Національні особливості партійних ЗМІ: що маємо?

Колективні пропагандисти і агітатори, привідні ремені, бойові листки, підручні партії, що до багнета прирівняли перо… І неконкурентоздатна, і ніхто її не читає, і з чорно-білими оцінками дістає, і паразитує, як студент на грошах «батьків», від виборів до виборів. Словом, вчорашній день, так би мовити, рудимент історії на тлі вітчизняної інформативно-американської журналістики.

Усе це про нашу партійну пресу. Хоч як прикро, вправляються найчастіше свої — колеги з так званих незалежних комерційних видань, часом, правда, напівжартома-напівсерйозно, намагаючись, певно, саме таким чином — зі сміхом остаточно розлучитися зі своїм минулим. Науковців чи навіть політиків «те, що маємо» поки що відверто не цікавить. Що аналізувати — ніхто не знає точно навіть кількості партійних видань! Держкомітет оперує переважно зареєстрованими, мертвими «душами», — а скільки насправді живих? Власне, які критерії партійності видання: вихідні дані про засновника — політичну партію? Та вчитайся між рядками більшості нібито безпартійних затоватівських видань, особливо під час виборів, — політично-партійні вуха справжнього господаря стирчать, як у зайця в капусті... Подвійні стандарти, така собі тіньова преса, — що тут рахувати-аналізувати?

Схожі песимістичні настрої переслідували й Асоціацію партійної преси при спробі зібрати дані для довідника партійних видань України. І усе-таки ми себе «порахували»: 21 тижневик з всеукраїнською аудиторією, 100 — кримських, обласних та районних партійних видань, у тому числі — три бюлетені. Це ті, хто чітко ідентифікує себе із засновником — політичною партією, періодично і регулярно виходить у світ, є соціально-політичними, а не комерційними проектами.

Щодо останніх критеріїв — неспроможності партійних видань самофінансуватися чи жорсткої прив’язки до виборчих циклів. Будемо сподіватися, що з часом «чорноробочим» журналістики вдасться і тут вирівнятися з пересічними мас-медіа. Наразі, скажімо, рекламодавець (як основне джерело можливого заробітку) дійсно цурається партійних видань як чорт ладану. І зрозуміти його можна: поява реклами у навіть цілком пристойній корпоративно-політичній газеті, на жаль, сприймається сьогодні як свідчення особливих симпатій, фінансової підтримки цього видання, а значить засновника — тієї чи іншої партії. Знаючи податково-поліцейські методи конкурентної боротьби вітчизняного політичного капіталу, що нерідко використовуються на практиці, ніхто і не хоче світитися.

На масові тиражі, серйозні доходи від реалізації у роздріб чи за звичайною передплатою також не доводиться розраховувати. Як у політичних партій, так і їх видань читацька аудиторія сьогодні обмежена. На тлі товстих, кольорових, легких за тематикою і тональністю масових видань, що за будь-яку ціну намагаються потрафити покупцеві, чорно-білі «худі» і злі партійні тижневики у кращому випадку приваблюють, як правило, лише «своїх», відданих читачів. Хоч яким би було обличчя партійної газети, вона сприймається насамперед через призму партії-засновника. А «фейс» останніх, хоч як його підфарбовуй, ну ніяк не подобається пересічним громадянам. Переважна більшість тримається на відомчій передплаті за партійний кошт — для партійців, ветеранів, студентів, бібліотек, органів влади. До того ж просування, розкрутка газети на відкритому ринку — це чималі кошти, які переважно навіть не закладаються у бюджет партійних видань. Тут би вижити, нашкребти на зарплату, розрахуватися за оренду, папір та друк, а маркетинг...

Можливо, саме тут один з основних каменів спотикання партійної преси? Виробляється те, що виробляється. Треба виробляти те, що продається. Друге — виробляти так, щоб продавалося. Третє — мати гроші на те, щоб нав’язати вироблене споживачеві — його величності читачу.

На жаль, сучасне ринкове мислення партійних лідерів чомусь вперто закінчується саме на цьому — елементарних законах інформаційного маркетингу. Накидають до газети тупих заяв, доповідей з засідань виконкомів, політрад, інших закритих політтусовок, додадуть причеп «ну дуже важливих» бюрократичних продуктів життєдіяльності секретаріатів разом зі своїми фото анфас і в профіль, — і видавай, редакторе, масову газету! Він і видає — своє для своїх (та й свої потім носом крутять — живі ж бо люди).

Над кожним партійним виданням постійно висить дамоклів меч виборів і надзавдання будь-що завоювати симпатії виборців. Навіть у міжсезоння редакція працює у режимі постійно діючого виборчого штабу. У партії — затишшя, ні грошей, ні ідей, ні дій, а партійна газета має щось видавати на-гора, так би мовити, зачищати електоральну територію. Часом самостійно заповнюючи вакуум інформаційних приводів, кидаючись на амбразури потенційних противників, висмоктуючи з пальця аргументи «за» свою ріднесеньку... Така собі нав’язлива «установка Кашпіровського»: якщо вже ви партійне видання, значить маєте постійно нести цей хрест, щономера відпрацьовувати свій хліб. Навіть тоді, коли до цього хліба додають одну воду, що, як правило, має місце з фінансуванням у холодну міжвиборчу пору.

Не випадково Асоціація взялася за розробку своєрідного кодексу безпеки, оптимальних відносин засновників і журналістів партійних видань. Навіщо город городити, коли є Закон про пресу (ЗМІ) в Україні, інші регулятивні акти, дія яких розповсюджується (хотілось би сподіватися) на усіх без винятку? На сьогодні кволі, зашугані владою і двома-трьома великогабаритними політичними силами партії не можуть дозволити таку розкіш — дати волю своїм газетярам. По-перше, останні перебувають на повному утриманні засновників. По-друге — слугують чи не єдиною публічною трибуною, через яку партія має можливість подати бодай якийсь голос. По-третє, у разі «проколу» журналіста партійного видання усі претензії, у тому числі й позов до суду, висуваються насамперед... до партії-засновника. Мовляв, а хто ще міг «науськати простого борзописця»?!.

Щодо останнього — статусу творчого журналіста партійного видання. Щоб там не говорили про його «ідеологічну переконаність», сьогодні — це насамперед представник професійного цеху, найманий фахівець. Так, у кожного свої життєві цінності, але робота є роботою. Питання лише у тому, наскільки професійно, згідно з редакційною політикою ти її виконуєш, скільки за це платять, врешті — чи є можливість змінити місце роботи у пошуках кращого заробітку, внутрішнього творчого комфорту тощо. Говорити про щось інше на кшталт усе тих же ідеологічних штампів, відданості «програмі і статуту» партії-засновника — красива ілюзія. Тим паче, що «ідеологія» більшості партій сьогодні розмита, визначається переважно двома критеріями: а) інтересами лідера чи корпоративної групи; б) мірою віддаленості чи наближеності до влади.

Складніше головним редакторам: ці уже мають бути своїми в дошку. Чи не тому вони — члени партії, їх, як правило, затягують до керівних партійних органів (тим самим перетворюють журналіста в коліщатко бюрократичного партійного механізму з відповідними наслідками для редакційного творчого процесу). Буває, партійні лідери безпосередньо очолюють редакції своїх видань, а то й виступають як фізична особа засновником. Причому одноосібно! Про рівень таких засобів «масової» інформації годі й говорити, але ж вони кидають тінь на усю партійну журналістику!

Ми не впевнені у тому, що якийсь кодекс громадської асоціації різко змінить систему координат у взаємовідносинах засновників та журналістів партійних видань, але крапля по краплі камінь довбає. Сподіваємося й на те, що з прийняттям закону про вибори на пропорційній основі у суспільства остаточно зникнуть сумніви щодо того, потрібні йому партії чи ні, розвиватися їм за класичними чи тіньовими схемами, з відповідними публічними інструментами впливу, пристойним легальним фінансуванням чи так, аби було. Адже чимало незалежних відомих сьогодні у світі газет на кшталт Тimes розпочинали як органи певних політичних угруповань. З часом власник міцнішав, ставав демократичнішим і мудрішим, врешті — або зовсім відпускав своє видання у вільне плавання, або відповідно до кон’юнктури політичного та товарного ринку максимально лібералізував редакційну політику.

Спроби йти саме таким цивілізованим еволюційним шляхом уже сьогодні роблять деякі вітчизняні політичні партії. Скажімо, декілька років, особливо у періоди виборчого затишшя, дотримується формату поміркованого громадсько-політичного ЗМІ тижневик Народно-демократичної партії «Україна і світ сьогодні», деякі інші видання партій центристського і правоцентристського спектра. Проте і тут як тільки вдарять гармати, музи враз замовкають...

Цікавий компромісний підхід демонструють зарубіжні партійно-корпоративні видання, віддаючи частину обсягу газети для так званих редакційних сторінок. Пиши, журналісте, що душа бажає, але лише тут. Хитрі капіталісти таким чином вбивають принаймні двох зайців: по-перше, дають можливість акулам пера випустити пар, відчути себе вільним, а по-друге, приваблюють чужого за ідеологією читача. Можливо, засновникам і наших партійних видань варто подумати про те, щоб не переконувати лише переконаних, не звужувати штучно читацьку аудиторію? Адже сьогодні поява у газеті лише знімка опонента (не дай, Боже, у привабливому ракурсі) розцінюється ледве не як ідеологічна диверсія головного редактора.

Деякі засновники підстраховуються ще на стадії призначення керівника газети. У десятках партійних видань якщо й є головний редактор, то він роками підвішений у статусі в.о. Інші чи задля конспірації, чи знову ж таки подалі від гріха прикриваються знеособленими редколегіями. Засновник одного з поважних тижневиків не менш поважної партії взагалі перебрав передбачені законом про пресу функції керівника газети... через посаду генерального директора товариства з обмеженою відповідальністю, яке виступає її видавцем. Аргументи: ми — господарська структура, а згідно з законами про підприємства і підприємництво перша особа — генеральний... Добре, що він хоч за фахом — історик, а не, скажімо, завідуючий плодоовочевою базою. А потім хочуть, щоб журналісти робили «інтересну» партійну газету.

Ми свідомо уникаємо такого до болі звичного визначення, як «партійна преса». Бо цей масив засобів масової інформації за змістом такий різношерстий, що окрім одного-двох спільних ознак усе інше не відповідає єдиному родовиду. На одному полюсі — класичні агресивні пропагандистсько-агітаційні видання. Інші тяжіють до стриманих загальнополітичних, які висвітлюють життя, скоріш, з точки зору загальнолюдських, ніж вузькопартійних цінностей. Треті можуть три роки ліниво відсиджуватися в окопах бюлетеня, а на четвертий, перед виборами, раптом товстішають за обсягом і — вперед на барикади з полум’яною публіцистикою! Четверті взагалі з’являються на світ, як травневі жуки: акурат перед виборами. Відстрілялися — і все.

Можливо, коректніше говорити усе-таки про партійні видання. Той зміст, який звично вкладають у поняття «партійна преса», знаходиться десь посередині між цими полюсами. Основне — прозора, відкрита позиція, чого не скажеш про корпоративну пресу у цілому. Так звані незалежні видання-підсніжники по суті виконують ті ж самі функції колективного пропагандиста і організатора, але підпільними, тіньовими методами. І проблема тут не тільки у моралі, етиці, на що у нас давно перестали звертати увагу. «Підпільники» дурять споживача, пишуть на етикетці продукту одне, а підсовують інше, створюючи, окрім усього, завідомо вигідніші для себе передумови виживання на відкритому газетному ринку. Спробуй конкурувати на рівних з такими «незалежними» зі своїм чесно піднятим партійним знаменом, до якого — не залежно від його кольору — у суспільстві ніяк не вивітриться підсвідоме несприйняття.

У регіонах не гребують і ширмою громадських організацій. Що вже говорити про деякі центральні всеукраїнські громадсько-політичні видання, — тут дурить споживача більш великий, політичний капітал. Чітко, однозначно ідентифікують себе на відкритому газетному ринку усього два десятки політичних партій з сотні зареєстрованих і діючих. Причому переважна більшість цих легалізованих газет, як правило, тижневиків, видається малопотужними партіями. КПУ, Соцпартія, СДПУ (о), НДП, УНР, — ось, вважай, і усі розвинені, класичного типу політичні угруповання, які за деякими винятками легально видають свої партійні тижневики, причому без суттєвих обрізань їх обсягу і періодичності у період міжвиборчого затишшя.

Особливу ставку на силу легального друкованого слова традиційно роблять партії лівого спрямування. В Криму, Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Полтавській, Черкаській, Чернівецькій областях третина, а то й переважна більшість партійних видань — комуністичної чи соціалістичної орієнтації. Центристські партії, наприклад, Народно-демократична, Аграрна, помітно представлені на Харківщині. Розгалужену мережу майже у всіх регіонах має СДПУ(о), деякі партії правого національно-демократичного спектра.

Практично відсутні на відкритому газетному ринку такі впливові політичні структури, як «Регіони України» чи ТПУ. Схоже, що тут вирішили йти і йдуть опосередкованим чи нелегальним шляхом пропаганди своїх ідей, — через уже знайомі прикуплені чи створені з нуля видання-підсніжники, телеканали, Інтернет. Правда, регіонали час від часу видають свій цілком пристойний партійний бюлетень. Як і трудовики (особливо у гарячу пору) можуть за рекламними розцінками з’явитися відкритим текстом хоч у «Бульварі». Чи створити такий інформаційний привід, який «безкоштовно» розтиражують усі засоби масової інформації.

Щодо останнього — бути цікавим для публічного слова взагалі, — партії переймаються переважно з огляду на чужі видання. Прес-секретар партійного лідера кістьми ляже, а організує «незвичайне» інтерв’ю патрона у якому-небудь сторонньому засобі масової інформації. Своїм, як у тому анекдоті, відводиться невдячна функція копирсання у корпоративному перегної, часом неодноразове пережовування усім відомого чи внутріпартійного. Яка партія, така й партійна газета? Можливо, час відважитися і все-таки довіряти професіоналам, а не партійним апаратникам чи функціонерам від журналістики?

Чому журналістам партійних видань потрібна своя корпоративна професійна організація? Хоча б тому, що у нас самих сидить і над нами висить усе той же комплекс меншовартості. Ми усі з одного гнізда — факультетів журналістики, але чи можливо таке, щоб, скажімо, творчі доробки «чорноробів» розглядалися на конкурсі «Золоте перо» чи у інших професійних номінаціях? Партійні видання вперто ігноруються, у тому числі й оглядачами ПАРЄ, при моніторинзі вітчизняної преси. Про величезний масив засобів масової інформації не мають навіть зеленого уявлення на факультетах журналістики. Партійні видання обходять десятою дорогою не тільки рекламодавці, але й надавачі грантів, різні «незалежні» фонди, центри сприяння свободі слова, врешті — держава, зокрема, в особі парламентського профільного комітету. А спробуй влаштуватись журналістові партійного видання на роботу в іншу редакцію у разі особистих форс-мажорних обставин? Запис у трудовій книжці з попереднього місця праці гірше за вовчий білет...

Втім, найтяжче впоратися з внутрішньою меншовартістю, точніше, тим маленьким чи великим рабом, який поселяється у штатну журналістську душу з перших кроків роботи у редакції партійного видання. Хоч скільки вичавлюй його по краплині, хоч як медитуй на літучках про «розкутість, свободу, професійність», — сама причетність до закулісної політичної кухні «міченого» видання автоматично включає внутрішні механізми самозбереження. Одні називають це підвищеною відповідальністю, інші — корпоративним синдромом, але з часом журналіст насправді входить в образ такого собі безкомпромісного ідеологічного бійця. У газеті «Комуніст» — комуніста, у газеті партійних олігархів — олігарха.

Утім, щось усе-таки не сходиться... Бо у середовищі рядової журналістської братії, скажімо, не знайдете газетяра — народного депутата чи власника заводів, фабрик і теплоходів. Інше: коли партія твоєї газети врешті-решт навіть приходить до влади, — що змінюється у житті окремого журналіста? То чому б тим, кому нічого втрачати, крім своїх кайданів, хоча б не познайомитися один з одним, як колеги сісти за один стіл, викурити трубку миру і разом подбати про свій цеховий корпоративний інтерес.

Власне, саме такі бажання навесні 2003 року і підштовхнули до зведення спільного професійного даху. Дякувати агенції новин «Укрпартінформ»: саме їй під нейтральним приводом святкування свого триріччя вдалося зібрати докупи журналістів більшості центральних партійних видань. Вперше за усю історію незалежної України — хіба не подвиг (водночас — не ганьба)? Слово по слову — і ще задовго до фуршету ідея створення такої собі організації — чи то клубу, чи то асоціації партійної преси (усе-таки спрацювали стереотипи!) матеріалізувалася у доручення робочій групі зробити необхідні формальні кроки. Отак голова Держкомінформполітики Іван Чиж з простого запрошеного на святкування автоматично і раптово перетворився у «хрещеного батька» ідеї. Певно, якби знав публічну реакцію «Товариша», — не прийшов би...

Якщо не можуть знайти спільну мову політики, партії, читай — засновники і видавці партійних видань, коли немає рівноправного діалогу як з читачем, так і колегами по перу у цілому, — чому б не спробувати зробити це на іншій, громадсько-професійній основі, безпосередньо журналістам партійних видань? Врешті, чи можна реформувати партійно-політичну систему без змін її підсистеми — партійно-політичної преси? Та лише за одні наміри варто у гіршому випадку не заважати, у кращому — підтримати цю справу. Наприклад, фінансово допомогти відкрити спільний для усіх партійних видань інтернет-сайт, де у постійному режимі розміщувалися б, зокрема, їх електронні версії. Адже сьогодні такі віртуальні дублі мають усього декілька партійних тижневиків. Хто про них знає? З появою єдиного корпоративного сайта, куди усі партійні видання «скидали» б себе без цензури, загрози будь-якого додаткового редакторського втручання, з’явилась би потужна публічна трибуна постійного, інтерактивного спілкування з читачем. В одному місці — повна палітра усіх політичних точок зору, унікальна можливість порівняти. До того ж — прорвати інформаційну блокаду з боку так званих незалежних видань, перебороти традиційне несприйняття пересічної аудиторії, врешті — закласти ще один камінь у фундамент об’єктивності і свободи слова.

Навіть з національними особливостями партійні ЗМІ гідні того, щоб витягнути їх з кишені. Адже за великим рахунком так званій незалежній пресі можна ще повчитися незалежності у преси партійної, залежної. Хіба може сьогодні навіть масове комерційне видання дозволити собі назвати деякі небезпечні політичні речі та дійових осіб своїми іменами? По-перше, навіщо бити посуд на нецікавій для оптимістичного рекламодавця політкухні, а по-друге — ще поцілиш у своїх, підпільників. Не випадково опозиційні до влади, як правило, партійні видання, у тому числі й ЗМІ правоцентристських, центристських партій. Взяті окремо, вони, звичайно, грішать суб’єктивізмом, однобокістю, категоричністю. Проте ці оцінки, по-перше, відповідальні, а по-друге, саме з таких, нехай і контрастних, але різних, не фальшивих точок зору тільки і можна скласти об’єктивне уявлення про стан довкілля і самого себе.

Звичайно, знову мінімум за двох умов. Перша — якщо більше не хочеш, щоб тебе дурили. Друге — коли є можливість ознайомитися з цим багатоголосим спектром інформації, думок і оцінок. З останнім, схоже, геть біда. Як вже говорилося, на відкритому газетному ринку партійних газет — мізер: за кількістю, тиражами, обсягом, якістю виконання, їх сприйняттям читачем. А ми усе ламаємо списи на тему — як вберегти стабільність і привабливий імідж держави від посягань тих самих зловмисників — недобрих партійних видань та як наше слово відгукнеться.

Наразі — майже ніяк. «Ку-ку!» — а у відповідь тиша...