НЕ КРИЧІТЬ НА ДІТЕЙ!

Виявляється, кричимо на своїх дітей не тільки ми, а й американці. Так, за результатами опитування, проведеного спеціалізованим виданням Journal of Marriage and Family, 89% американських батьків зізнавалися в тому, що протягом минулого року «використовували деякі прийоми вербальної агресії» стосовно своїх дітей. За цим евфемізмом стоять крики, лайка, погрози побити чи вигнати з дому, образливе обзивання та прокльони... Мало того, автори опитування підозрюють, що чимало батьків, які не зізналися, просто посоромилися, і насправді відсоток «крикунів» ще більший.

Звертає на себе увагу особлива немудрість деяких батьків. Так, серед тих дітей, яким погрожували побоями, не менше третини входять у вікову категорію від 13 до 17 років (а іноді дитина в такому віці і сама може побити, якщо дуже «дістати»). А сім відсотків батьків кричали на немовлят у віці до року (хоча, здавалося б, навіщо на дитину кричати, якщо вона вас усе одно не розуміє?..). Як з’ясувалася, ні раса, ні дохід не впливають на рівень вербальної агресивності батьків. Зате впливає вік: чим старші батьки, тим більшу, в середньому, витримку вони виявляють.

Коротка теорія домашнього крику

Схоже, що сучасні психологи вирішили переконати батьків у тому, що кричання на дітей — це серйозне і неприпустиме зло. І якщо в Америці процес викорінення крику з батьківської практики лише почався, то, наприклад, у Швеції батьків, які систематично підвущують голос на своїх дітей, уже примусово відправляють на спеціальні курси.

Психологи підкреслюють: справжня мета батьківського крику — шокувати дитину, щоб змусити її бути слухняною. Такі інциденти, повторюючись і стаючи регулярними, виробляють психологічний трафарет, якого дитина дотримуватиметься в дорослому житті, тобто починає ставитися аналогічно стосовно своїх чоловіка чи жінки, партнерів і власних дітей.

Щоб діти росли щасливими і здоровими, їм потрібне постійне відчуття того, що їх люблять, що вони в безпеці, що їх цінують. Батьківські крики і лайка підривають самооцінку дитини й принижують її гідність. Про болючість і глибину шкоди, завданої батьківською вербальною агресією, говорять і чимало дорослих, які згадують своє дитинство на сеансах психотерапії. За їхніми словами, їм іноді здавалося, що краще б їх ударили, аніж принижували словами.

Частотою й інтенсивністю криків, а також тим, що саме кричать розсерджені батьки, визначається, є батьківський «виховний момент на підвищених тонах» актом вербальної агресії чи ні. Принаймні у реальному житті навряд чи можна обійтися без криків типу: «Швидше, ми спізнюємося!» чи «Будь ласка, прибери свої речі!».

Бувають ще особливо галасливі сім’ї, члени яких завжди спілкуються одне з одним гучним голосом, який легко переходить у крик. Як правило, діти, котрі виросли в таких сім’ях, звикли до цього галасу і не дуже страждають від нього (звісно, доки на них не кричать з особливою злістю). Однак діти з шумних сімей найчастіше відчувають труднощі в школі, оскільки не сприймають і тому не реагують на більш тихі звертання до них вчителів і однокласників. Крім того, їм складніше набути найважливіше людське вміння — слухати інших.

Практичні поради щодо зниження рівня галасу в сім’ї

Коли ви виявили, що ваша дитина зробила щось обурливе, глибоко зітхніть, перш ніж щось сказати. Не приховуйте від неї, що сердитеся, але не переходьте на крик. Якщо ж відчуваєте, що обов’язково зірветеся, скажіть дитині, що ви дуже сердиті, але станете з нею розбиратися, коли заспокоїтеся. Випийте чаю, послухайте музику, сходіть на прогулянку — коротше кажучи, використовуйте будь-які засоби, щоб охолонути й отямитися.

Концентруйтеся на поведінці, а не на особистості дитини. Якщо вже ви зірвалися на крик, постарайтеся не говорити речей, котрі особливо боляче б’ють по людській гідності. Слухайте себе — що і яким тоном кажете. Хоч би які ви були засмучені тим, що дитина накоїла, уникайте слів на кшталт: «Дурепа набита!» чи «Таких ледачих телепнів, як ти, пошукати ще треба!».

Говоріть про те, чого ви хотіли б, а не погрожуйте. Наприклад: «Я хочу, щоб ти зібрав всі іграшки», але у жодному разі «Не підеш гуляти, доки не збереш іграшки».

Користуйтеся прийомом «10-ти років»: уявіть, яке значення ця подія матиме років через десять. Це допоможе вам правильно оцінити ситуацію, і, якщо виховний момент усе ж необхідний, ви зможете провести його спокійніше. Даний прийом особливо ефективний для дрібних провинностей типу розбитої склянки з молоком чи загубленого зошита з математики.

При маленьких дітях крики можуть бути результатом батьківського невміння визначити межі прийнятної поведінки заздалегідь — до того, як дитина їх порушить. Дуже важливо навчитися помічати, коли потрібно втрутитися, щоб ефективними виявилися м’якші засоби. Коли ви бачите, що момент перетинання межі дозволеного наближається, припиніть усі ваші справи і запропонуйте заняття, що змінюють обстановку: пограти в спокійнішу гру, почитати книжку, подивитися мультики чи піти погуляти.

Якщо ви голосиста людина за своєю природою, постарайтеся пояснювати дитині, що це просто ваш особистий стиль і що ви не сердитеся на неї. Крім того, майте на увазі: рано чи пізно ваша дитина теж стане відповідати вам на підвищених тонах. Тут важливо розуміти, що вона копіює вас, а не намагається взяти реванш. Не соромтеся вибачитися перед дитиною пізніше, коли все вгамується, якщо відчуваєте, що в проявах свого обурення зайшли надто далеко. Особливо це важливо з підлітками.

Привчайте дитину не боятися помилок — адже на них учаться. Підбадьорюйте її, коли вона пробує чи досліджує щось нове для себе. Показуйте їй, що цінуєте її допомогу. Ніколи не втрачайте можливості говорити і демонструвати своєю поведінкою, що ви любите свою дитину і пишаєтеся її досягненнями.

Якщо відчуваєте, що хронічно зриваєтеся на дитині, зверніться по допомогу — до партнера, до родичів, до фахівців із сімейної терапії. Ну і, нарешті, пам’ятаєте п’ять обов’язкових пунктів будь-якого «розбору польотів»:

1) чітко скажіть дитині, що саме було неправильно і погано;

2) поясніть наслідки неправильної поведінки;

3) запропонуйте одну чи більше прийнятних альтернатив, щоб вона могла їх дотримуватися в подібній ситуації в майбутньому;

4) визначте, яким буде покарання;

5) не забудьте прямо сказати, що сподіваєтеся: наступного разу вона поводитиметься краще.