«Нє стрєляй! Бандєри нас убівают!» Але конвой все ж розстрілював їх…

Українську мову там ніхто не забороняв, але все ж розмовляти нею було доволі небезпечно. Своєю мовою ми видавали себе як українців, або ж, як нас всюди зневажливо називали «бандєров», і викликали на себе шквал різних додаткових репресій. В Караганді ми вже відвоювали право на нашу національну гідність, а тут, в Норильську, за це право нам ще треба було боротись.

Євген Грицяк. «Норильське повстання».

Доведені до відчаю нелюдськими умовами життя, непосильною працею, знущаннями та смертельними розправами табірного начальства, зеки ГОРЛАГА Норильського спеціального табору для «особливо небезпечних злочинців», повстали і вимагали не лише пом’якшення табірного режиму, але й висунули політичні вимоги стосовно демократизації радянського режиму в цілому. Повстання, ясна річ, було придушено, але відвага, самопожертва його рядових учасників та організаторів показали, що людську гідність перемогти неможливо. Вона сильніша од найстрашніших тортур та самої смерті. Одним з організаторів цієї табірної війни був автор книги «Норильське повстання» Євген Грицяк. У передмові до видання член Новосибірського Меморіалу Л.Трус характеризує автора як українського йога, послідовника індуської філософії та постійну жертву безчинств КДБ. До Другої світової війни пан Грицяк співпрацював зі Снятинською націоналістичною організацією, яка готувала молодь до боротьби з окупантами. З приходом радянської армії Євген Грицяк був мобілізований, воював на Четвертому Українському фронті, мав кілька поранень, нагороджений бойовими медалями. В 1949 році за співпрацю з молодіжною націоналістичною організацією його арештували і засудили до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років позбавлення волі. Уляна Глібчук прочитала книгу Євгена Грицяка і розмову з ним почала з найважливішої події у житті автора Норильського повстання.

— Це справді найважливіша подія мого життя. Важливішої не було. Якщо говорити про його причини, то всі вважали, що у таборі так звані мужички мають працювати. Я дотепер переконаний, що політв’язень працювати не повинен. Ми не є дешевою рабсилою. Власне, весь ГУЛАГ будувався на тій дешевій силі. Де їм треба було, туди й могли нас перекинути. Мобільно, дешево, вигідно...

— Ваша доля склалась так, що ви ніколи не були людиною підпілля. Навіть воювали на фронтах радянської армії...

— Це мене завжди мучило. Через вроджену дисциплінованість я був добрим солдатом. Але ніколи не хотів захищати радянську владу. Маю навіть дезертирство та штрафну роту. Мене завжди мучило запитання: чому я у ворожих лавах? Пам’ятаю, йшли ми з фронту і співали. Я тільки рота роззявляв. Це зауважив командир: «Грицяк, ти що робиш? Чому не співаєш?» Мені не хотілося співати «За Сталіна».

— Щодо табірних воєн. Вочевидь, ви цікавилися людьми, які були причетні до організації повстання...

— В КДБ мені сказали: «там сам чорт ногу зламав би, а ви спливли нагору». Таким було їхнє здивування, але я знав, що коли йду, то йду не озираючись. Про наслідки думати не було коли. Справа напряму була пов’язана з підпільною організацією. Були дуже добре законспіровані групи. Вони звикли до підпілля, до партизанки. В радянській армії гебешний полковник читав нам лекцію і пояснював, що конспірації треба вчитися у бандерівців: «Дивіться, як вони суворо законспіровані і ніколи не базікають».

— Ви, звичайно, читали «Архіпелаг ГУЛАГ». Як там, на ваш погляд, висвітлено події порівняно з тим, як бачите їх ви? Зокрема, висвітлення участі тих чи інших національних груп?

— Дуже давно читав, не пам’ятаю. Знаю тільки, що кожен до себе горне та свою націю хвалить, але Солженіцин там і про українців добре говорить. Іноді...

«В полудень Горожанкін несподівано сказав нам ставати по п’ять, одягнув на нас наручники і відправив назад у зону. Дорогою став знущатися: «Ну що, «духарики» (іронічне: відважні, сильні духом), виявляється, ви дуже навіть хлипенькі. А як вас було розмалювали! Тепер ви вже показали, хто ви є… З таким духом вам тільки під нарами сидіти! А тепер, мужики, я скажу вам, чому вас так скоро зняли з роботи. Вас розділять на дві половини: 350 чоловік відправлять в 4-й лагвідділ, а других 350 залишать тут. Як тут, так і там вас розкидають по два-три чоловіки в бригади. Тоді ви вже нікуди не дінетесь; по одному ми вас усіх в баранячий ріг скрутимо!

Того ж вечора нас 350 чоловік відправили тундрою в 4-те табірне відділення, а вранці наступного дня всі ми, кожен у своїй новій бригаді, вийшли на роботу. Так ми вийшли з внутрішньої ізоляції і опинилися в гущі в’язнів 4-ї і 5-ї зон.

А десь через два тижні наші зони блискавкою облетіла вістка: Горожанкіну відрубали голову!

Євген Грицяк. «Норильське повстання».

— Побудова ваших спогадів динамічна, цікава і значно досконаліша од поточної мемуарної літератури, але згодом з-під вашого пера нічого більше так і не вийшло... Чому?

— Я вже казав, що Норильське повстання — найважливіша подія мого життя. Я його описав зумисне стисло, бо чим більше розпливатися словами, тим воно слабше робиться і менш вагоме. А решта... Звісно, потім теж були драматичні події. В Іркутській тюрмі сидів ще два рази, у Володимирській... Мені здавалося, що тут я пишу про загальну справу, а там би виходило так, що більше про себе. Для чого? Кого моя особистість може цікавити?

— А з чого мало б початися повстання в таборі? Які передумови були до того в різних таборах, зокрема у тій іншій зоні?

— Навіть в одній зоні неможливо було без зовнішнього поштовху. Потрібно було щось таке, що кожного зачепило б за живе, незалежно від національності, релігії та політичних поглядів. Примусити людей іти на таке неможливо було.

— Тобто мала пролитися кров?

— Так, для людей і всього живого то є великий збудник. Ми всі були спресовані і затиснені, немов у лещатах. Тільки цього було замало, тому що кров проливалася постійно, розстріли були системою. Велику роль зіграла смерть Сталіна. Всі лихоліття пов’язувалися з його особою. Люди сподівалися, що буде переміна на краще. А тут, замість кращого, нас почали стріляти. Знаєте... Жахливий перепад настрою і сподівань.

— Смерть Сталіна однаково обнадіювала людей у різних зонах. Чому в Караганді був один дух, а в Норильську зовсім інший? І що то за поняття таке — «клімат зони»?

— Щодо клімату, то тут треба трішки повернутися назад, до інциденту, який відбувся на півдні Красноярська. Його чомусь ніхто ніде не описав, хоч подія була знаменита.

У табір привезли етап жінок. А табір був... Разом і побутові, і блатні, і всякі... Тоді ще не було спецтаборів. Наглядачі уже переказали «найголовнішому» блатному, що є одна дуже гарна бандерівка. Вирішив той покидьок її згвалтувати, наказав своїм «реб’ятам» привести дівчину. Але вона не давалася. Десь мала зашите в одязі лезо. Якось добула його, порізала собі груди, порізалася вся. Її забрали в санчастину. Коли рани загоїлися, її знову привозять і повторюється та сама історія. Вона ще раз себе ріже. На третій раз, коли її привезли, то цей блатний наказав тримати дівчину. Зґвалтував її і потім сказав: «Реб’ята, кому не лінь, давайте хором!» І пішли так по черзі. Потім вивели її з барака, вона ледве йде, вимучена. Обмастили їй голову дьогтем, розрізали пухову подушечку, яку блатні завше мали (такий їхній атрибут), і посипали цим пір’ям голову. Усі в’язні українці, які там були, політичні і навіть герої УПА, були такі пригнічені, такі придавлені, що ніхто не міг піднятися. Хтось один, як це побачив, — в крик... Здається, Михайло Хміль: «Хлопці, над нашою кров’ю знущаються!» Бараки затріщали, почали нари ламати і з дошками — на блатних. Вони всі з ножами: «Ти смотрі, смотрі, мужики, фраєра!» То їх щось 80 чоловік убили. Деякі скакали через колючі дроти і кричали конвою: «Нє стрєляй! Бандєри нас убівают!» Але конвой все ж розстрілював їх.

Шкода, що це ніде не описано.

«Суки усіма силами підтримували табірний режим і співпрацювали з адміністрацією, оскільки привільно жити в таборі вони могли тільки в умовах щонайсуворішого режиму та насильства. Знову ж таки адміністрація завжди підтримувала сук і виявляла їм протекцію, бо без їхньої допомоги вона не могла б утримувати режим на рівні поставлених перед нею завдань».

Євген Грицяк. «Норильське повстання».

— У своїх спогадах ви згадуєте про тих блатних, які тероризували людей з карагандинського етапу. Одного з тих бандитів знайшли без голови. Про те наші хлопці подбали?

— То була перша жертва після того, як нас перекинули у Норильськ. Але це не наших рук справа. Здається мені, що він жертва адміністрації табору. Коли ми ще Єнісеєм пливли на баржах, адміністрація пускала чутки: «Єдут бандерівськіє горлорєзи, будут всєх рускіх убівать. Готовтєсь!» Блатним роздавали ножі для оборони. А «горлорізи» приїхали, ходять на роботу і нікого не ріжуть... Вони чекали, чекали і не дочекалися. Вирішили піти на провокацію. Жертвою вибрали помічника начальника бура. То був хлоп дуже жорстокий і жвавий, з ним боротися — нелегка була справа...

— Він був блатний?

— Точніше «сука», блатні на відверту співпрацю з табірною адміністрацією не йшли. А цей «скромняга» офіційно носив ножа за халявою кирзових чобіт, у кишенях мав наручники. Одне кільце обов’язково звисало, щоб всі бачили його значимість. Мав право замикати бараки на ніч. Але це вже було більше схоже на виставу. Спочатку йде він, замикає бараки, а за ним двоє наглядачів стежать. Ніхто нікому не довіряє... В останньому бараці ті ж наглядачі замикають його. Так воно минало день за днем, аж поки не знайшли його труп з відтятою головою. Фельдшер, що оглядав труп, констатував, що «голова майже відрубана». Це говорить про те, що діяли професійно. Вибрали час, коли прокинулася вся зона, почалася метушня... Вранці бараки відчиняються, днювальні йдуть у сушилку, приносять взуття, люди взуваються...

— Йдуть у сушилку... Це говорить про те, що взуття завжди було мокре?

— Хочете до табірної реальності застосувати логіку? Спробуйте відрізнити абсурд від «положено»... Було «положено» складати взуття в сушилці і крапка. Але продовжу: такий час для вбивства жоден в’язень не вибрав би. Крім того, маю підозру, що ввечері його нагодували якимось снодійним препаратом. Так легко він не піддався б. Мав ножа і гнучкий був, як рись. Я веду до того, що табірній адміністрації треба було продемонструвати, що це зробили ми, в’язні. Відразу після того пішов зоною поголос, що «убівают рускіх». Був там один такий офіцер — власовець Федір Смирнов. Підходить до мене і питає, чи то правда, що ми хочемо тут Варфоломіївську ніч влаштувати? Мовляв, хотіли б знати, кого маємо на увазі... Аби часом хтось з добрих людей не потрапив під гарячу руку. Бо коли якусь наволоч, то «рускіє» не проти. Потім, правда, схаменувся і сказав, що «рускіє» наволоччю не бувають. Мабуть, його слово мало якусь вагу, бо чутки притихли. Взагалі поведінка усіх тих сталінських посіпак змінилася, бо табір був уже не той, що в тридцяті... Не почували вони себе в безпеці. Якісь були тривожні, ніби щурі перед катастрофою...

«В ночь на 29 июня пьяные офицеры — Полостяной, Калашников, Никифоров и другие — ворвались с оружием в лагерь и приказали солдатам открыть огонь по беззащитным.

Советские граждане! Сообщите правительству! Предотвратите очередной Рюминский произвол.

Каторжане Горлага».

Люди принесли усі свої запаси паперу, і почався масовий випуск листівок. Деякі листівки писались просто від руки. Перша серія цих летючок повідомляла населенню міста про те, що зеків морять голодом, не дають води.

Листівки розкидалися містом оригінальним способом. Сім паперових зміїв, піднімаючись вгору, несли з собою до 300 листівок кожний.

Конвоїри пробували стріляти по зміях. Траплялося, влучали, але це не переривало їхній політ. Так на Норильськ було випущено близько сорока тисяч листівок. В місті було створено спеціальні комсомольські бригади, які ті листівки збирали.

Але вже перша серія листівок зробила свою справу: в зону завезли продукти, пустили воду.»

Євген Грицяк. «Норильське повстання».

— Паперові змії, які ви пускали для контакту із зонами… Кому першому ця ідея спала на думку?

— Це був Петро Миколайчук, вчитель з Умані, добрий спеціаліст. Він видовбав шрифт для тих летючок. Хто перший змонтував змія — не пам’ятаю, але те, що в цьому найбільша заслуга Миколайчука — то безперечно. Він вже помер. Гарний був чоловік. Як це робилося... Летючки були невеличкого формату: четвертина аркуша. Згорталися в трубку, десь по триста штук, підв’язували ниткою, вставляли ватний гніт і запалювали... Змія запускають, а вата потихеньку тліє. Потім нитка перепалюється і летючки розвіваються на вітрі... Деякі долітали навіть до Ігарки, триста кілометрів від Норильська. Один такий змій зберігся. Тепер він у Норильському музеї. Таким був зв’язок малої зони з великою... Наші мучителі, видно, добре усвідомлювали небезпеку такого зв’язку. Були організовані комсомольські бригади, які визбирували тих зміїв.

— Мене ось що зацікавило... Символіка... Коли ви почали вивішувати чорні прапори і яке то мало для вас значення?

— Проти чорних прапорів особливо протестували росіяни. Казали, що ми анархію проповідуємо. Дурниці... Чорне символізувало скорботне наше життя. У п’ятій зоні розстріляли 27 чоловік. Це десь в трьох кілометрах від нашої. Ми чули крики та стрілянину. Тоді я звернувся до в’язнів, сказав, що знову пролилася невинна кров наших братів, і запропонував позначити це на нашому прапорі. За півгодини прапор був вивішений: дві широкі чорні смуги, а посередині — червона.

— Себто червона символізує пролиту кров?

— Коли я був на конференції у Москві, там зачитували вірш однієї француженки, котра сиділа в німецькому концтаборі. Починається так: «Чорна земля, чорне небо, посередині кров».

Таке ось спільне бачення дійсності в’язня німецького та совєцького концтаборів. «Чорна земля, чорне небо, посередині кров»...

— Що означає «прапор був вивішений»? Тобто яким чином це могло безкарно статися?

— Це означає, що ми почали мітинг. Були готові, що нас накриють кулеметним вогнем. Почалося з того, що я сказав двом хлопцям, аби винесли стіл з бібліотеки, налили склянку води та ще якісь атрибути офіціозу. Все це мало означати, що буде щось важливе, хтось говоритиме... Сам дивлюся через вікно і чекаю. Зеків притягнуло, як магнітом. Це був другий етап нашої боротьби, люди змучились, почалися шкідливі суперечки, взаємні звинувачення. Треба було щось робити, чимось об’єднати. Знаєте, трохи подіяло, вдалося. Фактично, мітинг виходив за межі табірних проблем. Це була розмова людей, які хочуть змінити систему, підвалини життя. Мій виступ записали. Після мітингу вирішили передати урядові. Був страх смерті. Поки я говорив, кілька разів, з криком «прячся, стрєляют» всі падали на землю... Але тривога була передчасною. Адміністрація не наважилася віддати наказ... Потім, після всього, мене допитував слідчий з Красноярська, підполковник Завойський: «Що ви там совєцькому правітельству писали?» Пам’ятаю, відповів: «А ми що — Ейзенхауеру писали? Ми своїй радянській владі писали». На жаль, протокол мого виступу зник. Не можуть його відшукати в архівах. Озираючись назад, розумію, що зі мною стався той рідкісний випадок, коли ворог був у паніці. Ворог, який завжди тримає все на мушці і який має необмежені права, був шокований, розгублений.