«На півдні України при лимані...»

Якщо виїхати з Миколаєва на Одесу, то кілометрів через сорок траса підійде до широченної балки. На протилежному її боці — село Красне, а від нього за якихось двадцять кілометрів — знамените Коблево. Там — кілометри забитих людьми пляжів, там — від ранку й до третіх півнів музика, там — ресторани та бари, концерти й фестивалі. Туди щоліта спрагло тягнуться сотні тисяч українців, білорусів, росіян.

Але ми не поїдемо прямо. Ми візьмемо праворуч, за три-чотири хвилини проскочимо Березанку, невеличкий степовий райцентр, затим — п’ятнадцять кілометрів асфальтівкою до Краснопілля (симпатичне ставкове село до 1944 року називалося Блюменфельдом — німецькі колоністи на нашому півдні знали, де селитися), а ще через сім кілометрів ми будемо на Тилігулі.

Важко писати ці слова, але від гіркої долі нікуди дітися: починаючи з нинішнього травня, нічого вже не напише про наші лимани Микола Вінграновський. Як і про наш степ, як і про наш Дніпро. А лимани Микола любив! От я навздогад гортаю «жовту» книжку, видання 1971-го, і через листочок — лиман, лиман:

На срібнім ковилі, на сизім

полині

На півдні України при лимані

«Дума про Британку»

Над лиманом білять синім,

Білять білим над лиманом,

Над лиманом кукурудза

Світлі вуса опустила

«Гайявата»

Як чорний чай, як чорний чай

Цейлону,

Мені це літо впало у лиман

«Цю жінку я люблю»...

Якби Микола жив, він написав би і про наш Тилігул.

Тилігульський лиман (грецькою лиман — озеро) напівзакритого типу, невеличким каналом з’єднується з Чорним морем
у районі Коблева. Довгим оселедцем (близько 80 кілометрів)
простягнувся на північ аж на землі Одещини. Ширина — до чотирьох кілометрів, середня глибина — три метри. Береги заселені негусто.

От і на цьому місці, куди нас привела польова дорога із Краснопілля, людей побачити важко: кілька десятків дачних будиночків та база відпочинку «Миколаївгазу». База впорядкована, з комфортними будівлями, але відпочивальників мало. «Якщо раніше профспілки оплачували майже повну вартість путівки, — каже багаторічний директор бази Василь Іскінжі, — то нині таких коштів у них немає. Саме ж ВАТ «Миколаївгаз» зазнає від бази тільки збитків. Може, певним службам «Миколаївгазу» слід потурбуватися про поширення й у Прибужжі, й по всій Україні такого приблизно гасла: «В’їзд — тільки любителям тиші»?

Утім, цінність Отаманки (так називалося тутешнє сільце, від якого зосталося лише ім’я), звичайно, далеко не в самій тиші.
Я б на перше місце поставив повітря. Настояне на видихах лиману і сотнях правічно-цілинних трав, які заполонили прилеглі балки, воно таке легке, чисте й духмяне, що від нього відразу аж паморочиться голова. Схоже, що саме повітря впливає на людину до того заспокійливо, що аж навіює сонливість. У крайньому разі мій товариш, котрий, я точно знаю, надзвичайно довго засинає ввечері, а вдень, чи у ви-хідний, чи у відпустці, не спить ніколи ані хвилини, тут, як тільки прилягав по обіді, засинав через кілька секунд.

Вода у Тилігулі — найвищого ступеня мінералізації. Чудодійні властивості мають лікувальні грязі (не знаю як, але фахівці підрахували, що їх у лимані — понад 14 мільйонів тонн). Берегами розгулюють малий баклан, ходульник, морський зуйок, жовта чапля, занесені до Червоної книги України, а на зиму тут залишається чверть європейської популяції великої білої чаплі.

А ще Тилігул — планета, материк, столиця бичків. Стверджую: від Миколаєва до Одеси немає жодного місця, де краще клював би бичок. Він клює і вранці, і в обід, і ввечері, клює сонячного дня і в похмуру погоду, у затишшя і під час вітру, навесні, влітку й восени. Закинеш вудку з двома гачками — клюнуть відразу два, причепиш третій — заб’ють тугими хвостами три бички. Вправному рибалці за дві-три години відро улову гарантовано.

1997 року на місцевих угід-дях створено регіонально-ландшафтний парк «Тилігульский лиман».