомогу колгоспникам і про підвищення заробітної плати працівникам освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального господарства, торгівлі та інших структур. 1967 року вийшов указ про п’ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями...

Шістдесяті-вісімдесяті роки ознаменовані багатьма подіями. Створено Інститут надтвердих матеріалів. Освоєне серійне виробництво найбільшого у світі літака «Антей». Введений у дію найбільший у світі нафтопровід «Дружба». Введений у дію Київський метрополітен, а потім — метро в Харкові. У Кривому Розі на заводі імені Леніна задута найбільша у світі доменна піч. У Києві відкритий ботанічний сад, один із найбільших у СРСР. Будівельники комбінату № 1 «Головкиївбуду» навчилися п’ятиповерховий будинок («Хрущовку») будувати за 20 днів. Створено першу в СРСР фірму послуг «Свiтанок», що здатна за замовленнями населення виконувати близько 100 видів робіт. Артисти столичного театру опери та балету з колосальним успіхом виступили у Франції й Італії. Київське «Динамо» вперше в історії радянського футболу зробило дубль: виграло чемпіонат країни і завоювало Кубок СРСР. У складі туристів із Франції в Києві побував Серж Лифар — головний балетмейстер «Гранд Опера», колишній киянин. Фільму «Тіні забутих предків», знятому Сергієм Параджановим на Кіностудії імені О.Довженка, присуджена премія Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата (Аргентина). З 1959 по 1969 рік у Києві відсвяткували новосілля 210 тисяч сімей, а з 1970 по 1982-й — 420 тисяч. Кременчуцький автозавод став випускати лісовози «КРАЗ-225Л». Новомосковський металургійний комбінат вперше у світовій практиці виготовив труби діаметром 2520 мм для магістральних газопроводів. На Ждановському заводі «Азовсталь» уведений в експлуатацію прокатний стан «3600». У Миколаєві спущений на воду рефрижератор «50 років СРСР» на 20 тисяч тонн продукції. У Керчі спущений на воду супертанкер «Крим» тоннажністю 182 тисячі тонн. Дала вугілля найглибша у світі шахта імені Скочинського в Донецьку (1200 метрів). У Києві, в Інституті ядерних досліджень, став до ладу найбільший у Європі ізохронний циклотрон. У Кривому Розі, на Південному гірничо-збагачувальному комбінаті, змонтований найбільший у світі магнітний сепаратор. Відкрита найбільша у світі паромна переправа Іллічівськ-Варна. З конвеєра Харківського заводу зійшов двохмільйонний трактор...

Про все це і про інші досягнення республіки в промисловості, науці, культурі ВДНГ УРСР розповідала докладно, із захватом.

Аж до 1991 року виставка була свого роду рекламним підприємством, агітпунктом, що закликає пишатися своєю соціалістичною країною, своєю орденоносною республікою. Пам’ятаєте в Олександра Галича: «Мы не пашем, не сеем, не строим, мы гордимся общественным строем»?..

А народ усі ці роки жив своїм важким і напруженим життям, зовсім не схожим на добросердну і святкову атмосферу, що панує на виставці. Сьогодні можна лише шкодувати, що ні в Москві, ні в Києві не знайшлося тоді мужнього керівника, який встав би перед телекамерою й оголосив: «Брати і сестри, друзі мої! Держава не здатна вас нагодувати, взути, одягти, та й не її це завдання. Годуйте себе хто як уміє, а ми твердо обіцяємо одне: більше не заважатимемо. Що в нашій змозі, то це захистити селянина від агресивного сусіди, вберегти кооператора від бандита, заводського працівника — від планів і цінних вказівок!»