Народний депутат як ліричний герой, або Гідне життя для носительки пов’язки

Відомий знавець давньоскандинавської літератури Михайло Стеблін-Каменський у своєму дослідженні (Стеблин-Каменский М.И. Мир саги. Становление литературы, Ленинград, 1984) шукає відповіді на запитання: чи справді тисячу років тому в так званій поезії скальдів (давньоскандинавських поетів) знайшла відбиток романтична любов. Тобто виділення жінки чи дівчини (всі скальди були чоловіками, часто — воїнами) як неповторної й ніким не замінної особистості, чия втрата або байдуже ставлення до поета-скальда, який присвятив їй вірші, завдасть йому невимовних душевних страждань?

Також М.Стеблін-Каменський ставить собі й читачеві запитання: чи можна назвати метафори, якими насичена поезія скальдів, свіжими, феноменальними, новаторськими саме з нашого, сучасного, погляду? Адже, наприклад, фразеологічний зворот «крутить як циган сонцем» для людини іншої культури може сприйматися яскравою, сміливою метафорою, для нас же метафорична яскравість цього висловлювання вже давно потьмяніла й виконує роль словесного кліше.

Порівняння й метафори, якими скальди описували явища або людину, справді вражають уяву сучасника. Наприклад, море в скальдичній поезії називається «небом піщаної пустелі», корабель — «звір моря», а меч — «риба кольчуги» або «змія крові». Та слід зауважити, що останні два — це щось на кшталт висловів «буйна голівонька» або «кінь баский», які постійно зустрічаються в російському фольклорі й можуть створити ефект нової гарної метафори тільки в перекладі, для людини іншої культури, котра вперше почала читати билини або російські чарівні казки. До того ж виявляється, і про це пише М.Стеблін-Каменський, що жінка, якій присвячені вірші того чи іншого скальда, зазвичай не була в цих віршах індивідуалізована. Скальдові було важливо, щоб вона називалася тим чи іншим кенінгом жінки. Кенінг — це умовне позначення, форма поетичної метафори. Тому існував кенінг меча — «риба кольчуги», так само як у російському фольклорі до юнака майже завжди звертаються, називаючи його «добрим молодцем». Та будь-який кенінг жінки могли застосувати для позначення або звеличення будь-якої жінки, і нічого індивідуального або метафорично свіжого й гарного в собі не містив. Також різні кенінги могли поєднуватися між собою, і саме в їхньому з’єднанні полягала поетична майстерність скальда. Якщо, наприклад, море — це «небо піщаної пустелі», а корабель — «звір моря», то скальд, поєднавши два ці кенінги, міг назвати корабель «звіром неба піщаної пустелі». Отож автор скальдичного вірша через трафаретність свого звертання до жінки виступав по суті як «своєрідний безособовий ліричний герой». Жінка, до якої звертався автор скальдичного вірша, могла називатися кенінгом «носителька намиста», тобто як об’єкт, на котрому міститься гарне або не дуже гарне намисто, або «верба дороги» (та, що нерухомо чекає дорогого їй чоловіка), або «сосна льону» (висока, з волоссям кольору льону), «береза пов’язки» тощо.

Із сучасного погляду здається, що скальд гарно називає жінку, щиро захоплюється її красою, тому й вислови, яких він добирає для звернення до жінки, є неповторними й поетично чарівними. Насправді й «сосна льону», й «яблуня льону», й «скеля сокола» — трафаретні, поширені в побуті стародавньої Скандинавії, назви для жінки й самої жінки як хвала її красі, що сприймаються приблизно так, як мовлені нашими народними депутатами в гущу широких мас і для широких мас, пафосні фрази «талановитий український народ», «наша велика історія», «козацька слава», «справжня європейська нація» або «слов’янська єдність». Це сучасні кенінги в позначеному архаїчними рисами мистецтві, загравання народних обранців до свого народу. Як і давні кенінги скальдами, сучасні кенінги теж поєднуються народними обранцями, і в їхній практиці ця майстерність служить для агітації виборців. Наприклад, кенінг «гідне життя» або «сите життя», поєднавшись із кенінгом «ми — європейський народ», стає новим кенінгом «наш європейський вибір» або «асоційоване членство в ЄС». У цьому разі народ виступає як жінка — «носителька пов’язки», а народний обранець або той, хто прагне стати народним обранцем, намагаючись цю жінку спокусити, виступає стосовно неї як псевдоліричний герой, тому промови й програми народних обранців здебільшого так само трафаретні, як і їхні окремі кенінги. Ми ж усі вже знаємо, чого варті їхні слова й обіцянки — то є кенінги, які справляють враження яскравої метафори на кшталт «У нас тільки один шлях — у Євросоюз». Та й М.Стеблін-Каменський, досліджуючи наявність ліричного «я» в «любовній» поезії скальдів, пише: хоча зовні в скальдичних віршах проходить думка, що якийсь чоловік освідчується якійсь жінці в коханні, в таких віршах «лірики в сучасному розумінні слова загалом немає. Почуття не стало в скальдів повноцінним об’єктом поетичного зображення. Зокрема навряд чи можна вважати «любовною лірикою скальдів» уривчасті фрази на кшталт «вона нехтує мною», «я страждаю від кохання до неї», що вклинюються в скальдичних вісах у різноманітні повідомлення фактичного характеру.

Застосовуючи сказане до нашої дійсності, можемо зробити висновок, що почуття поваги до народу не стало в багатьох його обранців об’єктом як їх поетичної, так і фахової уяви. Нібито зачарованість талантом і великою історією українського народу в народного обранця найчастіше має формальний характер, тому що насправді він звичайно зачарований або мамоною, або золотим тільцем, або тим і другим водночас. Проте народні обранці здебільшого поділені на дві протилежні сили. І можна припустити, що поділ на два великі політичні табори продиктований не так розбіжністю в їхніх політичних програмах, як тим, що об’єкт, до якого вони звертають свої хвали й обіцянки, через ментальну своєрідність зачаровується кенінгами. Отже, використовуються або алюзії, що відсилають до західноєвропейської цивілізації, або алюзії, що пестять слух і збуджують уяву в тієї частини «носительок намист», котрі особливо ностальгують за слов’янською єдністю й сприймають Росію, як певне сакральне явище, здатне облаштувати й вилікувати буквально все. Тобто ми маємо справу з процесом використання для досягнення згоди красуні (народу) того чи іншого кенінга, а не з усвідомленою й раціонально вибудуваною соціально-політичною програмою прокладання шляху в Європу або до слов’янської єдності. У цьому разі кенінг для «носительки намиста» будується на використанні як головного поетичного засобу, тобто «намиста», таких збуджуючих надію й впевненість слів, як «ми завжди були частиною Європи», «оскільки ми давно в європейській спільноті» тощо. Кенінг для більш східної частини «носительки намиста» будується на застосуванні дещо інших поетичних новацій, спокушаючи саме тим «намистом», яке метафорично відсилає до недавнього минулого в складі Росії з усіма відповідними асоціаціями і мріями, такими як «єдиний економічний простір», «подовження безвізового режиму з країнами СНД», «економіка, що міцніє»» і «ковбаса-варьонка за два рублі кілограм».

Використання тих чи інших кенінгов для того, щоб домогтися прихильності красуні (народу), потребує окремого й більш ретельного дослідження. Зараз досить позначити основні етапи еволюції образних засобів, використовуваних у сучасних кенінгах. У 90-х роках кенінги, що збуджували уяву народу і своїм змістом відсилали до європейської цивілізації, тільки невиразно окреслювалися і не так завзято експлуатувалися в справі зваби електорату, як в останні кілька років. Їх начебто замовчували, мали на увазі, проте не вкидали в народ усю потугу художніх засобів. Це було подібне за суттю, але не за формою, до того, що ми постійно спостерігаємо на ток-шоу, коли спеціально запрошені глядачі, котрі соціально відображають весь український народ, тиснуть, слухаючи виступ того чи іншого політика, на кнопки, і їхня думка виражається не змістом, а ступенем інтенсивності — показує в процентному відношенні прихильність до слів того чи іншого політика або політичної сили.

Народ іще не сказав свої кенінги, призначені для народних обранців, — вони в нього перебувають ще в інтуїтивному пласті мислення. Проте між собою, по горизонталі, народ давно вже обмінюється кенінгами, що використовують образний ряд, який прямо відсилає до європейської цивілізації. Якась поганенька майстерня на околиці якогось містечка або селища й та вивішує для залучення клієнтів рекламний напис, а саме: «євровікна», «справжні європейські унітази», «євроремонт», «європам’ятники й євроогорожі для цвинтарів», «євролампи» тощо. Тому-то «закоханий», тобто народний обранець, ще в 90-х роках шостим чуттям відчув, які епітети й метафори використовувати у своїх хвалебних народу вісах, аби домогтися його прихильності. Такі «поетичні звороти», які б художньо впліталися в семантичний ряд євроатлантичної цивілізаційної моделі. Адже якщо людина, котра навіть живе у східних регіонах України, пройшовши п’ятсот метрів територією свого міста, зустрічає кілька написів, що відсилають то до європарканів, то до євроремонтів, вона зрештою починає і себе усвідомлювати як «євро...» або асоціювати з «євро...».

Уважний народний обранець, аби домогтися прихильності «оточеного євро...», навіть не задумуючись, а суто інтуїтивно використовуватиме кенінги, а саме: «безвізовий режим із Європейським Союзом», «Україні — європейське майбутнє». Оскільки «красуня» любить «намисто», виготовлене за стандартами євро, то треба їй обіцяти, що вона гідна бути носителькою і таких «намист», як демократичні європейські цінності, іншими словами, отримувати єврозарплату і решту досягнень європейської цивілізації. Іншу красуню, що томливо дивиться в бік східнослов’янського братерства, а точніше, у відносно «більш сите минуле», спокушають трохи іншими кенінгами, суть яких зводиться до ностальгії за колишньою єдністю й могутністю.

Проте навіть в архаїчному суспільстві постійно уживані кенінги приїдаються, тоді як завдання спокушати красуню залишається. Красуні під час Майдану підлестили не тільки європерспективою з усім, що з неї випливає. Вона заслужено дістала похвалу як цнотлива й терпляча, оскільки не кидалася завойовувати собі партнера (ту чи іншу політичну силу), а справді залишалася «носителькою намиста», «березою пов’язки» або «сосною льону». Тобто стояла, не сходячи з місця, в особі сотень тисяч людей на десятках майданів України як носителька синьої або помаранчевої символіки.

На наступному етапі завоювання симпатій народу обранці почали використовувати кенінги, в яких обіцяли стати «позбавленими депутатської недоторканності» або «забезпечуючими стабільність». Логіка розвитку трафаретних висловів для зваби «красуні» на наступному етапі потребує кенінгів, у яких би образно обігрувалася не тільки «міцна рука» або ще щось авторитарне. Еволюція образних засобів політичного кенінгу потребує наближення депутата до простого народу, тобто використання ним таких поетичних засобів: «зарплата депутата має бути тільки в півтора разу вищою за мінімальну заробітну плату в Україні» (народний обранець отримуватиме вищу зарплату тільки в разі, якщо зросте мінімальна зарплата по всій Україні); «голосування чужою карткою спричинятиме повне позбавлення пенсії й будь-яких державних пільг» або ще щось таке. Загальну логіку зміни змісту кенінгів ми позначили.

Можна очікувати, що заради прихильності «красуні» використовуватимуться прямі асоціації коли не зі стародавньою Скандинавією епохи вікінгів, то із сучасною напевне. І деякі народні обранці у своїх вигадливих кенінгах обіцятимуть народові «шведську сім’ю», тобто те, що частину депутатів обиратимуть зі свідомих українців — громадян Канади, Аргентини і США, а правоохоронні органи підпорядковуватимуться західноєвропейським силовим структурам, які боротимуться з корупцією і постійно мониторитимуть суспільство. Що ж до тієї частини народу, яка не бажає сповідувати європейські цінності, то для неї «кенінг шведської сім’ї» означатиме, що одним із партнерів стане Росія, а решта членів СНД, передусім Білорусь і Казахстан, будуть у процесі «залицяння» й «кохання» хлопчаками, які передають «красуні» записки або утворюють групу захоплених зівак, коли бравий варяг у вигляді кенінгов вішає локшину на вуха тій, що носить намисто.