Не унікальних рукописів немає

Перепусткою у цю структуру слугує глибокий науково-дослідний інтерес, а не бажання «погортати літературу». Незважаючи на те що юридичний вік установи не перевищує 14 років, унікальність її фондів не лишає сумнівів. Тут можна знайти усе — від глиняних клинописних табличок із Месопотамії, датованих початком III тис. до н.е., і першотворів алхімічних трактатів до «золотої книги» українського народу — Києво-Печерського патерика, біографічних матеріалів, надзвичайно розкішного Нікомедійського Євангелія, служебників, султанських грамот, гетьманських універсалів, нотних манускриптів, студентських кужбушків... Йдеться про Інститут рукопису Національної бібліотеки імені В.Вернадського. Його 660-тисячна колекція, крім безлічі грецьких, латинських, східних, арабських, слов’янських книг і автографічної спадщини діячів минулого, зберігає також один із політичних символів української нації — Пересопницьке Євангеліє.

Тут не надто люблять балувати ЗМІ — намагаються зберігати розумну дистанцію. Однак маятник гойднувся — святая святих одного з найбагатших сховищ світу розкрилися для «цікавого» ока. На запитання «ДТ» стосовно умов збереження, стану, комплектації і каталогізації фондових одиниць відповідає директор Інституту рукопису (ІР), професор Любов ДУБРОВІНА:

— Сьогодні в Інституті рукопису працюють чотири відділи: до відділів кодикології і кодикографії, джерелознавства, рукописної спадщини додався створений на базі сектора сходознавства відділ іудаїки, який зберігає унікальні колекції рукописної і книжкової спадщини. У цьому фонді, що налічує близько 150 тис. книг і рукописів, зберігається, наприклад, колекція пінкасим XVIII—XIX ст., призначених для щоденних записів, архів єврейської преси, матеріали фольклорних експедицій 1910—1940 років, колекція фоноваликів.

— Як побудовано процес роботи читачів із фондами вашої бібліотеки?

— Доступ відкритий для всіх. Але якщо людина претендує на дослідницьку роботу з рукописами або рідкісними книгами, їй необхідно мати гарантійний лист від організації, де вона працює, який підтверджує, що людина справді займається вивченням даної теми. В іншому разі вона повинна написати заяву на ім’я директора, заповнити відповідну анкету, зазначивши «хто вона і що вона», з якою метою працює тощо. Тільки після цього вона зможе одержати бажаний рукопис. Унікальні рукописи видаються тільки в особливих випадках.

— А якщо рукопис знаходиться на «межі зникнення»?

— Як правило, такі рукописи ми не видаємо, поки вони не пройдуть реставрацію, а коли і видаємо, то лише копії. Нині ми розпочали великий проект з мікрофільмування і запису окремих одиниць нашого фонду на цифрові носії. Копії, призначені для видачі, утворять фонд користувача, який зазвичай створюють водночас зі страховим фондом копій. Але головна складність робіт із перенесенням на цифрові носії в тому, що до нього висуваються дуже високі технічні вимоги. Звичайно, цифрове копіювання швидке і зручне не тільки для читачів, але і для нас. Ми добре розуміємо, що сьогодні треба навчитися переступати через традиційні уявлення про страхове копіювання і відкривати для дослідника цифрові носії інформації.

За фізичною цілістю сховищ стежить Центр консервації і реставрації, який не лише перевіряє вологість і температуру, розробляє технології збереження фондів, проводить мікробіологічні аналізи на бактерії і грибки, але й виконує низку таких реставраційно-консерваційних робіт, які дозволяють зробити рукопис «здоровим». Справжня консервація — комплекс робіт, під час яких рукопис чистять, знепилюють, дезінфікують, реставрують і т.ін. Звичайно цей процес називають реставрацією, але це й є консервація.

— Любове Андріївно, якщо повернутися до питання про копії: наскільки я розумію, вони можуть мати вигляд або мікрофільму, або цифрової копії?

— Так, ксерокопії з рукописних матеріалів зазвичай не робляться, лише в дуже рідкісних випадках. Питання копіювання рукописної спадщини є сьогодні дуже актуальним, оскільки збільшення кількості крадіжок, пожеж, повеней та інших катастроф глобального характеру значною мірою підвищують ризик щодо збереження рукописної спадщини. Однак процес перенесення книжкових пам’яток на цифрові носії не завжди схвалюють бібліотекарі й архівісти, котрі часто справедливо вважають, що можна довіряти лише мікрокопіям. Комп’ютерна техніка підводить, до неї набагато важче висувати якісь вимоги. Але майбутнє за цифровим копіюванням.

— А від кого чи від чого у вашому інституті залежить «цифровізація»?

— Від наявності техніки і грошей. Національна бібліотека імені Вернадського — організація достатньо потужна, тому ми не тільки можемо собі це дозволити, але навіть уже встигли розпочати цей процес. Наш генеральний директор, академік НАН України Олексій Онищенко приділяє цьому велику увагу. Весь світ переходить на електронні форми публікацій. Проблема в тому, що для цього потрібні як хороший комп’ютерний парк читального залу, так і якісна комп’ютерна техніка для копіювальників. Масштабне створення копій — повноцінний технологічний процес, який потребує відповідного фінансування і навіть, якщо хочете, належної юридичної підтримки.

— На початку 80—90-х років головні розробки відділу рукопису були пов’язані з описом грецьких, латинських, східних і слов’янських рукописів. Яка робота ведеться сьогодні й яку частину вашого фонду вже опрацьовано?

— Нині опрацьовано і поставлено на державний облік уже понад 600 тисяч одиниць зберігання. Продовжуємо описувати кириличні рукописні книги й архіви, хоча комплектація відбувається щорічно. Ми постійно приймаємо архіви, купуємо рукописні книги. Іноді це робиться за рахунок бібліотеки, а іноді трапляються шляхетні люди, котрі чудово розуміють, що бібліотека не в змозі за все заплатити. Одним із наших останніх придбань стала старообрядницька книга, яка з’явилася у нас роки три-чотири тому. А архіви надходять до нас щороку. Наприклад, нині ми опрацьовуємо архів Олеся Гончара і Петра Панча, недавно завершили роботу з архівами члена-кореспондента НАН України Ф.Шевченка і доктора історичних наук М.Брайчевського. Між поняттями «просто поставити на облік» і «підготувати наукову публікацію» — велика різниця. Останнє вимагає набагато більше часу, більшої атрибуції, точнішого датування тощо. Видання усесвітньо відомого Пересопницького Євангелія (1556—1561 рр.), на якому під час інавгурації складають присягу президенти України, ми готували протягом трьох(!) років. Крім нас, у цьому брали участь співробітники Інституту української мови й Інституту мовознавчо-інформаційних досліджень НАН України. Наукове опрацювання рукопису передбачає дослідження рукопису, повний опис тексту, його передачу мовою того часу, упорядкування словника всіх слів і т. ін., а це потребує знання бібліографії і величезної кількості спеціальних історичних дисциплін.

— Як і коли Пересопницьке Євангеліє потрапило до вас?

— Цей рукопис зберігався у Переяславській семінарії, можливо, у Полтавському музеї, але під час війни його вивезли нацисти. Після свого повернення він потрапив у лаврський музей-заповідник. Фахівці, котрі працювали там, відразу ж встановили унікальність цієї пам’ятки і поспішили віддати її в центральне сховище країни, тобто до нас. Навіть на той час у нас працювали справжні професіонали. Створювалося Євангеліє спочатку у Дворецькому Свято-Троїцькому монастирі завдяки старанням меценатів — княгині Анастасії Жеславської-Гольшанської і князів Чорторийських, а потім дописувалося в Пересопницькому монастирі (с. Пересопниця Рівненської обл.) архімандритом Григорієм і переписувачем протопопом Михайлом Васильовичем. Сам Іван Мазепа 1701 р. подарував його Переяславському кафедральному собору.

— На початку ви говорили, що до вас постійно надходять нові особисті архіви, хоча в нас в Україні є й інші архівні фонди.

— У нас є право постійного зберігання документів і свої визнані традиції, а по-друге, на мій погляд, нам удалося завоювати певний ступінь довіри серед власників архівів. Правда, будь-який власник може віддати свій архів туди, куди він захоче, і в цьому ми його не можемо якось обмежувати.

— А як щодо конкуренції?

— Я вам відразу скажу: між архівами і музеями, музеями і бібліотеками ще в 20-х роках минулого століття відбувся формальний, а потім і неформальний поділ джерел комплектування. Однак я не пам’ятаю жодної спірної справи, яка призвела б нас до якоїсь конфліктної ситуації, до боротьби за фонд. Головне, щоб архів потрапив до державного сховища, а до якого саме, вже не має значення, оскільки державний фонд — гарантія цілості; документи ставляться на державний облік. Звичайно, у кожного з нас не вистачає площі і місця для зберігання документів, але професіонали завжди прагнутимуть одержати архів, навіть якщо не зможуть його відразу опрацювати. Головне — зберегти.

— Ви можете зараз сказати, у скільки оцінюються книги, скажімо, XVI—XVII століть?

— Ціна книги залежить від багатьох чинників. Наприклад, цілком звичайне, стандартне Євангеліє XVI—XVII століття різко відрізняється за ціною від Євангелія, оформленого за візантійською традицією, прикрашеного мініатюрами. Різниця — колосальна. Це коли говорити про ринкову вартість. Коли ж говорити про ціну колекційну, то, увійшовши в Інтернет і проглянувши сайти провідних аукціонів, ви зрозумієте, що і скільки коштує. Книга XVI—XVII ст., особливо якщо вона ілюстрована гарними мініатюрами, перебуває в хорошому фізичному стані і становить історичну цінність (унікальність рукопису визначається не тільки часом його створення й якістю мініатюр, але й ім’ям її власника), може коштувати кілька сотень тисяч доларів США. Позамежні суми для більш ранніх рукописів. Усе визначає попит і кон’юнктура.

— Які рукописи, на ваш погляд, мають найбільший попит серед наших співвітчизників і які — серед зарубіжних фахівців?

— Цінність рукопису не є показником його активного використання. У зв’язку з тим, що протягом цілого століття величезна кількість пластів української національної спадщини перебувала під гласною і негласною забороною, українські дослідники приділяють багато уваги темам, які раніше не розроблялися або заборонялися. Якщо розглядати найбільш актуалізовані питання, то це, звісно ж, історичний розвиток національної культури XIХ століття. Величезний інтерес до особистостей, багато з яких у радянські часи були табуйовані. Активно цікавляться і рукописною книгою, але це більш елітарне джерело культури і ним можуть користуватися далеко не всі.

Якщо говорити про зарубіжних фахівців, то у нас працює багато дослідників із США, Франції, Німеччини, Греції, Італії, Болгарії, Чехії, Польщі, Росії. Але їх, насамперед, цікавить своя культура. Незважаючи на те, що сьогодні в Інституті рукопису спостерігається різке збільшення кількості дослідників, зарубіжних гостей стало набагато менше.

— Донедавна загальнотеоретичні питання дослідження рукописної книги не розроблялися в Україні. З чим це пов’язано?

— Ці питання, звичайно, досліджувалися, але дуже вузькими фахівцями — мовознавцями, літературознавцями і мистецтвознавцями. До 80-х років минулого століття аспекти старої культури були неактуальні не лише у нас в Україні, але й в усьому СРСР. При висуванні якихось тем перевага віддавалася «сучасній» проблематиці, яка так чи інакше була пов’язана із соціально-політичною обстановкою в країні, лінією партії тощо, а не з національною культурою. Давні рукописи були в останньому ешелоні. Протягом ХХ ст. фахівців було небагато, бо для їхньої підготовки треба було багато часу. Це потребувало дуже широких знань, зокрема мов, старих текстів, довідників, філігранології, палеографії, хронології, метрології, джерелознавства, дипломатики і т. ін. Усе це не можна було вивчити на тих курсах університету, які читалися з 20-х до 80-х років ХХ століття.

Для опису близько 300 грецьких рукописів, які зберігаються у нас, знадобилося цілих вісім років (щоправда, описував їх один учений — К.Чернухін), поїздки до Афін і Рима. Я вже 20 років займаюся кириличною рукописною книгою, і лише тепер можу зходу визначити століття: щоб дати правильне датування, необхідно не тільки багато знати, але і вміти користуватися довідниками. Саме тому під час створення Інституту рукопису було поставлено завдання — сформувати відділ кодикології, що здійснював би науковий опис і каталогізацію рукописної книги, яка зберігається у фондах ІР. Лише коли почалося ідеологічне визволення, актуалізувалась і культурна традиція, ми стали повертатися до історичних джерел, до своєї національної і загальнокультурологічної пам’яті.

І, останнє, рукописна книга була переважно релігійною — це третій аргумент порушеного питання. Доба змін і епоха незалежності України визначили звернення до цієї теми, відновили порушений раніше баланс.

— Ми можемо сказати, що поле діяльності цього наміченого вектора — не лише Київ, але і вся Україна?

— Звісно. Своя школа створюється й у Львові, і в Харкові, хоча фахівців мало. Ви ніколи не станете професіоналом, якщо будете на самоті читати розумні книжки в бібліотеках. Потрібне і збагачене інтелектуальне середовище, у якому ви з кимось спілкувалися б, щось постійно обговорювали. Поруч із вами повинні бути люди певного фахового рівня. І ви повинні мати доступ до всіляких джерел інформації і, звісно ж, до самого фонду. Моя аспірантка вже третій рік займається музичною крюковою рукописною книгою XI—XVIII століть, і тільки тепер вона почала розуміти, що таке музична рукописна книга XI—XVII століть. Каталоги рукописних книг створюються роками.

— До початку інтерв’ю ви обіцяли розповісти про те, у скільки обходиться нашій державі зберіжання однієї одиниці Інституту рукопису й якою повинна бути її «охоронна вартість»...

— Я спробувала порахувати, скільки може коштувати зберігання одного екземпляра, але для цього необхідно брати відразу дві ціни — першу, так би мовити, номінальну, і другу — інтелектуальну. Якщо говорити про першу — можу сказати, що зберігання одного рукопису на рік (як давнього, так і сучасного) коштуватиме близько двох-трьох гривень. Однак я як учений не вправі говорити тільки про номінал. Сюди варто підключити і поняття інтелектуального чинника — людей, які зберігають рукопис і створюють інтелектуальний захист його схоронності. За всіх часів цей чинник був набагато вищим, ніж ціна вкладених грошей.

— Розкажіть хоча б про деякі із найцікавіших рукописів і книг колекції інституту.

— Це унікальні київські глаголичні аркуші IX століття, які є найдавнішим слов’янським рукописом. І найцікавіший музичний рукопис XII століття, Києво-Печерський патерик, вищезгадане Пересопницьке Євангеліє, Служебник-требник Петра Могили з його екслібрисом і особистими записами, який не публікувався раніше... Є у нас і грецьке Нікомедійське Євангеліє XII століття, й унікальна ілюстрована пам’ятка латинського походження Якоба Де-Цесоллі за назвою «Лібер де морибус...», у якому описані звичаї Західної Європи XV століття. Там, наприклад, навіть є нарис про гру в шахи, де ферзь — найслабша фігура.

…Не унікальних рукописів немає. Усе залежить від його дослідження і вченого. Кожен рукопис має свою долю, історію, зв’язок із культурою, свій масштаб, а для України це особливо важливо, тому що, на відміну від безлічі інших держав, для нас кожний уцілілий екземпляр спадщини — великий подарунок, у який вкладено чимало праці архівістів і рукописників.